Дно

Михайло Харишин

Мене ніщо вже не вражає,

До всього ніби збайдужів,

Душа не прагне, не бажає,

І не болить. Я онімів.

Мене нема. Я вмер. Укотресь

Реальність душу спопеляє,

І з кожним разом забирає

Бажання рухатись. Боротись.

Немов на дні, де каламутно,

Й не видно сонця, ні зорі,

І де не радісно, й не смутно,

І ні душі. Гнилі корчі.

Ніщо мене так не лякає,

Як дійсність ця, що так ламає

Потуги чисті, світло тло…

І тягне, тягне так на дно

До зламаних, яких ніхто

Уже не чує, і не знає.

17.10.2011 р., м.Київ