За часів злочинного російського комуністичного панування його не публікували, бо у вірші проголошується незалежність України (тобто наші вороги мали рацію, коли його забороняли).

За часів панування комуністичнних злочинців його не публікували, бо гімн закликає служити Україні, а не Москві. Не можна не признати рації нашим ворогам !

За часів панування росіян його не публікували, бо провідна його думка – що Україна може і повинна дружити з Польщею як самостійна держава, а не як підмандатна територія. Московські начальники боялись, що така схема відносин буде поширена й на відносини України до Росії.

За часів панування російських комуністів його не публікували, бо провідна його думка – що християнство є допомогою українству. Московським начальникам не треба було ані першого, ані – тим паче – другого.

За часів панування московських «інтернаціоналістів» його не публікували, бо не знали, на яку ступити : чи радіти з того приводу, що Іван франко виступив як речник українсько-єврейського порозуміння, чи журитись з того порозуміння, яке може спрямуватись проти Москви. Тому вони воліли єврейської тематики у Франка взагалі не помічати.

За часів правління «друзів народу» з Москви його не публікували, – певно, не могли вирішити, чи треба громити єврїв, чи ні. Але український письменник, який рішуче засуджує погроми, не вписувався ні в ту, ні в другу схеми.

За російського урядування в Україні цей вірш приховували – адже нагадувати всемогутньому маршалу Брежнєву, що він ніяк не може упоратись з євреями, було незручно.

За російського урядування в Україні цей вірш приховували, але причини цього не дуже зрозумілі – хіба що було незручно взагалі згадувати про євреїв.

Треба признати, що вороги України, створюючи в Києві Інститут літератури, забезпечуючи його працівників діагоналевими галіфе та іншими засобами до пізнання літератури, діяли з розмахом і отримали належне уявлення : хто і що в українській літературі є непримиренним до поневолювачів. Поема Івана Франка потрапила у списки забороненої літератури – навіть наші вороги визнали у такий (властивий ворогам) спосіб її значимість.

Мовиш: «Нині інші війни».

Ну, то іншу зброю куй,

Ум гостри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!

Ось і ми, будуючи наш сайт, гартуємо інформаційну зброю, котрою ми маємо здобувати для України гідне місце в 21-му, інформаційному столітті.

Московські начальники боялись цієї бадьорої стройової пісні – і правильно робили. Вони все уявляли собі, як під звуки цієї пісні українці вишикуються в ряди і виженуть окупантів (як воно зрештою і сталось).

Якими міркуваннями керувались російські літературні генерали, коли її забороняли – нині здогадатись важко. Бар-Кохба проти Москви не воював (він жив рівно за 1000 років до її заснування). Він провинився хіба тим, що був єврей і його боротьба проти Риму була і є прообразом сучасної історії Ізраїлю…

Чому цей короткий твір, суворо витриманий в дусі класової боротьби бідних експлуатованих євреїв проти багатих євреїв-експлуататорів, підпав під заборону – нині здогадатись неможливо. Певно, російським комуністам на той час обридли всякі євреї, і бідні, й багаті – от і викреслили їх усіх разом з їхньою класовою боротьбою.

Так само, як і попередній твір Розенфельда, він є більше агітаційним, ніж власне-літературним твором, і агітує він за класову боротьбу. Але те, що російські начальники терпіли у Дем’яна Бідного, вони не терпіли в Івана Франка.

Чому цю цілком нейтральну в політичному та релігійному відношенні статтю не допущено до зібрання творів Франка – збагнути неможливо. Але факт лишається фактом – те, що можна було читати нашим предкам в 11 ст., невільно було читати в 2 пол.20 ст. Така «культурна політика» Москви не могла мати і не мала ніяких інших наслідків, окрім загального здичавіння.

І знову запитання залишається без відповіді : чим ця стаття могла розгнівати комуністичне начальство ? Невже через критичне ставлення до Шевченка ?

Через що наші вороги з Москви її заборонили ? А як же було не заборонити статті, де написано :

з лісів та болот родовитої Московщини раз у раз напливає на ті окраїни хвиля московських урядників та солдатів і душить, висисає, гнобить окраїни […]

на кафедру покликано щирого українця, ученика славного київського історика Антоновича, Михайла Грушевського.

На відміну від розлогої статті, присвячної пам’яті цього письменника, в цій короткій замітці немає нічого «такого», щоб виразно могло розгнівати ворогів України. Але літературознавці в діагоналевих галіфе мали на це якийсь особливий погляд. Одразу знати, що ми – не літературознавці. В нас навіть галіфе нема.

І.Франко вітав появу такого видання як ознаку життєздатності української літератури, як практичне заперечення поглядів русифікаторів (мовляв, українці самі не розуміють і не хочуть такої літератури). Ясно, що це не сподобалось русифікаторам нової генерації (уже не з царського Петербургу, а з комуністичної Москви).

Причниа заборони цієї статті лежить на поверхні – позитивних відгуків про наукову працю М.С.Грушевського російські більшовики ніколи не допускали.

Запопадливі комуністичні цензори викреслили цей уривок, оскільки в ньому дана заслужено висока оцінка наукової праці М.С.Грушевського. Політичному смислу наших ворогів можна довіряти – якщо вони щось забороняли, значить, воно однозначно корисне для України.

Ну, тут російське комуністичне начальство не потребувало довго вишукувати – корисна ця стаття для Москви чи шкідлива. І критика марксизму-енгельсизму (за ленінізм у 1906 році ще ніхто не чув), і твердження, що дійсний соціалізм може виростати тільки на національному ґрунті, і закиди українським соціалістам, що вони невміло мавпують з російських, і заслужено висока оцінка белетристики Володимира Винниченка – все, буквально все є шкідливим для Москви і корисним для українців.

І тут не треба довго сушити голови – чого б то російські комуністи її заборонили. В замітці-рецензії дано позитивну оцінку нової книги Володимира Винниченка. Той факт, що Винниченко пізніше виявився комуністом і ніколи – аж до кінця життя – не зрікався того комунізму, нічого йому не допомогло. Він був комуніст, але не такий, який був потрібен Москві (не надавався до холуйства).

Причина заборони цієї статті московською владою очевидна – через позитивну оцінку статей М.С.Грушевського.

Злочинно-пильна російська влада вилучила зі статті уступ з позитивною оцінкою праць М.Грушевського і В.Винниченка.

І тут причиною до заборони цієї маленької репліки у давно забутій полеміці була позитивна оцінка М.Грушевського як історика.

Забыты те, кто проклинали,

Но помнят тех, кого кляли.

По силі цього афоризму Є.Євтушенка московська влада досягла протилежного результату : нічим не визначна заміточка, якій судилось бути похованою серед тисяч однорідних нічим не визначних заміток, саме завдяки забороні набула суспільного значення, так що ми її тепер передруковуємо, вивчаємо і оцінюємо.

Знову причиною заборони був предмет замітки – переклад праці М.Грушевського німецької мовою.

Причина заборони цієї статті більшовиками неясна. Мабуть, Адам Міцкевич, якого Франко кваліфікував поетом зради, вважався за польського національного святого, визнаного комуністичною владою, і звинувачення на його адресу могли розглядатись як заперечення «дружби народів».

Написана в далекому 1883 році з приводу епізоду, всіма давно забутого, ця стаття і через сто років наводила жах на росіян. Адже Франко в ній висунув пропозицію до австрійського уряду очолити боротьбу українців за створення своєї держави – боротьбу проти Росії як головного окупанта.

Чому цей полемічний цикл підпав під московську заборону – ми здогадатись не можемо. Невже через згадку прізвища Міхновського у передмові ?

Ця критична замітка з приводу трактату Ю.Бачинського заборонена російськими комуністами через критичні вислови автора на адресу К.Маркса і марксизму. І.Франко був соціалістом, але не таким, якого потребувала більшовицька Москва.

Ця стаття спрямована проти москвофільства. А відома річ, що в Радянському Союзі все, що містило в назві слово «москва», вважалося священним і було поза зоною критики.

Причина її заборони за російського урядування цілком зрозуміла – адже в ній гостро критикуються поліційні заходи уряду проти національного самовияву українців. В умовах СРСР ця критика була не менш актуальною, ніж у царській Росії.

Так звався роман, надрукований в Петербурзі в 1891 році. Тема його – діяльність русифікаторів у Польщі. Якщо за царського уряду можна було хоча б романи на цю тему публікувати, то за радянського уряду навіть згадувати слово «русифікація» було заборонено.

Ну, тут нема чого довго думати над причиною заборони статті : що семітизм, що антисемітизм були однаково небажані для комуністів.

Цей короткий прихильний відгук на книгу теоретика сіонізму Теодора Герцля не сподобався московським комуністам, по-перше, через сам факт виникнення єврейської держави згідно до накреслень Герцля (а зовсім не Леніна); по-друге, через виразний паралелізм у національно-визвольній боротьбі євреїв та українців (ще не знати, хто для Москви гірший).

Ці спогади, які писались в 1908 р. і вперше були надруковані тільки в 1936 р., є цілком відповідними до таких радянських понять, як «інтернаціоналізм», «дружба народів» і навіть «єднання пролетарів усіх країн». Але стаття підпала під заборону, бо змальовані в ній приязні відносини українців і євреїв виникли без втручання Комуністичної партії Радянського Союзу, без постанови її ленінського Політбюро і без особливого дозволу її геніального секретаря. Така дружба таких народів була для Москви гіршою за будь-яку війну.

…організація виробила собі програму, основану на доктринах Маркса та Енгельса, в якій, незважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ і думок людських. Зріст тої організації в Австрії я вважаю великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї.

Суду все ясно, чи не так ? Як можн так зневажливо писати про большевицького святого Маркса-Енгельса !

Вона була заборонена росіянами через прихильну згадку про діяльність М.С.Грушевського.

Вона була заборонена московським комуністичним начальством через фразу :

Може, для наших українських правовірних соціал-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Кауцького, буде тут дещо займаючого.

В ній було одразу дві політичних помилки : по-перше, бридкого Каутського прирівняно до святого Енгельса; по-друге, бринить сумнів у святості згаданих товаришів і спасенності їхнього вчення.

Вона була заборонена марксистсько-ленінською владою через те, що автор дозволив собі сумніви щодо епохальної величі К.Маркса та Ф.Енгельса.

В ній Франко розглядав питання про залежність тексту «Маніфесту комуністичної партії» від раніших соціалістичних брошур. Але за марксистської влади припущення, що «Маніфест» не з неба упав, а мав попередників, прирівнювалось до державної зради.