Українсько-польське непорозуміння в ході повстання 1863 року

Юрій Земський

Польське повстання 1863 р. є одним із визначальних апогеїв в історії становлення польської нації та формування громадянського суспільства у поляків.

Загальновідомо, що українці не підтримали закликів поляків до спільних дій проти російської імперської влади й навіть, більше того, українське селянство виступило проти поляків на боці росіян. Ці факти вдало експлуатувалися радянськими істориками на доказ парадигми «непорушної вікової єдности братніх російського та українського народів», клясової несвідомости селян, а також відсутности належного рівня свідомости у польських революціонерів, які домагалися відновлення власної держави в межах кордонів 1772 р. і т. п. Однак, чи достатньо добре ми знаємо деталі тих подій та чи достатньо вірогідно інтерпретуємо причинно-наслідкові зв’язки їх зумовлення?

Суспільно-політичне життя Правобережної України XIX ст. проходило, як відомо, в суворій боротьбі офіційної влади з так званою «польською інтриґою», причому, жертвами цієї боротьби ставали не лише поляки, але й українці, які в кожному із випадків, як тільки но намагалися виявити в чомусь власну самобутність, або заявити про власні інтереси, як відразу ж зараховувалися до союзників «польських інсурґентів».

Так звана «польська проблема» вже була досить задавненою на середину XIX ст., однак суворі заходи, які проводилися владою з часів Листопадового повстання 1830 – 31 рp., дещо лібералізувалися в перший час приходу до влади Алєксандра II, який під враженнями щойно програної Кримської війни взявся за реформування імперії. Саме в цей час короткого періоду ліберальних настроїв новоявленого імператора відбулося активне пожвавлення польського національного руху, який вийшов далеко за межі польських земель. Таємні гуртки, товариства, об’єднання утворилися в Харкові, Києві, Петербурзі. У самій же Польщі, зокрема у Варшаві, патріотичний рух, започаткований таємними організаціями, переріс на початку 60-х рp. у цілий ряд відкритих антиурядових виступів, як то: маніфестації 29 листопада 1860 p., 25 та 26 лютого 1861 р., а також 8 квітня 1861 р. [Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 326-328.] Зрештою, російська влада запровадила у Королівстві військовий стан з жовтня 1861 р., а польські патріоти, у свою чергу, створили навесні 1862 р. Центральний Національний комітет і розпочали безпосередню підготовку до збройного повстання.

У такому конфронтаційному протистоянні російсько-польських інтересів, які поширилися, безумовно, і на українські терени, кожна зі сторін намагалася залучити українців на свою сторону й, при тому, болісно та ревно реаґувала на будь-яку невідповідність своїм сподіванням. Причому, здавалося б, українців багато що поєднувало саме з поляками – як одні, так і інші були поневоленими і боролися за відстоювання власних національних інтересів, то чому б не поєднати зусиль у боротьбі із спільним супротивником? Для розуміння цієї проблеми важливо, щонайперше, звернути прискіпливішу увагу на зміст тих зусиль, до яких вдавалися в цей час поляки, зазначимо лише, що, зрозуміло, їхні сили були далеко не співмірними силам російського самодержавства. Тому в той час, коли російська влада проводила тактику силового збереження існуючого режиму в межах кордонів створеної імперії, поляки активно провадили роботу по формуванню нового суспільства, власне, нації поляків.

Безумовно, не маючи важелів реального реформування власного суспільства, важко було сподіватися на істотні результати силою дії самих лише аґітацій та закликів. Одначе, зміст цих аґітацій та закликів свідчить про наявність у колах польської аристократії та інтеліґенції чіткого розуміння, що власну державу можна вибороти лише на нових умовах організації життя, а саме – побудови громадянського демократичного суспільства.

Стосовно діяльности поляків над реалізацією ідеї формування суспільних стосунків нового взірця, красномовними документами є проклямації, що поширювалися того часу. Зокрема, влітку 1861 р. на Правобережній Україні з’явився документ-звернення до інтеліґенції, в якому проголошувалося, що селяни залишаються незадоволеними після так званого звільнення, яке зберегло їхню залежність, а отже, цілком можливими в найближчому часі можуть стати великі заворушення. Уряд, в свою чергу, не в силах розуміти суть подій і веде Росію до Пугачовщини, тому освічені кляси повинні взяти владу в свої руки, щоб врятувати народ від знущань: «Якщо суспільство не зробить цього, воно буде піддане терору, тому що уряд при своїй нездатності вести національні справи розумним чином, вдається до необхідности застосовувати систему утисків» [Державний архів Хмельницької области (далі ДАХО). – Ф. 228 – оп. 1, спр. 3307 – арк. 2-3.].

У іншій проклямації того ж часу, зверненій до поляків, наголошувалося, що всі верстви суспільства повинні жити в згоді і взаємній любові, намагатися піднімати селян до кращого рівня життя через переведення їх у стан власників землі, а також наданням їм освіти. Необхідно повсюдно створювати школи, перевиховувати старших людей і молодь. Потрібно поширювати дух недовіри до уряду, не шукати у влади допомоги у вирішенні жодних питань, все необхідно вирішувати самим, власними силами. Необхідно єднатися й брататися всім станам поляків, а також євреям, які є такими ж поляками, тільки іншої віри, й усім разом трудитися для блага незалежности Польщі. До цього ж запрошувалися також жителі Литви і Руси, які, незважаючи на різницю станів, мов і віри, є також співвітчизниками поляків [Там само. – Арк. 8-9.].

Такі ж ідеї порозуміння селян із поміщиками, а також злиття євреїв з рештою польського суспільства, проголошувала ще одна проклямація, водночас, вона ж пропонувала шлях реалізації таких цілей у спосіб «поширення серед народу переказів та ідей про Польщу, які б викликали любов до Польської історії та народної культури» [Там само. – Арк. 83-84.].

У якості реакції на останню проклямацію Київський генерал-губернатор видав розпорядження, яким застерігав чітко контролювати можливі зближення поміщиків-поляків із селянами, зокрема закликав спостерігати за можливими поступками в отриманні земельних ділянок селянами, а разом з тим, навідріз забороняв людям польського походження, а також латинському духовенству створювати школи для навчання селян грамоті [Там само. – Арк. 85.].

На окрему увагу заслуговує проклямація-звернення до жінок: «Польки! Ми довгий час чекали, міркуючи, чи будете носити траур, яким жодна полька не повинна нехтувати, а навпаки гордитися, що хоч таку невелику жертву може принести за тих, хто поліг за нас. Здогадуємося про причину, через яку не хочете цього робити – боїтеся відомих крючків. Соромтеся, прекрасні польки, облиште страх, набудьте зовнішности такої, яка пасувала б вам у теперішній нещасний для поляків час, одягніть чорне, залиште веселощі, молітеся, можливо, Творець помилує нас. При цьому, застерігаючи вас, залишаємося впевнені, що не захочете піддатися неприємностям, які очікують на вас за інших обставин. Добра бажаючі вам поляки» [Там само. – Арк. 79.].

Як бачимо, кожен із наведених документів несе ідеї гуртування всіх станів польського суспільства в єдиний організм нації. Однак, звертає увагу на себе той факт, що в жодній із проклямацій не називаються власними іменами окремі етноси, які проживали на землях, де вели боротьбу поляки як за свої історичні креси та на яких, власне, й поширені були ці проклямації. Не йдеться, зокрема, й про українців як національно-культурну окремішність. Натомість, під поняттям «жителі Литви та Руси» автори намагалися «влити» народи українців, білорусів та литовців у «єдине море» польської нації. Красномовно зрозумілим це є із акценту стосовно євреїв, яких названо: «такими ж поляками, тільки іншої віри». Власне, тактика дій ідеологів та стратегів творення польського політичного організму – польської нації – через перелік вищевказаних фактів, до певної міри, співпадає із тактикою великодержавних російських шовіністів стосовно, зокрема, українців. Оголосивши територію в певних кордонах «історичними землями» колишньої Польщі, всі, хто перебував тут як місцеві мешканці, автоматично проголошувалися представниками польської нації і на всіх у рівній мірі мали поширюватися спільні закони політичного та культурного життя.

Такий тип націотворення за відомою теорією Ентоні Сміта називається етнічно-генеалогічним, або народно-культурною мобілізацією, коли механізм формування нації приводиться в рух провідною частиною інтеліґенції, яка, в свою чергу, має спиратися на так званий середній кляс і діяти «знизу» «вертикальної» спільноти. Основними ж засобами впливу і мобілізації є культурні ресурси: етноісторія, релігія, мова, звичаї тощо [Ентоні Сміт. Національна ідентичність. – К., 1994. – С. 130.].

Автори проклямацій заохочують до соціяльної консолідації шляхом поступок селянам у питаннях земельної власности, а водночас – наданням рівних прав усім станам суспільства, при цьому, висловлюється ідея громадської форми правління. Важливою є також духовна консолідація, до якої закликають проклямації: надання освіти всім станам суспільства, поширення ідей спільности історії та культури, спільности величі минулого та страждань теперішньої Польщі (у зверненні до польок). Все це свідчить про те, що серед поляків вже активно діяв фермент творення нації.

Однак, надзвичайно необачним прорахунком поляків була відмова українцям у праві власного політичного самовизначення. Більше того, зарахування a priori українців до складу польського суспільства та включення українських земель у межі територіяльних претензій польської держави, відновлення якої було головною метою поляків, звісно були роздратуванням для українців. Причому, навіть ті незначні поступки, які проєктувалися теоретично як демократичні засади побудови майбутнього польського суспільства, у повсякденному житті практично були недосяжними й не лише через відсутність реальних політичних важелів їхньої реалізації, але й через суспільні та культурні традиції взаємин між поляками і українцями, які склалися впродовж попередніх кількох століть спільного співжиття.

Поляки в своїх проєктах побудови майбутньої Польщі передбачали певну національно-культурну автономію українців, але ця автономія мала реалізуватися виключно в межах польської держави. Відомою в цьому відношенні є так звана «Золота грамота» – звернення до сільського українського люду із заохоченням до спільних повстанських дій проти московської влади. Грамота в основному була спрямована на роз’яснення майбутньої політики Польської держави (після її відновлення) щодо земельного питання в Україні і ґарантувала, таким чином, закріплення за всіма селянами земель, які хто тримав, навічно й без викупу. У свою чергу, поміщикам, які втрачали такі землі, обіцяно було надати викуп з державного скарбу. Безземельним – будникам, бобилям, халупникам, двірським людям обіцяно було вирішити питання про наділ землею найвищою владою, як тільки така влада буде встановлена. Що ж до громадського устрою, то Грамота передбачала надати всі права, свободи і вольності усім станам суспільства: «Ручаєм і вічно обіцяєм свободу прав віри, якої хто придержується і вживання своєї мови в школах судах і других земських розправах» [Сенгелевич Х. Золота грамота // За сто літ. – К., 1927. – Кн. 1. – С. 69-70.]. Цим, власне, і вичерпується у вказаному документі вирішення проблеми суспільного устрою, без подальшої деталізації.

Набагато очевидніше виявляє себе польська позиція щодо українського питання в заяві Центрального Комітету (тобто, основного революційного уряду, який керував польським повстанським рухом), що була надрукована в «Колоколі» А. Герцена: «Ми (поляки, від імени яких говорить Центральний Комітет) були позбавлені політичного існування насильно. Ми цього насильства ніколи не визнавали й не можемо визнати. Тому ми не визнаємо ані нових границь, ані правительств, основаних на руїнах нашої свободи. Для нас нема Польщі розділеної, для нас Польща єдина та, яка полягає у злуці Польщі, Литви й українців, без всякої гегемонії котрогось з трьох народів. Виходячи з такої точки погляду, ми змагаємося відбудувати Польщу в давніх границях, лишаючи народам, що живуть в тих границях, цебто литовцям та українцям, повну свободу оставатися в союзі з Польщею або устроїтися по своїй волі». І далі: «Вимагати од нас, поляків, щоб ми не домагались відбудування Польщі в давніх границях, значить, вимагати од нас визнати поділи і зректися сили, яку дає справі нашої свободи союз трьох народів, злучених в одну цілість» [Лозинський М. Польський і руський революційний рух. – К.,1907. – С. 29.].

Отже, Центральний Комітет найперше бачив своїм завданням відбудувати Польщу в «історичних границях» включно із українськими та литовськими землями. І лише згодом, «з рук самої Польщі» Україна і Литва можуть, коли захочуть, дістати повну незалежність. Таке розуміння самоправности кожного з народів є, безумовно, таким, що зводить нанівець саму можливість справжнього волевиявлення і самореалізації народом, зокрема українцями, власних національних інтересів. Обіцянка, що самоправність могла бути реалізована після відбудови єдиної Польщі, є відвертою оманою, оскільки неможливо й уявити, щоб уряд відбудованої Польщі замість подальших дій збереження єдности такої держави, розпочав би діяльність по її дробленню, в задоволення національних інтересів українців, приміром. Такі сумніви можуть бути лише посилені з огляду на інші заяви поляків. Так, у декреті «Національного Правительства» від 22 січня 1863 р. назви Польща, Литва й Україна є лише територіяльними назвами, але не передбачається так називати народи, що проживають на цих територіях. Навпаки – говориться про єдиний «народ Польщі, Литви й України», а замість «повної самоправности кожного народу» говориться лише про «рівність і свободу усіх синів Польщі, без різниці віри і племени, роду і стану» [Там само. – С. 27.].

Такою була позиція поляків у найвирішальніший час 1863 p., коли треба було максимально мобілізувати сили до участи в повстанні. Це була непорушна позиція про державну єдність Польщі, України й Литви. Щодо національних інтересів обіцялося лише «забезпечити братнім народам Литви й України, злученим з Польщею, якнайширший розвиток їх народности й мови» [Там само. – С. 28-29.].

Якщо ж звернутися до аналізи оцінки поляками українського питання в інший – спокійніший час, то з’ясовується набагато складніша картина. Самодостатніми своєю красномовністю є цитати, подані з польських часописів кінця 50-х рp. дослідником М. Лозинським. Польські революціонери того часу, гуртувалися навколо паризьких видань: «Wiadomosci Polskie» та «Przegląd rzeczy Polskich». У першому з них – 1858 р. в числі 30, писалося, що «історія згуртувала українську народність по тім боці Дніпра, її серцем є тепер українські слободи. Україна по цім боці Дніпра, здобута й боронена польським оружжям, заселена тим самим народом, що видав зі свого лона шляхту, є й, дасть Бог, не перестане бути польською провінцією. Скільки разів сягатимуть за нею українські патріоти, стільки разів, замість братньої руки, яка жде їх з підмогою, знайдуть одним ворогом більше» [Там само. – С. 19.]. Не менш провокаційним можна назвати й матеріял з іншого часопису від 1859 р. у числі 3-му, де польський демократ Зиґмунт Мілковський заявляв, що поляки несуть в Україну свободу і культуру; козацькі бунти, в свою чергу, були революцією дикунів проти цивілізації; українець, який полюбить цивілізацію і свободу, через те саме стає поляком; Україна може бути тільки польська або дика; польонізація – це, властиво, цивілізаційна місія поляків в Україні [Там само. – С. 20-21.].

Такі відверті шовіністичні заяви, висловлювала польська еліта – аристократія та інтеліґенція – ті, хто брав на себе місію будівничих польської нації. Тим більше, не демонстрували взірців толерантности в стосунках з українцями також і польські пани-землевласники, ті, хто не просто жив поряд та серед українців, але ще й визискував-експлуатував їх.

Надзвичайно яскраво звичаї польської шляхетської культури та особливості поведінки польської земельної шляхти ХІХ ст. подав Володимир Антонович. У своїх спогадах із життєвого досвіду, він писав, що товариство польських панів зовсім не вирізнялося інтеліґентністю, навпаки кожен з них прагнув виокремитися і «виступав з великим апломбом». Все, що говорив пан, промовлялося таким авторитетним тоном, як абсолютна правда. Звичка такого тону приходила, мабуть, з того, що він почувався у себе в селі повним авторитетом для селян і своїх офіціялістів.

У стосунках з людьми ліберальних професій (власне так називали інтеліґенцію) пани-землевласники держали себе з великою пихою і трактували їх звисока, прагнучи не вступати з ними навіть у розмову, а коли розмова й відбувалася, то збували слова з нехіттю, даючи зрозуміти, що вони не рівня і тому не повинні панібрататися, а отже в цілому держалися, як замкнена каста [Центральний державний історичний архів України в Києві. – Ф. 832 – оп. 1, спр. 108 – арк. 23-24.]. Рисою, що складала інтеґральну частину шляхетського побуту – було бажання вирізнитися з-поміж інших людей, показати себе якомога кращими, «порисуватися» і виявити себе чимось особливим [Там само. – Арк. 27.].

Що ж до стосунків у середині шляхетського суспільства – писав В. Антонович – тобто в середині стану, то в теорії визнавався принцип рівности всіх шляхтичів, але на практиці принцип той зовсім не діяв. Шляхетське суспільство розпадалося на верстви, доволі численні, кожна з яких ставилася до іншої – нижчої верстви з погордою і чванством. На горі цієї ієрархії шляхетської, стояли маґнати, але про них В. Антонович говорити відмовляється, оскільки бувати в їхньому середовищі просто не доводилося, вони зазвичай проживали в столицях – Варшаві або Петербурзі, в цілому ж їхній вплив на шляхетське суспільство був дуже слабким.

Головну силу шляхецтва складали пани «середньої руки», які володіли двома – трьома селами та брали участь у дворянських виборах, вони, властиво, й складали шляхетське коло. Нижче їх були шляхтичі-землевласники, які не мали «повного цензу» – так називали тих, які володіли малою кількістю землі та мали менше ста душ селян. Багатші ставилися до бідніших згорда, називали їх szuja (тобто наволоч). Ще нижче лічилася верства людей ліберальних професій – лікарі, адвокати, землеміри, аптекарі – їх у суспільстві дідичів-землевласників взагалі не приймали. Їхніми послугами користувалися при потребі. Але в особисті стосунки з ними не входили. Ще нижче стояла верства служилої шляхти, яка годувалася службою в дідичів або на посадах економічних (економи, писарі), або прислуги. До цієї верстви дідичі ставилися зовсім без церемоній, зверталися на «ти», не дозволяли сідати в їхній присутності, не стримували себе від лайки і т. п. [Там само. – Арк. 35.]

Шляхта, за переконанням самих її представників, була станом, котрий волею Бога і природи був створений на те, щоб володіти краєм і людьми. Усі інші стани лічилися від натури негідними рівнятися в чому-небудь зі шляхтичами. Такі кастові принципи виховувалися щоденним життям. Дітям заборонялося, приміром, вести компанію зі слугами та сільськими дітьми, так само, певні хиби поведінки або які-небудь погані слова чи манери ганилися не за те, що вони погані, або не гарні, а за те, що так говорять, або роблять хлопи чи жиди [Там само. – Арк. 26.].

За таких шляхетських цінностей цілком логічним виглядає застереження В. Антоновича щодо ідей демократизації в самому польському суспільстві: «всілякі демократичні думки заслуговували поважної полеміки, але свідчили тільки про те, що той, хто їх висловлює, в кращому разі божевільний, в гіршому – урядовий провокатор» [Там само. – Арк. 35.].

Разом з тим, існував загальний польський патріотизм. Він виявлявся в тому, щоб хвалити все своє, мовчати про свої хиби й ганити все чуже. У загальному своєму числі поляки були переконані, що Польща мала цивілізаційну місію і втратила свою самостійність саме через те, що не хотіла від цієї місії відступатися. Поміж іншими народами – Польща свята мучениця, а всі її нещастя залежали від того, що в кожнім разі, хтось десь їй зраджував [Там само. – Арк. 34.]. Отож, заклики до братання поляків з українцями, власне шляхтичів із селянами – про що говорилося у вищезгаданих проклямаціях – виглядали абсолютною ілюзією і жодних реальних механізмів реалізації цих закликів просто не існувало.

Звичайно, російська влада не принесла нічого доброго в життя українського селянина. Навіть навпаки, за часів Речі Посполитої, яка була державою слабкою, поміщик залишався сам-на-сам у стосунках із селянином. Втечі селян від панщини та постійна загроза гайдамаччини змушували поміщика робити певні поступки. Натомість, з приєднанням Українського Правобережжя до Російської імперії, шляхта отримала сильний захист від адміністрації та війська російської держави. Сваволя панів стала справжньою силою і обмежувалася лише тим, що пан не мав права карати селянина на смерть, зате він міг віддати його в рекрути на 25 літ, або вислати до Сибірі, або без обмежень карати на тілі. Доходи маєтків за російської влади різко пішли вгору. Та все ж селянин знав, що його визискувачем є поміщик – пан поляк, а те, що останньому всі умови для того створила Російська імперія, звичайно, до уваги не бралося.

Цілком закономірно, що коли розпочалося польське повстання, брати участь у ньому кинулися далеко не всі поляки, власне, найгарячішими патріотами виявилися, звичайно, інтеліґенція та найбідніші представники шляхти. У свою чергу, українське селянство відгукнулося на заклик російської влади про створення самооборони з метою опору інсурґентам-заколотникам. Такі загони самооборони, під назвою селянської варти, були створені й на Заславщині.

Згідно наказу Київського генерал-губернатора з числа офіцерів Київської військової округи було призначено начальників загонів сільської озброєної варти. Начальником у межах Заславського повіту був призначений поручник 8-ї артилерійської бриґади Картамишев. Окрім Заславського повіту, військові начальники для сільської варти призначені були: в Житомирському повіті – підпоручник Нікольскій, у Новоград-Волинському повіті – поручник Валуєв та в Острозькому повіті – капітан Авксєнтьєв [ДАХО. – Ф. 753 – оп. 1, спр. 1 – арк. 6.]. До обов’язків цих офіцерів належало завжди мати точні свідчення про число сільської варти; особисто перевіряти її в місцях перебування; знати про можливі зміни в чисельному складі варти. Самі ж вартові обирали з-поміж себе так званих десяцьких та соцьких, у свою чергу, офіцер мав визначити чи здібними є обрані на керівництво, і чи є вони благонадійними, коли у нього з’являлися сумніви, він повинен був вимагати перевиборів. Начальники-офіцери повинні були постійно перебувати в повітових містах, підпорядкованих їм варт, а у випадку військових дій – керувати вартовими [Там само. – Арк. 6-7.].

Важливо зазначити, що створення таких варт не було, звичайно, самоініціятивою селян. У силу того, що повстання носило характер своєрідної партизанщини – оскільки невеликі загони повстанців створювалися на широких просторах Правобережної України в різних місцях, боротися з ними реґулярними військами влада практично не могла, а відтак вирішено було провести своєрідну «всенародну мобілізацію». При цьому, щодо механізму створення варти були вироблені спеціяльні правила. Згідно параграфу 1-го тих правил, у кожному селі чи містечку третина дорослого населення повинна була вступити до сільської варти. Інструкція пояснювала, що третину треба рахувати не від числа ревізських душ, тобто не від числа мешканців, а саме від числа дорослого населення. Наводився, навіть, приклад, якщо в селі 1000 душ, але без врахування стариків та дітей, здатних до роботи є 600 душ, то число варти має складати 200 [Там само. – Арк. 8.]. Сама ж варта порівну поділялася на два загони. Один називався охоронною вартою і мав охороняти своє ж поселення, залишаючись по своїм домівкам, а інший загін, названий рухомою вартою, мав за обов’язок постійно пересуватися й оглядати навколишню місцевість, а щонайперше – ліси. П’ята частина цих стражників мала бути кінною. У випадку появи повстанців, стражники повинні були їх переслідувати та ловити, а коли повстанців було б багато, то повідомляти про них начальникам поліції для надсилання військ. У спокійний час інструкція дозволяла рухомому складу варти залишатися на своїх місцях і займатися своїми сільськими справами.

Показовою є рекомендація щодо способу мобілізації до числа варти. Параграф 5-й інструкції зазначав, що варта як охоронна, так і рухома формується селянами самостійно за бажанням, але якщо бажання немає, то вона повинна бути сформована за ухвалою сільських і волосних старшин. А кожен, хто вступив до варти, має перебувати в ній не менше двох тижнів. При цьому, вогнепальна зброя, пояснював параграф 13-й, видається лише десяцьким і соцьким, якщо вони вміють стріляти. Інші стражники мають озброїтися списами, косами та сокирами, на випадок переслідування повстанців, в інших же випадках виконання своїх обов’язків – при охороні мостів, переправ, при допиті захоплених підозрілих, озброєнням мають бути палиці та дрюки [Там само.]. Чудовим є параграф 16-й, він повідомляє, що зброя для десяцьких та соцьких має бути доставлена з Київського арсеналу, якщо вони не зможуть відбити рушниці та пістолети у повстанців. Параграф 17-й повідомляв, що «государь імператор» милостиво повелів за вбитих стражників, або покалічених повстанцями, відповідним сім’ям видавати залікові рекрутські квитанції. А ще однією пільгою був привілей отримати стражниками частину того майна, яке ними буде відбите в повстанців. Натомість, кожен, хто не виконає своїх обов’язків у числі стражників, буде притягнутий до відповідальности [Там само. – Арк. 9.].

Тож вочевидь зрозуміло, що російська влада надзвичайно вміло скористалася українсько-польською неприязню та ворожнечею, всіляко поглиблюючи її, а тим самим успішно залишала за собою імперське право управляти ними як підданими його величности імператора-самодержця.