Передмова
Пивовар А.В.
Пам’яті наших прабатьків присвячується
У 2002 році минув 250-літній період від того часу, коли на теренах північно-східної частини сучасної Кіровоградщини з’явились перші сербські поселенці. Для їхнього поселення, що отримало назву "Нова Сербія", сенатським указом від 29 грудня 1751 року відводилась територія на правому березі Дніпра вздовж польського кордону з відступом до 20 верст на південь, починаючи від устя Кагарлика на Синюсі прямою лінією на верхів’я річки Тури або Грузької, на устя Кам’янки (на Інгульці), верхів’я Березівки (східні витоки тієї ж Кам’янки) та Омельника (Переволочанського) і далі вниз – до впадіння останнього у Дніпро.
Що ж застали новопоселенці на території краю, жителям якого одним розчерком пера було уготоване перше у вітчизняній історії масове переселення народу, не обумовлене ні загрозою військового нападу, ні традиційною "государевою" турботою про якнайшвидше освоєння нових і малозаселених окраїн Російської держави? Врешті, як склалася доля людей, що потрапили під дію указу? На ці та інші питання з історії краю не завжди можна відшукати відповідь, яка б задовольняла не лише академічну історичну науку.
Адміністративно ця територія належала до правобережної частини Гетьманщини, яка з кінця XVII століття за своїм розташуванням більш відома під назвою Задніпрських місць. Після падіння Чигирина (1678 рік) та низки наступних міждержавних угод Росії, Польщі і Туреччини тут, незважаючи на періодичні заборони, фактично урядували полковники та сотники прилеглих лівобережних Власівської, Кременчуцької і Потоцької сотень Миргородського полку, а далі на південь вздовж Дніпра – Келебердянської, Переволочанської та Орлянської сотень Полтавського полку. З 1734-го, і вдруге, з 1743 року було поновлене сотенне правління у Крилові. У 1748 році утворено також Цибулівську сотню. З цього ж часу, однак без офіційної згоди на те властей, фактично існувала також Архангелогородська сотня, правлячий за сотника якої призначався рішенням Миргородської полкової канцелярії.
Зафіксована договором про "Вічний мир" з Польщею (1686 рік) належність території на південь від Тясмину до Запорозької Січі, як самостійної політико-адміністративної одиниці у складі Росії, залишалася скоріше на папері. Фактичне володіння земельними, лісовими та іншими угіддями продовжувало перебувати у руках вихідців з колишнього Чигиринського полку та старшини і козаків прилеглих сотень лівобережних малоросійських полків, де знайшли притулок більшість переселенців з-під Чигирина. Крім того, за Бахчисарайським мирним договором між Росією, Туреччиною і Кримським ханством (1681 рік) діяла домовленість не освоювати землі між Дніпром та Бугом. За кримськими татарами залишалося їхнє попереднє право вільно кочувати у степах України, а за жителями прилеглих територій Малоросії – можливість переправлятися на правий берег для ведення промислів. При нагоді, тут господарювали також воєводи прикордонних районів сусідньої Польщі, до якої відійшла і колишня гетьманська столиця – Старий Чигирин.
В історичній літературі загалом досить повно висвітлені основні етапи заселення території Задніпрського краю з часу його остаточного закріплення за Російською державою на початку 30-х років ХVІІІ століття. Наводяться дані про загальне число сіл, слобід і хуторів та час їх заселення після російсько-турецької війни 1735-1739 років. За кількістю наявних дворів здійснено оцінки щодо чисельності жителів, тощо. Найбільш повно такі відомості на підставі архівних та картографічних джерел подані в роботах С.Шамрая та В.Кабузана. Це дозволило суттєво заповнити ті прогалини в історії регіону, які утворились з часу виходу у світ перших праць з хронології Новоросійського краю А.Скальковського. Початковий етап сербської "колонізації" та малорезультативні спроби гетьманської адміністрації відвернути масове виселення людей з обжитих ними територій висвітлені також в роботах Н.Полонської-Василенко. Але навіть фундаментальні дослідження цих та інших істориків не полишають відчуття неповноти наявної інформації, або її передача не виходить за межі авторських концепцій і узагальнень.
Те, що здається достатнім для загальної історії, завжди є лише відправним пунктом для більш детальних краєзнавчих досліджень, де нерідко визначальними стають не стільки загальні дані, скільки конкретні, навіть на перший погляд малозначимі факти з минулого життя краю. В одних випадках – це призабуті назви давніх урочищ, в інших, навпаки, – нові свідчення про загальновідомі імена осіб, дотичних до історії краю, про перебіг тих чи інших історичних подій на території міст, сіл, районів тощо. Але головне – це конкретні люди, з яких, власне, і складається населення краю, твориться його мала і велика історія. Саме їхні імена найчастіше відкарбовуються історією у тих же назвах місцевих урочищ і населених пунктів. Через них простежується той живий зв’язок поколінь, без якого у ставленні до минулого свого краю залишається один крок до байдужості й забуття. В кращому випадку – історичну пам’ять заповнюють легенди не завжди достовірного змісту.
Після утворення Нової Сербії з корінних мешканців на своїх місцях залишились хіба що поодинокі родини, та й ті невдовзі розчинились у хвилі багаточисельних новопоселенців, започаткованої роздачею вільних земель і ліквідацією загрози татарських нападів. В результаті все, що було незрозумілим у давніх місцевих назвах, легко змінювалось на нові, обростало легендами та здогадами, довільним трактуванням хронології подій і фактів, які часто не мали нічого спільного з дійсним минулим Задніпрського краю.
До появи сербів серед його першопоселенців називають то старообрядців, то вихідців з Ханської України, тільки не корінних жителів, які з діда-прадіда використовували тут багаті лісні, земельні та інші угіддя. В міру романтизації колишніх Запорозьких вольностей, в легендах неодмінно з’являються також прізвища запорозьких козаків. Їхні зимівники виникали в народній уяві на місці мало не кожного з поселень, назву та час започаткування якого в інший спосіб не могли пояснити ні старожили, ні архівні документи новостворених адміністрацій.
Найбільше таких легенд офіційно зафіксовані в матеріалах подвірного опису поселень Херсонської губернії 1886 року, проведеного за програмою історика і статистика О.Русова. Не бракує їх і в особливо популярних серед краєзнавців матеріалах до історії церков Єкатеринославської єпарїії Феодосія (Макаревського), у відповідних працях відомого історика Запоріжжя Д.Яворницького, інших краєзнавців. Зрозуміло, що за таких обставин не могли вони не потрапити і до фундаментального енциклопедичного видання – Кіровоградська область (з багатотомної серії "Історія міст і сіл Української РСР"). На жаль, протиставити "легендарній" частині історії реальні історичні факти вдається далеко не завжди.
Насамперед бракує корпусних джерел, які б давали повне уявлення про хід заселення краю, його адміністративний устрій, склад жителів тощо. В першу чергу це матеріали складених у 1752 році детальних описів задніпрських поселень, основний масив яких вважається втраченим. Про джерела більш раннього періоду після пожежі у Глухівському архіві зазвичай згадується ще рідше. Навіть з того, що вдалося виявити у вітчизняних архівах і ввести в науковий обіг, після виходу в світ матеріалів з історії Південноросійського краю О.Андрієвського (1886 рік), опубліковано лише поодинокі документи (в основному пов’язані з гайдамацьким рухом на території краю). Після Н.Полонської-Василенко питання про необхідність видання збірника таких документів, не говорячи про їх послідовний облік і систематизацію, навіть не порушувалось.
Документи, включені до цього видання, відбивають лише частину з того, що вдалося відшукати у вітчизняних архівах, переглянути, зробити необхідні виписки, а подекуди і їх неодноразову повторну звірку з рукописними оригіналами. На початковому етапі головним орієнтиром пошуку були джерелознавчі дослідження С.Шамрая (1929 рік), який використав у своїй роботі обширний масив документів з тогочасних архівів Києва, Москви і Ленінграду. Проте, за посиланнями С.Шамрая вдалося відшукати лише документи, які збереглися у фондах сучасного Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. У зв’язку з наступними змінами в системі обліку фондів, пошук відповідних документів у Центральному державному історичному архіві (м. Київ) довелося розпочинати буквально з чистого аркуша. Не дивлячись на це, саме тут вдалося знайти найбільш цікаві матеріали, про сам факт існування яких раніше не можна було навіть здогадуватись.
Щодо матеріалів з архівів Москви і сучасного Санкт-Петербурга, то тут головним орієнтиром слугували джерелознавчі дослідження В.Кабузана (1976 рік). На жаль, у межах часу, який вдавалося викроювати під час короткотермінових службових відряджень, була можливість ознайомитися лише з окремими із зосереджених тут багатющих рукописних і картографічних зібрань. Більшість з того, що опрацьовано в тепер уже закордонних архівах чи отримано в копіях, представлено на сторінках цього видання.
У переважній більшості документи, відібрані для публікації, за своїм походженням відносяться до діловодної документації Гетьманщини. Представлені також документи церковного обліку, адміністрації Нової Сербії та картографічні джерела.
На відміну від традиційного розміщення документів за хронологічною ознакою, у рамках цього видання вони згруповані в окремі тематичні розділи, що зумовлено як різноплановістю архівних джерел, так і необхідністю більш концентрованого розкриття через зміст документів окремих сторін життя краю.
У першому розділі в основному наводяться документи, які характеризують адміністративно-територіальний устрій Задніпрського краю та фіксують поіменний склад його жителів на час отримання указу про відведення території для поселення Нової Сербії. Великі за обсягом поіменні списки доповнені статистичними узагальненнями кількості дворів у розрізі окремих поселень. Додано також відомості про церковний устрій краю з відтвореною за архівами колишньої Київської митрополії хронологією заснування церков, що діяли тут до офіційного виселення жителів.
У другий розділ включені документи, що стосуються прав власності на задніпрські грунти. В основному це офіційні описи купчих актів та реальних землеволодінь, які мали у своєму користуванні як жителі Задніпрських місць, так і старшина та козаки з лівого берега Дніпра. За складом документів це найбільш інформативно насичений розділ, який дозволяє на конкретних фактах простежити не лише маловідомі сторінки історії краю, майнових правовідносин його жителів, а й особливості народної мови, звичаїв, характерних для цього, колись пристоличного регіону України. В описах купчих актів, назвах урочищ, раз за разом спливають забуті імена його жителів, за якими не важко розпізнати прямих нащадків старшини і козаків Чигиринського (Богданового) полку з відомого Реєстру Війська Запорозького 1649 року та кошових атаманів Запорозької Січі, в якій вихідці з-під Чигирина були здавна представлені в складі Криловського, Медведівського, а, можливо, й Іркліївського куренів. В антропонімії південно-східних районів між Омельниками та Інгульцем простежуються також сліди переселення за часів гетьманства П.Дорошенка жителів подільських полків (Кальницького, Брацлавського, Уманського) у придніпровські окраїни Полтавського полку (починаючи від Келеберди і до заворсклянських степів).
До описів купчих актів додана детальна інформація про копії самих купчих (оригінали поверталися їх власникам), які вдалося відшукати в архівних зібраннях. Окремі з них включені у розділ з метою привернути увагу як до змісту цих унікальних документів, так і до необхідності підготовки у перспективі їх повного видання, яке дозволило б розкрити ще не один пласт давнього минулого козацького краю. Серед цих документів представлено і духовний заповіт Тихона Волевача, засвідчений у 1650 році рукою Богдана Хмельницького та печаткою гетьмана, про існування якого відсутні згадки в історичній літературі.
Малодослідженою сторінкою історії залишається також питання щодо землеволодінь самого Богдана Хмельницького на території краю. Саме тут до наданих у 1649 році королівських привілеїв на "Медведовку, Жаботин с слободкою Каменкою и с лесами Бовтышом и Нерубаем, замеряя по Черный Ташлык и далее" Ян Казимір у 1652 році жалує у вічне володіння гетьмана, його дружини і дітей по батьківській лінії також "прямую пустынь за Тясмином, от пасеки Хмельницкого, некогда старого, через Ингулец и Черний лес до устья речки Бержка (Бешки) и к байракам; а с другой стороны от устя речки Каменки к речке Каменке, в Ингул впадаючей, лежачую, а в владении нашем королевском будучую" (Акты ЮЗР, т. Х, с. 463, 468).
Не відомо, чи встиг розпорядитися Хмельницький наданими володіннями. Відповідних заповітів або купчих на цю територію не зустрічається. Все, що вдалося знайти, стосується, хіба що, згадок про пасіку Хмельницького у Чорному лісі, Хмелевий байрак у верхів’ях річки Кільтені та ліс Пристайка Гетьманська на берегах Синюхи при впадінні Сухого Ташлика. Але останнє пов’язане, очевидно, вже з місцеперебуванням табору Хмельницького "на Ташликах" у 1653 році, де гетьман і отримав сумну звістку з Валахії про загибель старшого сина Тимоша.
У представлених описах купчих та землеволодінь, складених у різні роки та різними канцеляристами, зустрічаються окремі розбіжності в датах і прізвищах власників, які за відсутності копій окремих купчих, неможливо зняти, не порушуючи принципу достовірної передачі наявних документів. Що стосується імен і прізвищ, які фіксувались далеко не за паспортними даними, в документах – за тогочасними традиціями спілкування – можуть зустрічатись декілька варіантів їх відображення стосовно однієї й тієї ж особи.
В окремий (третій) розділ, виділені документи справи про передачу у 1752 році спадкоємних грунтів під Криловом колишнього гетьмана Данила Апостола у володіння його сина – лубенського полковника Петра Апостола. Це зумовлено і їхнім обсягом, і необхідністю цілісного відтворення справи, як самостійної пам’ятки малоросійського права. Серед найбільш цікавих фрагментів справи є використані у ній свідчення старожилів. На відміну від загальновідомих усних переказів про Запоріжжя Микити Коржа, записаних без свідків більше як через півстоліття після ліквідації Запорозької Січі, представлені у матеріалах справи результати перехресного опитування кількох груп старожилів розкривають той високий рівень вимог, який ставився при використанні цього суто козацького методу відтворення фактів із давно минулих часів.
Четвертий розділ включає документи про переселення жителів Задніпрських місць, яке припадає вже на період паралельного існування тут адміністрації малоросійських полків і військової адміністрації Нової Сербії. У представлених документах не завжди містяться дані про всю територію Задніпрських місць. Але й те, що вдалося знайти, дозволяє відтворити основні тенденції, а головне, прояснити найменш досліджене питання щодо конкретних напрямків переселення задніпрських жителів, які фактично і склали основу населення майбутнього Слобідського козачого полку, утвореного на південь від кордонів Нової Сербії у травні 1754 року. Лише незначна частина з них повернулися в Польську Україну, у лівобережні полки Малоросії або перейшли в Запоріжжя. Вже пізніше, з 1756 року, на території Слобідського козачого полку починають з’являтися перші поселення старообрядців. Але це уже інша сторінка історії краю.
Стосовно долі задніпрських старожилів, то певна частина їх залишилася також у раніше обжитих місцях. Але й ті, хто переселився, не втрачали родинних зв’язків з батьківщиною, і їхні прізвища в документах пізніших часів ще не раз можна зустріти у місцях попереднього проживання. Саме тут, ближче до Дніпра, вони отримали захист і притулок в часи останнього татарського нападу в січні 1769 року. Після утворення Молдавського гусарського полку сюди, на схід від Інгулу, були переведені також більш віддалені слободи з басейну Синюхи. Тому не дивно, що через певний час на карті регіону знову з’являються колишні назви "безуказних" задніпрських сіл та урочищ, багато з яких збереглись і до цього часу.
До останнього, п’ятого розділу віднесені документи, які за часовими рамками або за іншими особливостями дещо виходять за тематичні межі попередніх розділів, але дозволяють суттєво поглибити відомості з історії Задніпрського краю та утвореного на його теренах Новосербського поселення. В розділі представлені окремі директивні документи, описові акти, витяги з реєстрів, матеріали церковного та податкового обліку, описи картографічних джерел.
Кожен документ супроводжується заголовком, що відбиває його призначення та містить посилання на рік створення. Тексти передані науково-популярним стилем з максимально повним збереженням їх мовних особливостей. У більшості випадків передані діловодні заголовки та відтворене загальне уявлення про структуру документів. При посиланні на відповідні аркуші архівних справ їх нумерацію подано із зворотом. В кінці кожного документу вказане місце його зберігання за скороченою назвою архіву, порядкові номери фонду, опису та справи. У необхідних випадках документи супроводжуються примітками з поясненнями, уточненнями чи додатковою інформацією.
Застарілі і рідковживані слова та їх скорочення, що зустрічаються в документах, є типовими для середини ХVІІІ століття. В той же час тлумачення окремих слів з документів більш раннього періоду не завжди вдається відшукати навіть у спеціальних довідниках і вони, безумовно, потребують додаткових філологічних досліджень. Тлумачення окремих з найбільш часто вживаних застарілих слів, що потребують пояснення (дубина, сеча, стенка, пристень, топило тощо), приведені у додатках.
В додатках наведені також переліки літературних джерел, на які є посилання в роботі, використаних архівних фондів, список скорочень, географічний покажчик та перелік документів за відповідними розділами видання. Відсутність іменного покажчика частково компенсують поіменні відомості про власників слобід, хуторів, пасік, земельних та інших володінь, приведені у складі географічного покажчика. Окремо виділені також нетрадиційні для географічних покажчиків згадки про церкви і монастирі. Але не дивлячись на багаті інформаційні можливості покажчика, кожному, хто зацікавлений знайти знайомі чи досі невідомі назви, прізвища, факти, врешті, відчути дотик далекого минулого рідного краю, радимо розпочинати знайомство з виданням не з покажчика чи переліку опублікованих документів, а безпосередньо із їхнього змісту.
Сама ідея цього видання сформувалась не відразу. Можливо тому, що автор не є фаховим істориком, копії віднайдених документів ще довго б залишалися у його домашньому архіві і про них могли знати хіба що найближчі друзі та знайомі. Але саме вони, їхня зацікавленість, оцінки, поради, підтримка дали той поштовх, після якого було розпочато безпосередню підготовку цього видання. З глибоким сумом у ході роботи було сприйнято смерть найближчого сподвижника на теренах історичного краєзнавства – шкільного вчителя з рідного села Червоної Кам’янки – Гаценка Андрія Сергійовича (1916-1999). Та й недавнє підтоплення колекції історичних документів у сховищах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського не дозволяє залишатися байдужим до подальшої долі унікальних архівних джерел, малодоступних широкому загалу.
Щира подяка висловлюється також всім, хто надавав допомогу і консультації в пошуку документів: історикам, працівникам архівних установ у Києві, Москві і Санкт-Петербурзі. Особливу вдячність за багаторічну підтримку в пошуковій роботі висловлюємо докторам історичних наук – Боряку Г.В. (Голові Держкомархівів України) та Кабузану В.М. (Інститут історії РАН, м. Москва), працівникам Центрального державного історичного архіву України (м. Київ): його директору – Музичук О.В., заступнику директора – Демченко Л.Я, завідуючій читальним залом – Михайловій О.І.
Хочеться висловити сподівання, що опубліковані документи стануть у нагоді при поглибленні досліджень з історії України фахівцям з історичної демографії, лінгвістики, археографії та джерелознавства, але, насамперед, вони адресовані тим краєзнавцям, які не втратили бажання розкрити найбільш давні сторінки історії краю, підтвердити або спростувати існуючі легенди та припущення. Не виключено, що з’являться і нові. Але така вже природа історичного пізнання. Чим далі від сьогодення, тим більше невідомого, що потребує пояснень, а, відповідно, і нових пошуків.
Опубліковано: Пивовар А.В. Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття. – К. : Академперіодика, 2003 р., c. 3 – 6.