Відділ історичних ареалів та охоронюваних археологічних територій

Людмила Томілович

Відділ історичних ареалів та охоронюваних археологічних територій було створено в Київському науково-методичному центрі по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій у 1999 р. на виконання постанови колегії Міністерства культури та мистецтв України «Про хід виконання органами пам’яток історії та культури м. Києва вимог законодавства з питань охорони і використання пам’яток історії та культури» (№8/1 від 28.08.98 р.). Тоді відділ називався відділом заповідників, заповідних територій та пам’яток археології. Очолив його кандидат історичних наук, людина з багаторічним досвідом роботи в Інституті археології НАН України І.Т. Черняков. В умовах відсутності нового пам’яткоохоронного законодавства перед відділом стояли серьозні задачі і межі компетенції були дуже широкі: від інспектування стану археологічних пам’яток та археологічних територій і умов забудови заповідних територій до випрацювання науково-методичних засад в цій галузі.

Після прийняття у 2000 р. Закону України «Про охорону культурної спадщини» відділ у відповідності до сучасної пам’яткоохоронної термінології було перейменовано у відділ історичних ареалів та охоронюваних археологічних територій. Дійсно, сучасний світовий рівень пам’яткоохоронної справи передбачає територіальний підхід. Світова практика ще в 60-ті рр. ХХ ст. дійшла висновку про доцільність охорони не окремих об’єктів або комплексів, а великих локалітетів. Це знайшло відображення у Венеціанській Хартії 1964 р., Паризької конвенції 1972 р., рекомендаціях Генеральної Конференції Організації об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури 1976 р. Закон України «Про охорону культурної спадщини» випрацьовувався в руслі цих загальносвітових тенденцій. В ньому подається визначення терміну «історичний ареал населенного місця», а у класифікації об’єктів культурної спадщини подається близький йому за значенням термін «визначні місця».

Треба зазначити, що після прийняття згаданого вже Закону «Про охорону культурної спадщини» та ряду підзаконних актів, а саме – Постанов Кабінету Міністрів від 13.03.02 р. №318 «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» та від 26.06.01 р. №878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» вцілому на Україні створено правове поле та випрацювані методологічні засади для розвитку територіального принципу охорони пам’яток. На сучасному етапі стоїть задача практичного реалізування цього принципу, тобто визначення історичних ареалів, їх меж та режимів використання цих територій. Для Києва ця задача є досить складною. Місто утворювалося і далі розвивалося як поліцентричне. І в останні два сторіччя його розвиток відбувався за рахунок приєднання околиць, які в свою чергу також мали свою історію і продовжували існувати в межах великого міста, зберігаючи традиційний характер середовища, планувальну структуру і забудову. Таким чином, за попереднім аналізом на території Києва налічується до 20 історичних ареалів. На сьогодні стоїть проблема відповідного наукового обгрунтування цих ареалів, визначення їх меж та режиму використовування. Зрозуміло, що окремі історичні ареали мають різний історико-культурний потенціал та стан збереження (наприклад, якщо порівняти Поділ і Святошино). В такому разі, шляхом для вирішення могло б бути встановлення категорій ареалів і відповідний до них режим використання.

Київ – місто надзвичайно багате на археологічну спадщину. Саме тут присутнє поєднання Природи з творчою діяльністю людини, що знайшла свій прояв у визначних пам’ятках архітектури та мистецтва, садово-паркових комплексах. Всі ці складові створюють неповторний образ і дух міста, який так важливо зберегти.

На території Києва взято на облік та під охорону держави 62 пам’ятки археології національного та місцевого значення. Площа окремих з них становить від декількох десятків квадратних метрів (фундаменти давньоруських церков і палаців) до декількох десятків гектарів (як то території стародавніх городищ, поселень та могильників). Все це розташовано на території великого міста, столиці держави, яка будується, розвивається, змінюється. Проблема поєднання охорони пам’яток, перш за все археології, з необхідністю розвитоку міста – одна з найбільш гострих та болючих, і на жаль, треба константувати, до цього часу невирішених.

На територія міста створено два заповідника національного значення – Софія Київська та Києво-Печерський історико-культурний заповідник, а також державні заповідники – історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» та Лук’янівський історико-меморіальний. Тільки два перші заповідники мають закриту територію, інші – відкриті, їх територія продовжує використовуватися за призначенням: територія «Стародавнього Києва» – як житловий, адміністративний та діловий осередок міста, Лук’янівського кладовища – як, так би мовити, сокрально-ритуальний. У всіх заповідників існує проблема з чітким визначенням та юридичним оформленням їх меж. В радянські часи питання землевідводу та оформлення цього належною документацією не було актуальним. В наш час, з прийняттям Земельного кодексу України, початком роздержавлення та приватизації земель нерозв’язаність цих питань стали великою проблемою в справі збереження пам’яток. Не менш актуальною проблемою є визначення та затвердження зон охорони навколо заповідників та окремих пам’яток, адже саме охоронні зони регламентують містобудівну діяльність у довкіллі пам’ятки з метою збереження її історичного середовища, виявлення композиційної-художньої цінності, забезпечення належного функціонування і охорони від різноманітних техногенних і природних впливів. На жаль, на сьогоднішній день, жоден з заповідників на території міста Києва не має визначених та належним чином юридично оформлених зон охорони, а що стосується окремих пам’яток – тільки в одиничних випадках вони захищені за допомогою вищезазначених зон.

Окрім того, на території Києва визначено 32 археологічні та архітектурні заповідні охоронні зони, а також зони регулювання забудови трьох категорій та зона охоронюваного ландшафту, як це виникає з Рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.79. № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві» та Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.02. № 979 «Про внесення змін та доповнень до Рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.79. № 920». Недостатнє опрацювання юридичного підгрунття цього аспекту, відсутність до останнього часу центрального уповноваженого органу в сфері охорони пам’яток спричинилися до того, що не була запроваджена жорстка регламентація щодо режиму використання заповідних територій. Наслідки цього ми сьогодні бачимо перш за все в історичній частині міста.

Таким чином, перед відділом історичних ареалів та заповідних археологічних територій стоять важливі і складні задачі по випрацюванню науково-методичних та практичних рекомендацій по всьому спектору порушенних питань і хочеться сподіватись, що відділ зможе бути на рівні поставлених питань.

Опубліковано : Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К. : АртЕк, 2003 р., с. 19 – 22.