З історії чеської колонії Ядвоніно Острозького повіту

Олександр Романчук, Софія Медлярська

Населення сучасної Волині неоднорідне за своїм національним складом. Основну його масу складають українці. Протягом століть землі Волині були в складі різних держав і частково заселялися етносом окупантів. Але крім загарбників тут також селилися представники інших народів, серед яких були і чехи. Перші чеські поселення з’явилися на Волині у 1863 році, коли 17 сімей з Богемії оселилися при селі Дагорнивиці Дубенського повіту [Манько М. П. До історії чеських поселень на Волині // Велика Волинь: минуле і сучасне. Тези регіональної наукової конференції. – Рівне, 1991. – С. 29.]. Масового характеру переселення набуває з 1863 року, коли царський уряд надав переселенцям з Чехії значні пільги, головними з яких були право на звільнення протягом 20-ти років від усіх повинностей, у тому числі й від військової служби на 5 років. На ці ж роки припадає ріст безземелля селян у Чехії, посилення гніту німецько-австрійської бюрократії. Велику увагу (серед бажаючих виїхати за межі Австро-Угорщини) привертала Волинь, де земля була майже в десять разів дешевшою при високій родючості. Чехи на той час домоглися високого рівня аґротехніки і культури землеробства. Російський імператор був зацікавлений у чеських переселенцях – без винятку досвідчених землеробів, для господарського піднесення одного з найвідсталіших у европейській частині імперії реґіону [Костриця М. Ю. Життя і смерть професора Є. А. Рихліка // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. – Житомир: Волинь, 1998. – С. 163.].

Крім землеробства, переселенці займалися пивоварінням й іншими промислами, були добрими будівельниками. Чехи користувалися культурною автономією, яка сприяла підтримці зв’язків з вітчизною, допомагала зберегти мову і традиції. За своїм соціяльним становищем чеські переселенці були неоднорідні. Царська адміністрація ділила їх на тих, що «мали матеріяльні кошти» і «більш терплячих нужду». Загалом же чехи були більш заможними, ніж корінне населення. Наприкінці 1870-х – початку 1880-х рр. дещо зменшилася хвиля еміґрації з Чехії на Україну. Головними причинами цього визначалися труднощі у придбанні земельної власности та поширення на чехів у 1887 році військового обов’язку [Воловик О. В., Рішан Н. А. Чехи на Волині // Національні меншини… С. 159.].

Чехи про життя своїх співгромадян у Російській імперії дізнавалися з періодичних видань. Одним із них був тижневик «Російський чех». Видавався він у Києві. Його редакція знаходилася в готелі «Прага». Редактором і видавцем газети був В. Вондрах. На сторінках тижневика, що видавався чеською мовою, містилися політичні, господарські та культурні огляди, які присвячувалися як подіям у Російській імперії в цілому, так і становищу чеських переселенців зокрема [Там же. – С. 160. Чехи на Волыни // Волынские епархиальные ведомости. – № 21. – 1916. – 19 мая. – С. 199 – 203.].

На карті Острозького повіту від 1868 року значиться декілька чеських колоній [Державний архів Рівненської области. – Ф. 545 – оп. 1, спр. 509, 517.]. Про одну із них – Ядвоніно йтиметься у цій статті. Автору не відома точна дата заснування цього поселення вихідцями з Чехії, але вдалося записати два перекази про його заснування. Один розповіла мешканка с. Півнева Гора Зоя Ляхевич, 1918 р. н. Для неї батько Костянтин розповідав, що «… перший землю (ліс) в Ядвоніно купив німець Юнґ, другий і третій чехи Долежав, Душплик. Три рідні сестри Зоїної баби Марії були за ними замужем. Долежав та Душплик померли до колективізації і похоронені на могілках в Ядвоніно» [Спогади жительки м. Острога Ляхович Зої Костянтинівни, 1918 р. н., записані 2 серпня 2004 р. // Архів Романчука О. М.]. Жителька Новосілок Марія Борисюк розповідала, що чехи прийшли в цю місцевість зі сторони села Кам’янка. За плечима несли нехитрий домашній скарб і малих дітей. Жінка говорила, що чехи втікали в Острозький повіт від утисків німців [Спогади жительки с. Новосілки (Ядвоніно) Борисюк Марії Тихонівни, 1936 р. н., записані 1 серпня 2004 р. // Архів Романчука О. М.]. Поселенці вибрали місце для села на дюнному підвищенні, витягнутому по осі захід – схід, по краю правої заплави безіменного струмка, що витікає з боліт в околиці села Сторониче.

У той час, коли прийшли чехи, дана місцевість була поросла дубовим лісом. Колоністи вирізали і розкорчували дюну під поля, побудували хати, господарські будівлі. Ґрунти в околицях поселення були піщані, супіщані і малородючі. Зате заплава струмка була з багатими травостоями і давала можливість тримати велику рогату худобу, коні, вівці. Тому основний напрямок у господарстві був скерований у сторону тваринництва, яке давало основний прибуток.

До початку переселення на Волинь 97 % чехів належали до римо-католицького віросповідання. Царський уряд, допускаючи їх на окраїни імперії, де значну частину населення становили католики-поляки, зобов’язав переселенців розірвати будь-який зв’язок з Ватиканом. Таким чином російський уряд розраховував створити для чехів особливий церковний устрій, який би викликав розкол серед місцевих католиків. Такі розрахунки уряду ґрунтувалися на обізнаності з релігійною ситуацією в самій Чехії. Справа в тому, що чеський католицизм мав значні відмінності від католицизму польського з його ортодоксальністю і фанатизмом. Церква в Чехії розкололася на багато течій і напрямків – гуситів, євангелістів, кальвіністів тощо. Цей процес збігся в часі з початком переселенського руху чехів до Російської імперії. Цілком природно, що колоністи представляли увесь різнобарвний спектр релігійних течій, напрямків і рухів, що панували тоді в чеській церкві. Більшість переселенців були вихідцями з Богемії, де ще в часи Яна Гуса існувала сильна опозиція традиційному католицизмові [Блашкевич Л. А. До питання про віросповідання Волинських чехів // Національні меншини… – С. 161. Арндт Н. Чехи на Волыни. Из истории поселений с 1862 по 1947 годы и сравнение с немецкими поселениями // Родина Волынь: сборник статей и воспоминаний о жизни немцев на територии современных Житомирской, Ровенской и Волынской областей Украины, составленый на основании публикаций немецкого исторического общества «Волынь» и «Волынских тетрадей» («Wolhynische Hefte»). – Визентхайд; Житомир, 1998. – Т. 17. – С. 148 – 149.].

Вже на початку 70-х років чехи виявили повну готовність приєднатися до православ’я, в його московській іпостасі, звичайно. Цей висновок ілюструє подія, яка відбулася 11 травня 1870 р. в м. Острозі з нагоди святкування Дня пам’яті слов’янських першовчителів Кирила і Методія. Сюди зібралися чехи з Острозького, Дубенського та Рівненського повітів. Вони прибули на урочистости зі своїми знаменами та хоругвами. Символічні написи означали релігійне і політичне об’єднання двох слов’янських народів – чехів і росіян. Знамено було урочисто освячене архиєпископом Агатангелом [Там же. – С. 162.].

Чехи з Ядвоніно з часом теж переходили до православної віри. У журналі «Волинські єпархіальні відомості» за 1892 р. надрукована накладна про чехів Волинської єпархії, що приєдналися до православ’я протягом 1890 року(див. Додаток № 1).

Олександер Цинкаловський про чеську колонію писав: «Ядвишин, колонія, Острозький пов., Плужанська волость, 17 км від Острога. В кінці 19 ст. було там 42 домів; 270 жителів і євангелицький дім молитви» [Цинкаловський О. Велика Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1984. – С. 561.]. Виходячи з цих відомостей можна судити, що основна маса переселенців з Чехії були євангелістами, частина яких прийняла православну віру, відтак колонія була розділена на дві конфесії.

15 жовтня 1913 року в місті Почаєві було проведено зібрання настоятелів чеських приходів і священиків-чехів для обговорення питань церковно-релігійного життя чеських приходів на Волині під головуванням Волинського Єпархіяльного місіонера Архимандрита Мітрофана. Слухали доповідь священика с. Гільчі Алєксія Ванека. Після обговорення доповіді постановили: «…В приходах с исключительно чешским населениемъ совершать церковные службы на чешском языке, не избегая однако и языка словянского, произнося песнепения по усмотрению настоятеля. Там же, где население прихода смешаное, служить по славянски, некоторые же возгласы, молитвы и песнопения, по усмотрению настоятеля, исполнять по чешски; Евангелие же непременно читать на двух языках: на словянском и чешском. В смешаных приходах исключительно для чехов устраивать вне богослужения собрания и беседы в школах или даже в частных домах. Стараться практиковать общее пение на религиозных собраниях в школах и домах по чешски, а в церкви – по словянски, содержание же песнопений на усмотрение настоятелей. Для большего успеха общего пения покорнейше просить Его Высокопреосвященство определять псаломщиков в чешские приходы из лиц хорошо понимающих пение и могущих руководить общим хором…» [Постановленіе о.о. настоятелей чешских приходов и священников чехов – по вопросам церковно-приходской жизни чешских приходов на Волыни // Волынские епархиальные ведомости. – № 49. – 1913. – 5 декабря. – С. 874 – 875.].

З кожним роком перехід чеського населення Ядвоніно в православ’я продовжувався й на початку ХХ століття. У колонії постало питання про будівництво православного храму. Крім Ядвоніно, чехи жили в сусідній німецькій колонії Михайлівка [Романчук О. М. З історії німецької колонії Михайлівка на Ізяславщині // Сангушківські читання. Збірник наукових праць. – Львів, 2004. – С. 186 – 191.], селі Станіславівка [Романчук О. Загублене село Станіславівка // Волання з Волині=Wolanie z Wolynia. – № 26. – 1999. – С. 23 – 27.]. У навколишніх селах і хуторах були українські сім’ї, а дорога до Острога з Ядвоніно займала багато часу.

У фондах міського краєзнавчого музею м. Нетішина зберігається 4 документи, які мають відношення до будівництва церкви в селі Ядвоніно. У даній статті ми наведемо два з них: «Благочинному Протоіерею Николаю Кроткевичу. По Указу Его Императорского Величества, Волынская Духовная Консистория слушали: предложение Высокопреосвященного Антония, Архиепископа Волынского и Житомирского, от 30 минувшего Декабря за № 9484, такого содержания: «Дело о достройке церкви в чешской колонии Ядвинин близь г. Острога поручается о. Игумену Савватию, которому и передать ассигнованные на сие деньги, находящиеся у покойного протоирея Гапановича». Ухвалили: «об изложеном к исполнению Благочинному, Протоирею Николаю Кроткевичу послать указ. Января 3 дня 1912 г.» [Міський краєзнавчий музей м. Нетішина. Відділ фондів (далі – МКМН. ВФ). КН-6013 // Дк-144.] … «Благочинному, Протоіерею Николаю Кроткевичу. – По Указу Его Императорского Величества, Волынская Духовная Консисторія, на основаніи резолюціи Его Высокопреосвященства от 12 Декабря 1911 года за № 9680 и вследствіем рапорта Вашего от 4 сего Января препровождая при сем за исключением пересылочных, одну тысячу рублей взятых заимообразно из консисторских сумм на постройку церкви в кол. Ядвинин, поручаем Вам о времени полученія денег и записки их на приход донести. Консисторія. Января 25 дня 1912 года…» [МКМН. ВФ. КН-6014 // Дк-145.]

Церква в Ядвоніно будувалася з дерева за типовим проєктом. За розповідями старожилів села вона була такої форми, як в селі Новородчиці на Острожчині. Це церква з однією банею разом із дзвіницею. Стіни церкви зовні були обшиті тесаними дошками і пофарбовані.

Невеличка церковиця була побудована в західній частині села у 1913 році, поблизу роздоріжжя на села Карлс Вальд, Кам’янка, Михайлівка. Освятили церкву 10 листопада на свято великомучениці Параскеви. Напроти церкви, за метрів 100 на високій піщаній дюні, витягнутій по осі захід-схід, було закладено приходське кладовище, яке збереглося до цього часу. Православні чехи, українці хоронили своїх покійників у східній частині кладовища, німці, поляки – у західній. Кладовище умовно було розділене на чотири частини, де кожен з етносів мав свій куток. Могили німців були відмежовані від чеських парканом із дощок у три горизонтальні ряди. Над парканом був дашок із дошки. На більшості могил стояли пам’ятники, переважно типу «ваза», виготовлені з піщаника у сусідньому селі Кам’янка. На даний час частина з них зруйнована. Крім пам’ятників, на багатьох могилах лежать плити з піщаника з вирізьбленими епітафіями. Кладовище було огороджене жердинами, а на вході була хвіртка. Серед могил посаджені сосни, дуби. На кладовищі в Ядвоніно ховали православних з сіл Півнева Гора, Михайлівки, Прикордонного (Карлс Вальду), Дертки [Спогади жительки села Новосілки (Ядвоніно) Камінської Марії Володимирівни, 1919 р. н., записані 3 вересня 1994 р. // Архів Романчука О.М.].

Через дорогу, напроти церкви, стояла школа, будівництва якої чехи домоглися на початку ХХ століття. Дах школи був критий ґонтою. Це була початкова школа, уроки в якій велися чеською мовою.

Порівняно з місцевим українським населенням рівень писемности німців і чехів був набагато вищим. Мережа народних шкіл у їхніх поселеннях була досить густою, там діяли читальні та бібліотеки.

Представники цих національностей спочатку утримували школи власним коштом і навчання проводили національними мовами за іноземними підручниками.

Згодом ці національні школи були підпорядковані Міністерству народньої освіти і поступово перетворилися на російські міністерські школи [Щербак М. Г., Щербак Н. О. Політика царського періоду щодо німців та чехів на Правобережній Україні в ХІХ столітті // Національні меншини… – С. 12.].

Хати в селі були побудовані під одним дахом разом з хлівами, клунями, які відділялися від житла сіньми. У кожній чеській хаті була піч, але іншої конструкції, ніж у корінних мешканців краю. У печах пекли хліб, пироги, а їжу варили на плитах, яких на кухні було 3 – 4. Досить часто плити, грубки були обкладені кахлями. У коминах печей були вмуровані залізні прути, до яких підвішували для коптіння сало, м’ясо, ковбасу. У деяких господарствах коптильні були зведені на подвір’ях. Хати і хліви в селі були криті соломою і зрідка – ґонтою. Біля хат стояли погреби, колодязі з «журавлями» [Спогади Зої Ляхович, Марії Камінської, Марії Борисюк.].

Чеські колоністи, в основному, займалися сільським господарством, на вищому рівні, аніж корінні мешканці краю. У колоніях можна було зустріти і добротну молочну худобу, і млини, сіялки та багато іншого сільськогосподарського реманенту.

Чехи-переселенці були більш заповзятливими та культурнішими з-поміж волинського селянства. Успішно провадили торгівлю і різного роду ремісниче виробництво [Кимюх В.В. Про населення національних меншин на Волині у другій половині ХІХ ст. // Національні меншини… – С. 29]. Чехи в Ядвоніно, маючи значні площі сіножатей, займалися тваринництвом. Тримали по декілька дійних корів, свиней, пару робочих і пару коней на виїзд. У кожній хаті був сепаратор, і з переробленого молока виробляли масло, яке збували в м. Острозі, а після 1921 р. в м. Славуті. Прокидалися о 2 – 3 годині ночі, запрягали коней, вантажили на фаетон масло і везли до Славути, де здавали євреям гуртом. Це було до колективізації. Випаси були поділені на секції, у яких по черзі пасли худобу чехи та німці. Там були викопані криниці, а біля них стояли дерев’яні корита для води.

Орної землі в чехів було мало. Сіяли більше жита, яке виростало, за свідченнями очевидців, до 1,5 м. Жито жали серпами. Поля удобрювали гноєм. За подвір’ями під гноївку було відведено спеціяльне місце, де за зиму збиралася гора гною, який весною вивозили на поля возами [Спогади Зої Ляхович, Марії Камінської, Марії Борисюк.].

Після Ризького мирного договору, яким завершилася радянсько-польська війна, у 1921 р. за 2 – 3 км на північний захід від села по р. Вілія проліг кордон. Село Ядвоніно стало прикордонним з відповідним суворим режимом. За кілометр на захід від села стояла радянська прикордонна застава.

Через східну частину села тягнулася вузькоколійна залізниця, прокладена австро-угорськими полоненими солдатами у 1916 р. Ця вузькоколійка була прокладена із залізничної станції Кривин в сторону Шумська, але була недобудована і дійшла тільки до с. Дертка теперішнього Ізяславського району. У роки розрухи залізниця була розібрана, а в 1923 р. відновлена, і по ній транспортували лісоматеріяли на станцію Кривин. На початку 1930-х рр. у 66 кварталі був побудований шпалоріз, де деревину сосни різали на залізничні шпали. На вирубці лісу й на шпалорізі працювали чоловіки-чехи з с. Ядвоніно. У 1930-х рр. ліс було вирізано, і чехи перейшли працювати до колгоспу.

Колгосп у с. Ядвоніно було організовано в березні 1933 р. і одержав він назву імени 8-го Березня. У погосподарській книзі за 1944 – 46 рр. перший запис вступу селян до колгоспу датується 8-им березням 1933 р. [Погосподарська книга основних виробничих показників господарств колгоспників за 1944 – 46 рр. сільської ради с. Михайлівка // Архів сільської ради с. Дертка Ізяславського району Хмельницької области.] Далі йдуть дати 20, 30 березня [Там само.].

До колективізації в Ядвоніно було розвинуте таке ремесло як ткацтво, де ткачі з ниток замовника ткали полотно, рушники, рядна для населення з навколишніх сіл. Працювали столярі, теслярі, ковалі, стельмахи. Шили одяг і взуття. Чех Шуляк мав олійню. Стельмах-колісник Вацлав Янча постійно мав трьох учнів, які протягом 3-х років здобували фах стельмаха. Колеса з Ядвоніно надходили ковалям в с. Дорогощу, де масово виготовлялися вози [Спогади Жителя м. Острога Денисюка Дмитра Кириловича, 1908 р. н., уродженця села Майдан Плужнянської волости, записані в 1997 р. // Архів Романчука О. М.]. Стельмахи Франц Марцінковський, 1875 р. н., з сином Станіславом, 1907 р. н, працювали в промисловій артілі с. Дорогоща [Спогади Камінської Марії.]. Після колективізації ці промисли почали занепадати.

Голодомор 1932 – 33 рр. не зачепив прикордонне село Ядвоніно, населення якого проживало у прикордонній зоні, мало деякі пільги і забезпечувалося продовольчими і промисловими товарами.

З початком колективізації почалися масові репресії у вигляді «розкуркулення» заможних селян і виселення їх з території України. Не обминули вони і колонію Ядвоніно.

У 1935 – 36 рр. з прикордонної зони почали виселяти німців і поляків. В Ядвоніно жили сім’ї німців: Роберт Аусберґ, 8 синів і 2 дочки, Райнер, сини та дочка. Син Райнера Готліб навчався в с. Куневі у ковбасника Ніча робити ковбаси. Жила сім’я німця Юнґа та інші. У хати, з яких були виселені німці, заселялися сім’ї українців і поляків з сусідніх сіл.

У 1938 – 39 рр. в околицях Ядвоніно і на території села почали зводити залізобетонні довготривалі оборонні точки (ДОТи) т. зв. Лінії Сталіна. Колгоспники, зігнані з багатьох сіл, копали ями під споруди. Виливали ДОТи солдати, вихідці з азійських республік СРСР. Бетон возили вантажівками з с. Дертка, де був бетонний завод. Будівництво проходило під керівництвом військових інженерів.

У міжвоєнний період у початковій школі уроки велися чеською мовою, а з другої половини 1930-х рр. переведені на українську. Директором був чех Зведелик, який загинув на фронті під час Другої світової війни.

У 1939 р. жителька сусіднього села Півнева Гора Клавдія Ляхович закінчила в с. Кунів 10 клясів, а потім у Проскурові 3-х місячні учительські курси й була направлена в школу с. Ядвоніно, де працювала протягом 1939 – 41, 1944 – 45 рр.

Варто відзначити, що чехи в колонії жили за власними національними обрядами, додержуючись звичаїв свого народу. До колективізації чоловіки ходили в костюмах з камізельками, у хромових чоботях. Чехи святкували усі національні та православні свята. Під час Проводів до початку 1930-х рр. чехи застеляли могили рідних скатертинами. На скатертини ставилася їжа: печені поросята, великі круглі булки, пляшки з горілкою, яку пили маленькими чарками. Кожну могилу освячував місцевий священик. Його старожили пам’ятають як високого худого чоловіка, який жив у селі на квартирі.

У 1939 році радянські війська окупували Західну Україну, й в тому ж році вона «приєдналася» до УРСР. Українські землі об’єднали, але кордон і прикордонний режим не були ліквідовані. Застави з прикордонниками стояли до початку війни – 22 червня 1941 року. Щоправда, прикордонний режим був пом’якшений, але перетинання кордону не заохочувалося. У 1939 році в Острозі відкрили педагогічну школу, де навчалися сотні юнаків і дівчат з усієї округи, але не навчався жоден чех. Чомусь чеське населення іґнорувало педагогічну освіту. Всі старалися господарювати на землі.

У 1940 р., під час війни СРСР з Фінляндією, із села на фронт було мобілізовано одинадцять юнаків і молодих чоловіків, але ці дані, напевно, неповні (див. Додаток № 2).

Початок німецько-радянської війни минув Ядвоніно стороною. Мобілізовані на фронт не потрапили у зв’язку зі швидким просуванням німців. З приходом німців у селі зберігся колгосп і населення вже працювало на нових господарів. На роботу до Німеччини із села було вивезено 6 чоловік (див. Додаток № 3). У 1942 р. німецька влада виселила з села Ювківці українські сім’ї, а в їхні хати поселили німців з навколишніх місцевих колоній. У с. Ядвоніно з Ювківців було переселено українські сім’ї – Назара Хрипанюка, Назара Соколюка, Уляна Шевчука, Палажки Рудюк, Пріськи Кучерук, Трихона Рибіцького. Переселенців поселили в порожні хати, в яких раніше жили німецькі сім’ї, і дали по 0,50 га землі.

18 січня 1944 р. радянські війська зайняли північні райони Заславщини. 1 лютого в партизанські загони Олексенка було забрано 4 чоловіки й з іншими партизанами вони були перекинуті за лінію фронту [Погосподарська книга…].

З 2 лютого до лав Червоної Армії почалася мобілізація військовозобов’язаних. Наймасовіша мобілізація на фронти Другої світової війни була проведена в Ядвоніно 3 березня 1944 року. Останній призовник чех Ростислав Дуршпек пішов на фронт 20 січня 1945 року (див. Додаток № 4).

На фронтах Другої світової війни й у партизанських загонах загинули 18 чоловік [Погосподарська книга… Книга пам’яті України. Хмельницька область Ізяславський район. – Хмельницький, 1995. – Т.4. – С. 13 – 306.] (див. Додаток № 6).

Багато фронтовиків було поранено, частина з них стала інвалідами ІІ та ІІІ груп. З армії фронтовики масово стали повертатися у село в вересні 1945 р., деякі тільки 1947 р.

У роки війни молодь і чоловіки середнього віку були на фронтах, а також працювали на шахтах Донбасу (Див. Додаток № 5). У 1944 році серед жителів Ядвоніно були старожили, які могли ще бути свідками зародження чеської колонії. Полька Сюзана (Зузана), Борушевська, 1868 р. н., чешка Єлизавета (Єлізавета) Ворач, 1858 р. н., чех Павло Кучерик, 1867 р. н., чех Іван Крафт, 1866 р. н., чех Вікентій Шутер, 1865 р. н., полька Марія П’ятковська, 1860 р. н., поляк Йосип Яновський, 1869 р. н.

Погосподарська книга зберегла дату побудови наймолодшої хати села – це 1944 р. У цьому ж році Дунька Савчук побудувала хату, хлів, клуню. У наступні роки хатів в с. Ядвоніно не будували.

Цікаво прослідкувати дати побудови хат, хлівів, клунь. Якщо до колективізації на подвір’ї для зберігання збіжжя, обмолоту зерна на току обов’язково повинна була стояти клуня, то в часи колективного господарювання ця будівля втратила своє призначення.

У господарствах біля хати залишився тільки хлів для великої рогатої худоби, свиней.

Найстаріші датовані будівлі в селі – хата, хлів, клуня були в чеха Йосипа Клукана, 1912 р. н., з датою побудови 1892 р. Далі йдуть дати 1896 – 1 господарство, 1897 – 5, 1901 – 1, 1906 – 1, 1912 – 1, 1914 – 1, 1915 – 1, 1916 – 1, 1918 – 3, 1920 – 4, 1921 – 1, 1923 – 4, 1924 – 3, 1925 – 3, 1926 – 3, 1927 – 2, 1928 – 5, 1929 – 3, 1930 – 1, 1932 – 1, 1933 – 1, 1934 – 1, 1935 – 2.

1938 року у восьми господарствах були зведені хата, хлів і клуня, а в 14 – хата і хлів, 1939 – 2, 1944 – 1 [Погосподарська книга…]. У 1944 р. в селі було записано 69 датованих хат з господарськими будівлями, а в решті записів у графі «Рік збудування» стоять прочерки. Це може свідчити, що ці будівлі були зведені першими поселенцями, які заснували село, але дати побудови загубилися з плином часу. Можливо, що нові поселенці колонії придбали господарства і вселялися у старі хати, не знаючи дати їхньої побудови. У 1938 році в Ядвоніно було зведено 22 хати і хліви та 8 клунь. Це не були нові будівлі, тому що в 1938 році коли зносили сусіднє польське село Станіславка, хутори, ймовірно, частина будівель звідти була перенесена до Ядвоніно.

Погосподарська книга є цінним джерелом, де записана площа присадибної ділянки кожної сім’ї, кількість худоби, плодових дерев, площу землі під зернові та овочі. Вказано, якою була площа землі під господарськими будівлями і будівлями під житлом.

Норма присадибної ділянки однієї сім’ї колгоспника тоді становила 0,31 – 0,32 га, але були сім’ї, у власності яких були площі різної величини. Цікаво прослідкувати їхню площу. У 1944 році в Ядвоніно проживало 107 сімей. Найменша присадибна ділянка була площею 0,14 га. Далі йдуть 0,15 га – 1; 0,20 – 1; 0,21 – 1; 0,31 – 12; 0,32 – 38; 0,33 – 2; 0,34 – 2; 0,35 – 3; 0,40 – 2; 0,42 – 2; 0,43 – 1; 0,44 – 1; 0,45 – 3; 0,46 – 3; 0,47 – 1; 0,48 – 1; 0,49 – 2; 0,50 – 3; 0,51 – 2; 0,52 – 2; 0,53 – 1; 0,54 – 2; 0,55 – 2; 0,56 – 2; 0,57 – 1; 0,61 – 2; 0,63 – 1; 0,64 – 1; 0,65 – 2; 0,66 – 3; 0,69 – 14 0,70 – 1; 0,71 – 1. Найбільші присадибні ділянки площею 0,72 га були в сімей чехів Вікентія Маречика, 1882 р. н., Франца Маречика, 1893 р. н., Володимира Шутера, 1904 р. н.

На кожній присадибній ділянці частина землі була засіяна житом і засаджена картоплею. Рідко сіяли ячмінь, а ще рідше просо.

У 1944 – 46 рр. у кожному господарстві була корова, менше тримали телят. Вісім чеських хазяїв тримали по одному коню. У 13-ти сімей на подвір’ї було по 1 вівці-матці і по декілька ягнят грубошерстої породи.

У 1944 році на село була 1 свиноматка, в 1945 р. – 4, а 1946 р. – 1. Поросят віком до 6 місяців тримали майже в кожному господарстві й рідко свині були віком до 9 місяців. Кіз тримала тільки родина Володимира Камінека.

Кожне господарство в селі було обкладене обов’язковими податками як грошовими, так і натуральними. Протягом року треба було здати 240 літрів молока, 240 яєць, 40 кг м’яса, вовну, шкіру великої рогатої худоби та свиней.

За кожне плодове дерево і кущ смородини потрібно було платити податок. Тому в селі в садибах 57 сімей не було жодного плодового дерева, а хто мав, то платив «за корні» по 7 карбованців за штуку. У 1944 – 45 рр. в селі росло 5 груш, 9 слив, 29 яблунь. На піщаному ґрунті непогано родили вишні, і тому їх було найбільше – 218, але біля хат росло, в основному, 2 – 4. Рідко в кого було 6 – 8, тільки в садку чеха Михайла Варача росло 10 яблунь, 3 сливи, 2 вишні. Основна маса плодових дерев у селі – це були молоді саджанці, посаджені в роки війни.

У 1944 р. відновилося навчання в школі, яка була з початкової реорганізована у семирічку. Школу очолив директор Вітковський. 5, 6, 7 кляси були в хаті чеха Миколи Душплика, висланого з села як куркуля. У 1947 р. школу-семирічку закрили і реорганізували у початкову. Це було викликано тим, що чехів вивезли на «історичну батьківщину».

Після війни у селі почався еміґраційний процес. У 1944 р. з села виїхало 2 сім’ї, в 1945 р. – 4, в 1946 – 6, а в 1947 р. примусово вивезли майже всіх чехів. Для вивезення майна чеських сімей з навколишніх колгоспів були мобілізовані їздові з возами. Для цього було потрібно сотні підвід. Виселення чехів почалося в березні і тривало до початку червня. Людей, майно, худобу звозили на залізничну станцію в с. Оженіно Острозького району і вантажили до вантажних вагонів. Залишилися тільки 2 сім’ї – Григорій Дуршпек, 1888 р. н., дружина Анна, син В’ячеслав, Зоя Козловська, 1922 р. н., дочки Еміля, Люся. У трьох родинах дівчата з чеських сімей були пошлюблені з українцями і росіянином. Вони залишилися жити в селі. У порожні хати чехів з навколишніх, ближніх і дальших сіл почали з’їжджатися сім’ї, в яких були проблеми з житлом у своєму селі. Після виїзду чехів, с. Ядвоніно перейменували у Новосілки. Село заселили 56 українських сімей, 24 польських, 2 чеські і 1 білоруська. З 31 січня 1947 року колгосп ім. 8-го Березня у Ядвоніно очолив колишній радянський партизан, командир роти загону Музальова Тимофій Юрчук, 1913 р. н.

Колгосп у селі до війни і в перші післявоєнні роки був досить багатий. Основні прибутки давала велика рогата худоба. Корови в чехів були породисті і давали багато молока. У селі був сепараторний пункт, а вершки возили в с. М’якоти на маслозавод. Після укрупнення колгоспів тваринництво в селі стало занепадати, а бідні піщані ґрунти давали малі врожаї.

З кожним роком кількість сімей в Новосілках зменшувалася. У 1947 році з села виїхала 21 сім’я, 1948 р. – 2, 1949 р. – 5. Сім’ї виїжджали у м. Остріг, села Плужне, Шекеринці, Кам’янку, Прикордонне та інші. Три родини виїхали на о. Сахалін. Після виселення чехів церкву в селі закрили і розібрали. До війни діти в 5 – 7 кляси ходили до школи в селі Хотень Другий (раніше Баляри) за 7 км. Ті діти, які хтіли мати середню освіту, навчалися в школах сіл Кунів, Плужне. До рідного села було 10 – 15 км, і тому весь навчальний рік вони мешкали у гуртожитку. З 1947 до 1990-х рр. учні з Новосілок у 5 – 8 кляси ходили до школи за 5 км у с. Кам’янка. За браком учнів початкова школа в Новосілках наприкінці 1960-х закрилася. Діти ходили до початкової школи в сусідню Михайлівку. Із закриттям початкової школи багатодітні сім’ї почали виїжджати з села в Миколаївську, Херсонську, Донецьку області та м. Ізяслав.

Після війни в селі був клюб, і туди 1 – 2 рази на тиждень з с. Дертка приїздив кіномеханік і «крутив» фільми.

Крамниця була в хаті Олексія Кокорського, а сам власник садиби був продавцем.

На початку 1960-х рр. колгосп у Новосілках об’єднали з сусіднім колгоспом с. Михайлівка, а пізніше – з колгоспом с. Дертка. У селі було 2 тваринницькі ферми, конюшня, свиноферма, одне слово, тваринництво переважало.

На середину 1980-х рр. в селі було 12 хат. На сьогодні їх залишилося 9. У західній частині села живе Павло Романюк, 1927 р. н., а в східній – Микола Камінський, 1943 р. н., з дружиною. Решта хат стоїть пусткою. Ще в 2004 р. в 7-ми хатах жили люди. Пройде ще рік – два, і село Новосілки стоятиме, як привид, дивлячись на світ порожніми вікнами хатів, побудованих роботящими руками чехів, німців, поляків та українців.

Додаток № 1

Жителі чеської колонії Ядвоніно, приписані до приходу Богоявленського собору м. Острога 4, 6, 11, 15, 29 серпня, 5 вересня 1890 року. (Волынские епархиальные ведомости. – № 23. – 1892. – 11 августа. – С. 719 – 721.)

Маршалек Алєксандр (Франц) Тімофєєвіч, 51 рік, Маршалек Алєксандра (Францішка) Францовна 51, діти: Алєксандр (Адольф) 21, Марія (Іосіфа) 14.

Камінек Вікєнтій Вікєнтьєвіч, 32 роки, дружина Камінек Євґєнія (Францішка) Францовна 28 і їхні діти: Владімір (Франц) 5, Людміла (Вікєнтія) 6, Іосіф 2, Софія (Іосіфа) 1, Камінек Антон (Франц) – 18 років.

Янча Владімір (Коломан) Коломановіч 22 роки.

Кубік Іоан Францовіч 50 років, дружина Єкатєріна Іоановна 47.

Цимбурек Іосіф (Франц) Іосіфовіч 37 років, дружина Марія (Вікєнтія) Тімофєєвна 42, син Цимбурек Іосіф Іосіфовіч 2 роки.

Видра Іоан Іоановіч 44 роки, дружина Анна Антоновна 45, діти: Іоан 20, Антон (Франц) 18, Алєксандр (Адольф) 15, Іосіф 13, Анна 12, Юлія 9.

Мусіль Іоан Іосіфович 53 роки, діти: Мусіль Владімір (Франц) 15, Ксєнія (Францішка) – 23, Анна (Іосіфа) 11.

Дворжачєк Іосіф Іосіфовіч 63 роки, дружина Анна (Іосіфа) 61, їх дочка Марія (Францішка) 32, дочка Марії Анна (Антонія) 12.

Шутера Алєксандр (Карл) Карловіч 28 років, Шутера Антон (Франц) Карловіч 19, Шутера Стефан Карловіч 15.

Мусіль Іосіф Іосіфовіч 58 років, дружина Анна (Іосіфа) Іосіфовна 47, діти: Людміла (Іосіфа) 23, Софія (Францішка) 20, Марія – 18, Ксєнія (Вікєнтія) 4, Іосіф 1.

Шутера Іосіф Карловіч 50 років, дружина Анна Іоановна 52, діти: Вікєнтій 23, Антон (Франц) 22, Анна 18, Софія (Іосіфа) 14.

Клукан Іосіф (Франц) Францовіч 37 років, дружина Анна (Іосіфа) 38, діти: Владімір (Франц) 14, Іосіф 4, Владіслав півроку, Марія (Іосіфа) 12.

Войтова Софія (Вікєнтія) Івановна 19 років, Кубік Іоан Іоановіч 20 років.

Холупнік Іосіф (Франц) Павловіч 36 років, дружина Єлєна (Вікєнтія) Вікєнтиєвна 29 років, діти: Антоній (Рудольф) 6, Софія 4, Алєксандр (Франц) 2, Ольґа (Іосіфа) 4 місяці.

Ворачь Іосіф Андрєєвічь 62 роки.

Дуршпек Алєксандр (Вільґєльм) Карловіч 41 рік, дружина Софія (Іосіфа) Карловна 39, діти: Владімір (Карл) 13, Іван 10, Юліан 8, Марія 15, Анастасія (Амалія) 12, Анна 5, Софія 3, Крістіна півроку.

Дворжачєк Яков (Авґустін) Іосіфовіч 23 роки, Ворачь Анна (Францішка) Івановна – 66 років, Ворачь Міхаіл Іосіфовіч 31 рік, дружина Єлізавєта Яковна 33, діти: Міхаіл 7, Владімір (Станіслав) півроку, Софія 5, Анна (Францішка) 4, Марія (Кароліна) 2.

Рихлік Іосіф Георгієвич 57 років, дружина Анна (Елєонора) Тімофєєвна 47, діти: Владімір (Рудольф) 23, Марія 19, Вєра (Амалія) 17.

Рихлік Іосіф Іосіфовіч 28 років, дружина Марія Іосіфовна 27, діти: Міхаіл 5, Єлєна (Елєонора) 2, Машка Євґєнія (Юзефа) Іґнатовна 19 років.

Додаток № 2

Жителі с. Ядвоніно, мобілізовані на війну, розв’язану Радянським Союзом проти Фінляндії (листопад 1939 – березень 1940 рр.)

Длович Йосип, чех, 1920 р. н.

Камінек Сергій, чех, 1920 р. н.

Клукан Іван, чех, 1906 р. н.

Кокорський Адольф, поляк, 1920 р. н.

Маречек Йосип, чех, 1919 р. н.

Петровський Рафаїл, поляк, 1920 р. н.

Рамбовзек В’ячеслав, чех, 1916 р. н.

Тіхий Володимир, чех, 1916 р. н.

Халупник В’ячеслав, чех.

Цвях Володимир, українець, 1920 р. н.

Цвях Володимир, українець, 1921 р. н.

Додаток № 3

Вивезені на примусові роботи до Німеччини у 1942 – 43 рр.

Дуршпек Олександр, чех, 1925 р. н.

Маречик Віра, чешка, 1923 р. н.

Рибицький Василь, українець, 1924 р. н.

Рихлик Йосип, чех, 1923 р. н.

Рудюк Явдоха, українка, 1923 р. н.

Сикора Франц, чех, 1896 р. н.

Додаток № 4

Список жителів с. Ядвоніно, які були учасниками бойових дій у 1941 – 45 рр.

Безпятко Петро, 1912 р. н.

Видра Андрій, чех, 1907 р. н.

Видра Іван, чех, 1911 р. н.

Видра Йосип, чех, 1898 р. н.

Видра Йосип, чех, 1903 р. н.

Ворач Володимир, чех, 1926 р. н.

Ворач Юліян, чех, 1922 р. н.

Вуяс Едвард, поляк, 1916 р. н.

Горбатюк Гнат, українець, 1912 р. н.

Долежал Ярослав, чех, 1913 р. н.

Дуршпек Йосип, чех, 1916 р. н.

Дуршпек Кирило, чех, 1905 р. н.

Дуршпек Ростислав, чех.

Зимбіцький Йосип, поляк, 1911 р. н.

Камінек Іван, чех, 1922 р. н.

Клукан Йосип, чех, 1912 р. н.

Кокорський Олександер, поляк, 1922 р. н.

Кокорський Олександер, поляк, 1922 р. н.

Крафт Костянтин, чех, 1926 р. н.

Куклинська Кароліна, полька, 1925 р. н.

Куклинська Софія, полька, 1923 р. н.

Кучерик В’ячеслав, чех, 1926 р. н.

Маречек Вацлав, чех, 1922 р. н.

Маречек Франц, чех, 1893 р. н.

Марцінковський В’ячеслав, поляк, 1911 р. н.

Марцінковський Казимир, поляк, 1909 р. н.

Марцінковський Станіслав, поляк, 1907 р. н.

Маршалек Володимир, чех, 1924 р. н.

Нестерський Олександер, українець, 1908 р. н.

Новоселецький Йосип, поляк, 1923 р. н.

Новоселецький Франц, поляк, 1926 р. н.

Рибицький Станіслав, українець, 1927 р. н.

Рибицький Трохим, українець, 1899 р. н.

Рихлик В’ячеслав, чех, 1926 р. н.

Ромбовзек Бодулим, чех, 1921 р. н.

Сикора Володимир, чех, 1922 р. н.

Соколюк Ананій, українець, 1907 р. н.

Соловей Олександер, чех, 1909 р. н.

Соловей Ярослав, чех, 1919 р. н.

Хрипонюк Микола, українець, 1919 р. н.

Шуляк

Шуляк Володимир, чех, 1927 р. н.

Шуляк Іван, чех, 1899 р. н.

Шуляк Михайло, чех, 1898 р. н.

Шутер Володимир, чех, 1904 р. н.

Шутер Юліян, чех, 1913 р. н.

Ягода Йосип, чех, 1911 р. н.

Янча Йосип, чех, 1927 р. н.

Янча Йосип, чех, 1912 р. н.

Додаток № 5

Примусово вивезені на роботу на Донбас у 1944 р.

Дуршпек Іван, чех.

Камінек Олександер, чех, 1929 р. н.

Квасюк Віра, 1925 р. н.

Новоселецька Кароліна, полька, 1920 р. н.

Шутер Лідія, чешка, 1926 р. н.

Юнґ Зінаїда, чешка, 1929 р. н.

Додаток № 6

Жителі с. Ядвоніно, які загинули на фронтах Другої світової війни 1941 – 45 рр.

Вуяс Едвард, поляк, 1916 р. н.

Дмитрук Володимир, чех, 1903 р. н.

Долежал Йосип, чех, 1911 р. н.

Долежал Олександр, чех, 1921 р. н.

Захарчук Василь, українець, 1900 р. н.

Камінек Костянтин, чех, 1925 р. н.

Клукан В’ячеслав, чех, 1916 р. н.

Козловський Петро, чех.

Крафт Йосип,чех, 1910 р. н.

Липовський Йосип, чех, 1914 р. н.

Манько Федір, чех, 1922 р. н.

Савчук Василь, українець, 1899 р. н.

Свиріда Іван, українець, 1912 р. н.

Семенюк Филимон, українець, 1916 р. н.

Халупник В’ячеслав, чех.

Цвях Микола, українець, 1920 р. н.

Цимбурек Володимир, чех, 1926 р. н.

Шутер Йосип, чех, 1901 р. н.