Український контекст філософії космізму
Л.Г. Дротянко
Кінець 20-го століття відзначається поступовим переходом від епохи модерну, який ґрунтувався на ідеях та принципах суворого раціоналістичного підходу до пояснення Універсуму з наголосом на дискретності його складових частин, до епохи постмодерну, що має інтенцію до розгляду Всесвіту як єдиного живого організму, котрий розуміється як відкрита нерівноважна термодинамічна система з не завжди передбачуваними особливостями функціонування та напрямками розвитку. Для постмодерністської свідомості характерним є узгодження, компліментарність раціональних та ірраціональних, вербалізованих та невербалізованих засобів пізнання світу, вироблених у різноманітних сферах духовної культури – науці, міфології, мистецтві, релігії, паранауці тощо.
Культура постмодерну пориває з традицією однозначного визнання домінуючого положення науки серед інших форм прояву духовного буття соціуму, розглядаючи її лише як один з багатьох, хоча й досить важливих, видів суспільного дискурсу. Вона ставить завдання подолати утворену за доби модерну розірваність між мистецтвом, релігією та наукою, а також усунути породжене цією розірваністю все те негативне, що вело до їхнього неправильного розвитку. На думку постмодернистів, теоретичною основою, яка мала б концептуально об’єднати всю дійсність у єдине ціле, виступає антропологічна філософія, оскільки «всезагальна єдина дійсність повинна бути пізнана не через світ, а через людину. Саме людина, а не природа без людини складає основоположну модель всезагальної дійсності та джерело аналогій у мисленні, бо до пізнання та пояснення предметів треба йти від людини, а не навпаки – пізнавати людину через предмети» (1, с. 39).
Окрім того, постмодерн змінює характер самої науки, яка стає більш толерантною щодо інших видів дискурсу – донаукового, паранаукового, міфологічного, релігійного, побутового тощо. Спираючись на сучасну математичну теорію катастроф Р. Тома, творець самого терміну «постмодерн» Ж.-Ф. Ліотар пише, що, цікавлячись невизначеностями, обмеженнями точності контролю, квантами, конфліктами з неповною інформацією, катастрофами, прагматичними парадоксами, постмодерністська наука будує теорію власної еволюції як перервного, катастрофічного парадоксального розвитку. «Вона змінює смисл слова «знання» і говорить, яким чином ця зміна може відбуватися. Вона продукує не відоме, а невідоме» (2,143). Таке радикально змінене уявлення про наукове знання та його місце у єдиній системі світобачення спрямовує світову філософсько-методологічну думку до справжнього синтезу науки та інших форм осмислення інформації про Універсум. Витоки цих поглядів, на мій погляд, криються у філософії космізму.
Частіше за все словосполучення «філософія космізму» зустрічається у контексті характеристики російської духовної культури кінця 19-го – початку 20-го століть. Проте, як на мене, космізм не є чисто російським явищем, воно притаманне всій світовій культурі. Починаючи з давньоіндійської, давньокитайської та давньогрецької традицій, проблема єдності Всесвіту та людини як його невід’ємної частини, а іноді – як його центру, розглядалася у філософії, науці, літературі, мистецтві, релігії різних народів та континентів, у тому числі і в українській культурній традиції. Отже, можна сказати, що явище космізму – це унікальне досягнення багатовікового духовного розвитку світової цивілізації. Це не лише донаукові, наукові та ненаукові знання, а скоріше – тип ставлення до Космосу, Всесвіту, Універсуму, яке виявляється у знаннях, емоційно-особистісному почутті співпричетності, діяльнісних інтенціях окремих індивідів та суспільства в цілому.
Особливе місце проблема єдності людини й космосу посідала й ще й дотепер посідає у філософії та природничих науках, які виробили досить чітке пояснення походження світу та його складових у ході довготривалих еволюційних процесів. В українській філософії ідеї космізму зайняли чільне місце у поглядах Григорія Сковороди, який, спираючись на народний епос, дані тогочасної науки та філософські ідеї представників епохи західноєвропейського Відродження, створив оригінальне вчення про єдність Великого космосу та «мікрокозму» (людини). На його думку, «весь мир состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог» (3, с. 115), де Бог у відповідності до філософських настроїв доби Відродження ототожнюється з природною необхідністю. Наш великий мислитель вважав, що людина – це лише маленький світ, в якому діють ті ж самі закони, що і в макрокосмосі, але саме через людину великий світ стає більш зрозумілим, оскільки «Бог, и мир его, и человек его есть то едино» (3, с. 193). Не лише зовнішній відносно людини світ, але й сама людина у Григорія Сковороди складається з двох натур: видимої та невидимої, тілесної та духовної, але перевага належить не тілу, а душі, бо саме через дух, а не через плоть, людина може пізнати себе та світ (3, с. 34). Сам же світ у нього не має границь, він нескінченний у просторі та вічний у часі.
Філософські ідеї космізму, розроблені Григорієм Сковородою, тією чи іншою мірою знаходили відлуння у поглядах українських мислителів, письменників, художників у 18-19-му століттях. Проте як довершене, систематично викладене світорозуміння філософія космізму сформувалася на рубежі 19-го та 20-го століть. Це була своєрідна відповідь на виклик часу, ознаменованого бурхливими подіями й потрясіннями у соціальному житті та не менш революційними зрушеннями у природознавстві, в якому відбувалася зміна стилю раціональності, коли класичний стиль мислення поступався місцем некласичному. Звідси – неоднорідність самого феномену космізму. Як зазначають В. Стьопін та Л. Кузнєцова, у ньому можна виділити принаймні три напрямки: природничо-науковий, релігійно-філософський та поетично-художній (4, с. 13). Більш детально зосередимо увагу на перших двох.
Якщо релігійний, а радше – релігійно-містичний космізм відрізняється метафизично-умоглядним характером своїх суджень, то у природничо-науковому напрямку при розв’язанні проблем взаємозв’язку людини та космосу особлива увага приділяється осмисленню наукових досягнень, що підтверджують цей взаємозв’язок. Серед представників релігійно-містичного напрямку чільне місце належить М. Бердяєву. Він розглядав єдність індивіда та Космосу крізь призму софійності. Виходячи з розробленої ним ідеї індивідуальної свободи, він вважав, що Всесвіт може входити в людину і пізнаватися нею тому, що саме в людині міститься весь його склад, всі його сили та властивості. Він писав, що «людина пізнавально проникає у сенс Всесвіту як у велику людину, піддається її творчому зусиллю як малому Всесвіту, як Мікрокосму. Людина та Космос міряються своїми силами як рівні» (5, с. 295). Та оскільки реально ці сили нерівні, то розгортається воістину вселенська драма, в якій відбувається діалектична боротьба між людським духом та Світовою душею, що завершується не на користь людини. Тому злиття з космічним життям, за М. Бердяєвим, в кінцевому підсумку не звільняє особистість, а розчиняє та знищує її, що веде лише до зміни форми рабського стану людини.
З цього видно, що космізм М. Бердяєва перегукується з ідеями Григорія Сковороди, але, на відміну від сковородинівського оптимізму щодо взаємозв’язку людини та Космосу, погляди М. Бердяєва на цей зв’язок мають песимістичне забарвлення. Слушним є зауваження В. Дьоміна про те, що М. Бердяєв інтуїтивно вгадав трагізм індивіда, який кидає виклик Космосу, жадає підкорити Всесвіт, але виявляється переможеним (6, с. 13). Драматизм бердяєвського космізму, на мій погляд, – це відлуння драматизму суспільних колізій кінця 19-го – початку 20-го століть, коли особистість розчинялася у соціумі, підпадала під його жорна. Але, разом з тим, М. Бердяєв у своїй космістській онтології не зовсім чужий оптимізму, адже у нього відношення людини до Космосу визначається тим, що, будучи Мікрокосмом, вона включає в себе весь Космос. Отже, людина не може бути частиною чого-небудь, вона завжди є ціле. При цьому центральне місце людини у Космосі визначається виключно її духом.
В іншому концептуальному ключі ідею нерозривної єдності людини та Космосу розробляли вчені-природознавці, такі, як В. Вернадський, М. Умов, К. Ціолковський, О. Чижевський, М. Холодний тощо. Майже одночасно й незалежно один від одного вони дійшли думки, що Всесвіт є живим організмом, у якому всі елементи взаємодіють між собою, впливають один на одне, взаємно обумовлюють один одного, перебуваючи у безперервному русі, але центром Всесвіту є людина, що мислить. Тим самим вони повернули класичне природознавство від космоцентризму до антропоцентризму, заклавши в ньому, виражаючись термінологією сьогодення, антропний принцип як керівний.
Так, видатний фізик М. Умов, працюючи в Одеському університеті, розробив основи антропологічного світогляду у фізиці. Він вважав, що «людина може мислити себе як частину, як одну із скороминущих ланок Всесвіту» (7, с. 215). Поява життя, на його думку, є явищем малоймовірним, але, з’явившись, ствердившись на Землі, воно розвивається у бік форм, найбільш здатних до боротьби за існування: «І у цьому напрямку з’явився на землі розум у всеозброєнні наукового знання: це – остання ставка живого! Остання ставка!» (7, с. 427). Причому Космос не видає ніяких гарантій на збереження життя та його розповсюдження на інші регіони. Він абсолютно байдужий до людини і весь сенс існування людського генія полягає у тому, щоб берегти та стверджувати життя на Землі (7, с. 445). Одним з перших фізиків він виступив проти теорії неминучої «теплової смерті» Всесвіту, оскільки вважав, що останній є безмежною відкритою системою, для якій не характерні закони, що діють у замкнених системах. Він наполягав на тому, що у Всесвіті існує не лише явище ентропії (розсіювання енергії), але й відновлення, концентрації енергії і тому, зокрема, Сонце не може суттєво охолонути. Таким чином, відкритий М. Ломоносовим закон збереження та перетворення енергії він розповсюджував на всі без винятку системи, у тому числі і на весь Космос, оскільки цим законом «керується життя Всесвіту» (7, с. 68). І хоча антропний принцип М. Умова не був детально розроблений та чітко сформульований, його космологічна теорія пронизана глибоко особистісним світовідчуттям, вболіванням як за долю Всесвіту, так і за життя людини у ньому.
Найбільш грунтовно теорія цілісності Космосу та ролі людини у ньому була розроблена В. Вернадським. Як і інші космісти, він не задовольнявся існуючими науковими уявленнями про людину як про центр Всесвіту і наполягав на тому, що істинний стан речей можна зрозуміти лише шляхом синтезу всіх природничих наук. На його погляд, «у науці немає до цих пір ясного усвідомлення, що явища життя і явища мертвої природи, взяті з геологічної, тобто планетарної точки зору, є проявом єдиного процесу» (8, с. 12) і тому біологи повинні враховувати, що життя є невід’ємною частиною земної кори, котре здійснює на неї зворотний вплив, змінюючи її. Тобто, він закликав вчених розглядати життя як елемент еволюції цілісного Космосу. Життя для цього вченого – це не випадкове явище, а закономірний результат світової еволюції, а отже характер космічного розвитку життєвих процесів обумовлений всім космічним цілим (8, с. 43).
Людство у космологічній концепції В. Вернадського розглядається як частина біосфери, що активно на неї впливає. Розроблена ним ідея переростання біосфери у ноосферу вінчає концепцію еволюції матерії у Всесвіті, оскільки дає пояснення процесу виникнення людської свідомості у процесі біоеволюції. Сама ж вона, на його думку, стає особливим фактором подальшої еволюції Космосу, коли її значення в ній з бігом часу неухильно зростає. «Під впливом наукової думки та людської праці, – писав він, – біосфера переходить у новий стан – ноосферу. Людство закономірним рухом, … з темпом, що все посилюється у своєму прояві, охоплює всю планету, виділяється, відходить від інших живих організмів як нова нечувана геологічна сила…» (9, с. 19). Це пов’язано з тим, що наукова думка, створюючи механізми та пристрої, яких не існує в природі, по-новому організовує саму біосферу. В. Вернадський назвав наукову думку планетарним явищем, яке здійснює прямий вплив на хід історичного процесу у масштабах Всесвіту.
Таким чином, В. Вернадський показав органічний взаємозв’язок та взаємовплив всіх частин Космосу, у який закономірно вписується людина з її свідомістю, у його (Космосу) невпинному розвитку. У тому-то й полягає значення теорії космізму В. Вернадського, що він «поставив проблему життя в органічний зв’язок з історією (еволюцією) Землі. Тим самим була створена передумова для подолання обмеженості дарвінівського еволюціонізму у розумінні відношення організму та середовища, яке однобічно концентрує увагу на живій організації» (10, с. 236). Виявилося, що середовище не є незалежною змінною величиною, до якої доводиться пристосовуватися живим організмам, щоб вижити. Воно нарівні з іншими складовими загальнопланетарного коловороту бере участь в еволюційному процесі.
Ідеї космізму В. Вернадського продовжував розвивати інший український вчений – біолог М. Холодний, який вважав, що «людина, не зважаючи на істотні особливості створеного нею життєвого середовища, продовжує залишатися невід’ємною частиною космосу, яка повністю підкоряється його законам» (11, с. 142), оскільки людина знаходиться не над природою, а в ній самій. Він ввів до наукового обігу новий термін «антропокосмізм», сутність якого, за його визначенням, полягає у тому, що «у відношення людини до природи все більшою мірою проникають нові засади – прагнення не лише підкорити її сили своїй волі, але й по можливості глибше проникнути до таємниць структури та еволюції космосу, матерії, безвідносно до можливості використання набутих знань для практичних цілей. Народжується переконання, що лише на цьому шляху можна знайти ключ до розуміння природи самої людини, як органічної частини космосу, ним породженої і з ним нероздільно пов’язаної» (11, с. 178). За висловлюванням М. Холодного, на зміну антропоцентризму у світогляді вчених приходить саме антропокосмізм, який сприяє виробленню нових форм суспільних взаємовідносин, гідних людини, що усвідомила своє положення та свою роль у Космосі.
По суті, М. Холодний своєю антропокосмічною теорією продовжує розвивати ноосферні мотиви В. Вернадського, адже він покладає на людину та її розум величезну відповідальність за майбутнє всього Космосу. На його думку, «саме в людині жива природа досягла того ступеня еволюції, на якому у її житті і подальшому розвитку починають набувати панівне значення розум, свобода волі та моральні ідеали. Розум дає можливість людині передбачати наслідки своїх вчинків, свобода волі – спрямовувати їх у бік накреслених цілей» (11, с. 178). Завдяки цим своїм якостям людина сама стає одним з чинників подальшої еволюції природи у населеній нею ділянці Всесвіту, до того ж чинником, який діє свідомо, що робить її прямим учасником процесів космічного масштабу та значення.
Провідна ідея антропокосмізму – зрозуміти людину як складову частину космосу, з’ясувати її роль та місце в еволюційних процесах, які відбуваються у Всесвіті, виявити вплив на неї та на розвиток людської цивілізації космічних сил – стала досить перспективною для науки 20-го століття, породила велику кількість нових гіпотез щодо походження, становлення та розвитку Всесвіту в цілому й планети Земля, зокрема. На хвилі принципів космізму були відкриті раніше невідомі науці закономірності, зокрема, закони нерівноважної термодинаміки, які відображають нелінійні, стохастичні, кооперативні й тому подібні властивості відкритих саморегульованих систем, якими є всі складові космічного процесу. Це, врешті решт, привело до формування нової міждисциплінарної науки – синергетики, яка досліджує закономірності взаємодії частин й цілого на основі врахування вищезгаданих властивостей систем.
Плідні ідеї філософії космізму, закладені вченими-природознавцями у кінці 19-го – першій половині 20-го століть, набули особливого значення наприкінці 20-го століття, коли стало зрозумілим, що людство у своїй діяльності закладає не лише розумні засади для продовження космічної еволюції, але й передумови для її негативної перспективи. Такими є так звані глобальні проблеми, які «загрожують існуванню антропності у світі» і котрі вже переконали людство у необхідності зміни не лише стилю мислення, але й напрямків суспільного виробництва, яке знищує природне середовище. Інакше «біосфера, яка еволюціонує, може увійти в такий стан, у якому антропності вже не буде місця» (12, с. 43). На порозі третього тисячоліття вчені все ясніше усвідомлюють, що «у стратегії діяльності виявляється важливим визначити пороги втручання у процеси, що протікають (у космосі – Л. Д.), та забезпечити за рахунок мінімізованого впливу саме такі напрямки розвитку системи, які дозволяють уникнути катастрофічних наслідків та забезпечують досягнення людських цілей» (4, с. 22). Науковими підпорами тут можуть стати ідеї космізму, які ще чекають на своїх дослідників.
Загроза глобального екологічного колапсу на рубежі віків породжує песимістичні погляди на роль і місце людини у Всесвіті. Зокрема, академік М. Амосов приходить до гіркого висновку про біологічну порочність людини, яка ставить її на грань самознищення. Співставимо цей висновок з висловлюванням Фр. Ніцше про людину як помилку природи – і знайдемо у М. Амосова схожі думки, які через ціле століття набули ще більш відчутної актуальності, тому що оскільки «немає розумності у поведінці людства», то «загине воно, не встигнувши переселитися на іншу, ще чисту планету» (13). Тобто цей вчений негативно оцінює творчий потенціал людей, бо вважає, що останній спрямований на знищення людського роду, а разом з ним і всієї планети. Як співвіднести таке уявлення про людину з її характеристикою як співучасника космічної еволюції, даною вченими-космістами? Звичайно, воно має право на існування і М. Амосов, як мало хто, може судити про біологічну природу людини. Проте тут не враховується, або мало враховується, той факт, що люди як соціальні істоти формуються цілком певними соціокультурними умовами, у яких вони живуть, і у певний історичний період гору бере саме розумне начало. Його, вочевидь, і мав на увазі В. Вернадський, коли писав про виникнення такого суспільного розуму, який і приведе до переходу людства від біосфери до ноосфери.
Література
1. Козловски П. Культура постмодерна. – М., 1997.
2. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – С-Пб., 1998.
3. Сковорода Г. Твори у 2-х томах. – Т. 1. – К., 1961.
4. Степин В. С., Кузнецова Л. Ф. Современная картина мира // Философия русского космизма. – М., 1996.
5. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.
6. Демин В. Н. Философские принципы русского космизма. Автореф. дисс.… докт. филос. наук. – М.: МГУ, 1996.
7. Умов Н. А. Собр. соч. – Т. 3. – М., 1916.
8. Вернадский В. И. Живое вещество. – М.: Наука, 1978.
9. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. – Кн. 2. – М., 1977.
10. Туровский М. Б. Философские основания культурологии. – М., 1997.
11. Холодный Н. Г. Избранные труды. – К., 1982.
12. Лук’янець В. С., Соболь О. М. Філософський постмодерн. – К., 1998.
13. Амосов Н. Как жить, чтобы выжить? // Литературная газета. – 1990. – 18 июля.
Опубліковано : Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 184 – 186.