Комедії

Л. Ф. Стеценко

Другу групу п’єс Карпенка-Карого становлять його безсмертні комедії. Свої погляди на роль і значення цього жанру драматург висловлював в листах, статтях, а також в окремих творах. В п’єсі «Суєта» устами Івана Барильченка він говорить:

«В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця, і, кору льодяну байдужності на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».

Над здійсненням цієї програми Карпенко-Карий працював майже протягом усього свого життя. Він створив цілий ряд безсмертних комедій і серед них такі шедеври, як «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», які «сатирою страшною» таврували суспільну несправедливість. Прагнення драматурга дати всебічний аналіз того чи іншого суспільного явища визначило й деякі художні особливості його комедій. Карпенко-Карий, на відміну від багатьох своїх попередників і сучасників, звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставивши на першому плані суспільно-психологічну характеристику провідних персонажів. Звідси перевага в його комедіях внутрішньої дії, наявність епізодичних сцен, зовні не зв’язаних з сюжетом п’єси, проте важливих з погляду ідейного задуму твору.

В комедії «Мартин Боруля» драматург розвінчує нездорові прагнення деяких заможних українських хуторян пробитися в дворяни. Провідний персонаж твору Мартин Боруля тривалий час домагається дворянського звання, витратив на цю справу чимало грошей, енергії й часу, але врешті-решт нічого не добився. Карпенко-Карий розуміє, що обраний Мартином Борулею шлях – непевний і фальшивий. Тому з таким непідробним свіжим гумором драматург показує, як поступово, але неухильно від однієї дії до другої руйнуються мрії Мартина про дворянство. В кінці п’єси цей новоявлений претендент на аристократа і сам розуміє, що його мрії і домагання марні.

Але найповніше талант драматурга-сатирика виявився в комедіях «Сто тисяч» і «Хазяїн».

Процес розвитку капіталізму в Росії породжував, з одного боку, цілу армію пролетаріату, що невпинно поповнювалася за рахунок вщент розорених селян-бідняків, а з другого – нових «героїв», які виходили з соціальних низів і вибиралися на хвилі капіталістичного розвитку, ставали промисловими, фінансовими чи земельними магнатами.

Цей активний процес капіталістичного розвитку, що супроводжувався жорстоким визиском трудящих мас, знайшов глибоке і всебічне відображення в багатьох літературах світу. Великі російські письменники М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін створили ряд образів, а серед них Сави Шкуріна і Дерунова, в яких читачі легко впізнавали ділків залізничного грюндерства – Губоніна, Полякова і ін.

Г. Успенський в своїх нарисах «Влада землі» розповідає устами одного з героїв – Івана Босих – про Шнапа, людину, для якої нагромадження капіталу стало не тільки принадою, але й суттю та метою життя. Цей Шнап «вештався по різних місцях і все на пустому старався копійчину нажити». Дістане карбованець – сховає, роздобуде гривеника – покладе до того карбованця. На питання, для чого він складає гроші, Шнап відповів: «Кар’єр хочу робити». – «Який це?» – «Гроші наживати» – «Навіщо?» – «Крамницю відкрити!» – «А як відкриєш?» – «Знову гроші наживати!» – «А як наживеш?» – «Ще більше наживатиму!» – «А як зовсім уже багато матимеш?» – «Знову ще більше старатимусь…» («Розповідь Івана Босих»).

На Україні були свої Шкуріни, Дерунови і Шнапи. Про них писав І. Франко («» і ін.), їх у багатьох п’єсах виводив на сцену Карпенко-Карий.

В комедії «Сто тисяч» (первісна назва цього твору «Гроші») головний персонаж куркуль Герасим Калитка скуповує землю і в селян, що розорилися, і в поміщиків, які не могли пристосуватися до нових умов, не витримали конкуренції і змушені продавати свої маєтки. Весь смисл життя Калитки, всі його помисли, вся енергія спрямовані на придбання землі.

А для цього потрібні гроші. Звичайно, добуває їх Калитка насамперед грубим та жорстоким визискуванням наймитів, лихварством, але він і не від того, щоб розжитися якими-небудь шахрайськими махінаціями, які він робить поки що з деяким острахом. Калитка зустрів шахрая – Невідомого, який пропонує купити в нього сто тисяч фальшивих карбованців і троячок за п’ять тисяч карбованців справжніх грошей. Перед такою спокусою Калитка, звичайно, не міг устояти і легко пішов на авантюру.

Герасим Калитка настільки захоплений жадобою збагачення, що втрачає ознаки нормальної людини, не може помітити найпростішого обману і стає жертвою хитрішого від себе шахрая. Кожен його крок, кожна думка, побутові і моральні норми – все підпорядковане безглуздому нагромадженню грошей і землі. Йому шкода шматка хліба для наймитів, хоч саме вони своєю працею тримають величезне господарство Калитки. Більше того, він не дозволяє запрягти коней, щоб підвезти свою дружину три верстви до церкви, бо «скотина гроші коштує», бо «це не по-божому і не по-хазяйськи». В цьому найяскравіше виявляється суть його глитайської, чисто калитківської «філософії».

В хаті Калитки і в його господарстві все підпорядковано здійсненню мети господаря: і жінка «з діжі не вилазить», і наймити не розгинаються в роботі, і сам Калитка йде на рисковані шахрайські махінації.

Для того, щоб відтворити це типове явище капіталістичної дійсності з найбільшою повнотою та загостреністю, а разом з тим зберегти неповторну своєрідність образу, драматург обставляє головного персонажа багатьма характерними деталями, наділяє його тільки йому властивими рисочками, показує його в розвитку. З цією ж метою він нерідко користується засобом контрасту, щоб за допомогою цього прийому краще відтінити прагнення головного персонажу.

Крім Калитки – практичного стяжателя, – в п’єсі зображено ще два типи – копача Бонавентуру і Савку, які мріють про скарби, про гроші. Ці постаті також дуже своєрідні.

«Сто тисяч» належить до кращих сатиричних комедій в українській дожовтневій драматургії і є значним кроком Карпенка-Карого по шляху його творчого зростання.

Тісний внутрішній зв’язок з комедією «Сто тисяч» має сатирична комедія «Хазяїн», написана на грані XIX і XX століть. В ній драматург ніби підводить підсумок того, що принесло суспільству минуле XIX століття.

Провідною рушійною силою подій, зображених у «Хазяїні», є, як і в комедії «Сто тисяч», гонитва за наживою, але головні персонажі показані на вищому, ніж у «Ста тисячах», ступені розвитку.

В центрі сатиричної комедії стоїть типовий «чумазий», великий землевласник, мільйонер Терентій Гаврилович Пузир, той самий, якому розгніваний Герасим Калитка давав таку характеристику:

«Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом».

В понятті Калитки Пузир – «свій брат», в понятті Пузиря Калитка – «голяк масті, чирва світить».

Терентій Пузир уже пройшов ту стадію збагачення, на якій знаходиться Калитка. Він скупив у навколишніх поміщиків десятки тисяч десятин, веде господарство в кількох економіях, селянство і наймити затиснуті в його немилосердний кулак. Пузир випасає на своїх степах десятки тисяч голів овець, тримає цілий штат прикажчиків, управителів, у нього служить навіть іноземець – фахівець з вівчарства.

Але жадоба збагачення Пузиреві, як і Герасимові Калитці, не дає спокою і змушує його вдаватись до різних шахрайських махінацій.

Драматург наполегливо підкреслює, що і в цьому хижакові живе дух ненажерливості, жадоби, хворобливої ощадності, властивий дрібним власникам типу Калитки чи Михайла Окуня. Пузир теж не міняє грубих примітивних форм глитайського визиску, годує робітників хлібом, спеченим пополам з половою, вважає злочином своїх управителів те, що вони платять робітникам по 35 копійок за день, а не 25.

Маючи мільйони, Пузир торгується до останнього за кожну дрібницю. Він намагається якомога менше дати підставним свідкам за брехливі свідчення, хоч знає, що ті свідчення – єдине, що може його врятувати від острогу. Навіть тяжко захворівши і довідавшись, що збираються послати за лікарем, він благально говорить: «Не треба! Фельшара краще… Ой!.. Фельшара, лікаря не треба». Адже лікареві доведеться більше заплатити! Про свої прибутки Пузир не перестає думати навіть тоді, коли йому лишилося жити не більше двох днів. Переборюючи гострий біль, з перекошеним від мук обличчям, Пузир говорить:

«…Одна овечка з послідніх, біленька з курдючком, має поранений хвостик; друга – чорненький лоб – шкандибає на праву задню ніжку; нехай Карпо обдивиться, щоб часом не загинули, – шкода худоби і потеря…»

У всіх вчинках Пузиря, у всіх його помислах «хазяїн» бере верх над мільйонером, хоч і водить він «кумпанію» з родовитими дворянами та великими чиновниками, хоч він і є членом правління банку та земським гласним. Те, що в його хаті гарні меблі і рояль, і те, що дочка вчиться в гімназії, аж ніяк не змінює примітивної, глитайської суті його психології і його поглядів на життя.

Як мільйонер-землевласник, як явище, породжене епохою розвитку капіталізму, Пузир не міг з’явитися без помічників типу Феногена, Ліхтаренка, Зеленського. Це ті дрібніші визискувачі, викохані «хазяїнами», що грабують для хазяїна і крадуть у хазяїна. Кожен з них наділений своїми особливостями, але експлуататорська суть їх одна.

Найбільш спритний серед управителів Ліхтаренко. Він тримається впевнено, незалежно, не підлещується ні до кого, не боїться признатися в присутності Феногена, що краде де можна і скільки можна. Він і поводиться і розмовляє з викликом, не так, як інші, бо пройшов біля хазяїнів добру школу здирства і знає, що саме за це його цінить Пузир, що це підносить його навіть над Феногеном. Ліхтаренко – важлива спиця в «хазяйському колесі». Це – тип майбутнього «чумазого».

В п’єсі змальовано й культуртрегерів, прихильників теорії «малих діл» – поміщика Золотницького, вчителя Калиновича та дочку Пузиря Соню. Драматург показав нездатність цієї інтелігенції протидіяти «хазяйському колесові», й безсилля в боротьбі не тільки з хижаками типу Пузиря, але навіть з його прислужниками.

В комедії «Хазяїн» знайшла відображення й обурена експлуатована робітнича маса. Про неї з приглушеним страхом говорить сам Пузир і його підручні, а наприкінці третьої дії автор навіть подає сцену бунту наймитів. Таким чином, Карпенко-Карий показав не тільки сваволю глитая і розорення селян, але й зародження організованої боротьби визискуваних з визискувачами.

Глибокий знавець життя українського села, і зокрема побуту куркульської його верхівки, Карпенко-Карий зумів показати такі суперечності породжених пореформною добою явищ, які вже самі по собі жалюгідні і смішні. Драматург дуже своєчасно і дуже їдко висміяв глитайські ідеали, показав нікчемність і моральне убозтво тих «чумазих», що зустрічали нове XX століття з надією бути господарями життя.

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 21 – 26.