Жарти зі смертю
Наталя Яковенко
Пародійну мініатюру, що стала поштовхом до написання цієї статті, вміщено у першому томі рукописного 4-томного зібрання листів князя Олександра Заславського (1581–1629), волинського каштеляна 1606–1613 рр., з 1613 р. брацлавського [1], і 1628 р. київського воєводи [2]. Оскільки далі ми будемо звертатися, переважно, до цього зібрання [3], варто коротко відзначити його унікальний характер, якому, здається, немає аналогів у збереженій епістолярній спадщині Речі Посполитої. З формального боку збірка являє собою не колекцію автентичних листів, а продиктовані секретареві записи їх основної змістової частини, без вступних та заключних формул. Власне ці “листи”, зафіксовані per dictandum, було оправлено в книги, що охоплюють, відповідно: 1616–1618 рр. – у першому томі (наприкінці тут ушито копії шлюбних перемовин 1637 р. про одруження Владислава IV з Цецилією Ренатою Габсбуржанкою), 1621–1622 рр. – у другому томі, 1623 р. – у третьому, 1625–1628 рр. – у четвертому. Хронологічні лакуни дозволяють припускати, що первісно мало б існувати принаймні ще два томи: за 1619–1620 і за 1624 рр., – які до нашого часу не збереглися; питання про те, чи Олександр Заславський практикував такий спосіб фіксації своїх листів до 1616 р., залишається відкритим. Щодо вартості пам’ятки для істориків, то вона є, без перебільшення, безцінною. Адже легкий на листування князь розсилав листи практично щоденно, іноді до 10-15 адресатів за день, а коло осіб, до яких він звертався, охоплює щонайширшу соціальну палітру – від папи й короля до підданих із глухих поліських сіл. Природно, не менш широкою є й тематика листів – від біжучих політичних проблем до повсякденного побуту, хвороб, пліток, розваг, їжі тощо.
Точну дату написання згаданої пародійної мініатюри встановити важко. Текст уміщено наприкінці першого тому серед свого роду “додатків”, ушитих до книги після листів 1618 р. – недатованих рахунків, боргових і заставних угод за 1612–1617 рр., контрактів з пушкарями за 1616–1618 рр. тощо. Це означає, що й сама мініатюра могла бути внесена сюди як “додаток”, себто написана між 1612–1618 рр. Ось її текст [4]:
Stało się pewne postanowienie między mną, Aleksandrem etc., i między mną, Walentym Moczygęba, a to w ten sposyb, iż ja, Moczygęba, podjąłem się ks[ię] ciu JM wystawić kamienic[z]kę wzdłuż na łokci 90, a wszerz na łokci 12 moją wszystką materią rzemieśnikiem moim [5], z stelą, z posacką, z pobiciem, ze wszystkim zgoła proc pieców, okien, drzwi, stołów i ław, co sam ks[ią]żę Jego Mść ma dać robić. A w tej kamienicy ma być kownata na łokci 10 wzdłuż, z niej izba na łokci 15, z tą siec na łokci 9, z sieni izba na łokci 12 wszerz i wzdłuż. Z tej izby druga izba także na łokci 12, z tej izby trzecia izba na łokci 12. Potym kownata na łokci 12. W pierszej kownacie, która jest na łokci 10, ma być komin w rogu dostatoczny, w izbie piec i komin, sieniach komin, także w tych trzech izbach, co po 12 łokci, kominy i piece. W ostatniej kownacie seu baście okrągłej komin przestrowy, mają być merle albo sczyti wywiedziono tak od zamku, jakoż i od stawu chędogie, żeby duszki w nich zakute były, [nie?] mają być za zamek wypuszczone [6]. Do tego ma naprowadzić Moczygęba mur, jako stajnia jest wysoka od stajniej aż do muru, gdzie te pokoje będą, który ma być nie niższy na łokci 2.
A ja zaś, Aleks[ander] etc., mam dać na te wszystkie ref[…] [7].
Отже, промовистий у традиції пародійних текстів “Мочигуба” [8] підряджається збудувати для князя “кам’яничку” розміром приблизно 0,5x4 м, себто склеп, причому “з побутовими вигодами” – перегороджений всередині на “кімнати” з грубками й коминами. Від навколишнього світу “кам’яничку” має відгороджувати мур заввишки зі стайню, а остання з “кімнат” – являти собою круглу башту, теж обгорожену мерлонами, аби звідти не вилітали “закуті” там “душки”.
Легковажна гра з такою серйозною для доброго християнина тих часів темою, як смерть – не єдиний парадокс у листах Олександра Заславського, де можемо натрапити на ще декілька жартів доволі ризикованого змісту. Так, оповідаючи швагрові, познанському воєводі Яну Остророгу, про бенкет у домі львівського архієпископа, князь пише, що пішов звідти рано й тверезим, бо побоювався, “żebym P[ana] Boga nie utopił w sobie” [9]. Повчаючи, як житомирський староста, свого слугу, житомирського замкового писаря Федора Мишинського, Заславський підкріплює вимогу, аби той вносив до актових книг усі без винятку скарги, такою невідпорною сентенцією: “… iżby kto i pacierz [молитву] do ksiąg podał – wpisać go potrzeba” [10]. Ще далі заходять жарти у двох інтимних листах до якогось Сухорембського (князь звертається до нього “милий Бернасю” та “Бернасеньку”). Обидва листи [11] сповнені натяків, що дозволяють припускати гомосексуальний зв’язок, котрий окреслюється як “дружба з паном дияволом”. У першому листі князь дорікає “Бернасенькові”, що той “розриває дружбу”, яку серце мало б зберігати до смерті, або й по смерті, хоча “pomnik bowiem, iż w.m. barzo zawartą z panem diabłem przyjaźń miałeś. Teraz mi zaś w.m. piszesz, żeś ją rozerwał w.m., co ja w.m. ganię wiedząc, iż w.m. jeszcze i teneris unguiculis [12] barzo zawarta z tym p[anem] diabłem miał przyjaźń”. У другому листі, скаржачись на погане самопочуття, Заславський пише, що днями видавав заміж “nieohydną dziewczynkę”, але “obłapiać nie pomyślaj, bo zaraz zatchnie się człek”. Тож залишається, як він резюмує:
Zarazbym się wprosić gdzie do klasztora panieńskiego, bo złodzieje mniszy nie przyjęli, rzekliby: “Co nam po tobie, spiewać nie będziesz mógł, na petitia posławszy wydrzesz diabła, wyprosisz drugiego, o miłósć nie wspominaj”. Ale plec białogłowska jako mięka i nabożna mogłaby się dać uprosić, żeby mię przyjęli. Jednakże i w tym ja pierwej dosięgę rady w.m., do wiem, że mi nie za Evangeliej ci, ale ex Ovidii Metamorfosi albo De amore [13], albo też owej książeczki, co alkierz ozdobiła, dobrze jako sczery i także niecnotliwy (omyłką ręka mnie w.m. przyganiła) poradzisz, a ja będęli biegać od rady w.m. – sam rozumiej w.m. Totus et semper tuus [14].
У першій половині цього пасажу привертають увагу іронічні випади в бік “злодіїв-монахів”, чий сенс існування – співати та випрошувати милостиню; в уста монахам вкладено й колоритну репліку на адресу недосвідченого прохача: він ту милостиню “чорта видере”. Далі жартівливий тон наближається до межі блюзнірства: князь просить у приятеля “поради” з приводу свого наміру “впросити-ся” до монастиря, бо знає, що той дасть “добру й щиру” пораду – не за Євангелієм, а за еротичними поемами Овідія, або за якоюсь, відомою обом, “книжечкою, що прикрасила спальню”.
У листах до “милого Бернася” привертають увагу не натяки на гомосексу-альний зв’язок (зрештою, гаданий), бо таке порушення християнської сексуальної етики було річчю доволі розповсюдженою, зокрема, в жовнірських середовищах [15] та серед магнатів [16] – як людей “більш помітних” сторонньому окові. Натомість іронічне зіставлення Євангелія з підкреслено бажанішими “гріховними” взірцями натякає на доволі, сказати б, специфічну побожність нашого героя, і власне про це піде мова далі.
Примітки
1. B. Nykiel. Spisy urzędników województwa bracławskiego (pow. bracławski, winnicki i zwinogrodzki). 1569–1793. Kraków, 2000. S. 207 (препринт).
2. Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego XV–XVIII wieku. Spisy / Opracowali Eugeniusz Janas i Witold Kłaczewski. Kórnik, 2002. S. 340.
3. Зберігається: Archiwum Państwowe w Krakowie (далі – АРК). Archiwum Sanguszków. Rps. 75. T. 1-4
4. Idid. Rps. 75. T. 1. S. 622.
5. Далі закреслено: z połapem.
6. Далі закреслено: A ja mam dać za to.
7. Слово нерозбірливе. На цьому текст уривається.
8. Пор. “ономастичні провокації” на зразок “Tymotheusz Moczygąbski” та ін. у творах совізджалів: S. Grzeszczuk. Blazieńskie zwiercadło. Rzecz o humorystyce sowizdrzalskiej XVI i XVII wieku. Wyd. 2. Kraków, 1994. S. 274. Див. теж таких героїв українських канцелярських пародій, як “Горілковський”, “Келишковський”, “Покпинський”, “Фігдерський”, “Махлярович” та ін.: Н. М. Яковенко. Пародії і жарти в актових книгах Житомира та Луцька першої половини XVII ст. // Український археографічний щорічник. Київ, 1993. Вип. 2. С. 169-173.
9. Львів, 4 січня 1618 р. (APK. Archiwum Sanguszków. Rps. 75. T. 1. S. 378).
10. Заслав, 8 квітня 1618 р. (Ibid. S. 472).
11. Заслав, 31 жовтня та 6 листопада 1617 р. (Ibid. S. 331, 342).
12. Змолоду (досл.: з ніжних кігтиків) (лат.).
13. Йдеться про поеми Овідія “Метаморфози” і “Про кохання” (перша частково, а друга повністю як еротичні з лектури тогочасної школи виключалися).
14. Твій весь і назавжди (лат.).
15. Пор., серед іншого, згадку про “плюгавий гріх” у одній з гетьманських устав Яна Замойського: Archiwum Jana Zamojskiego. Warszawa, 1913. T. 3: 1582–1584 / Wyd. Józef Semiński. S. 469.
16. Приклади див.: Z. Kuchowicz. Człowiek polskiego baroku. Łódź, 1992. S. 318-321.
Надруковано : Confraternitas : ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – Львів : 2007 р. (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, т. 15).