Українці – політична нація

Дмитро Донцов

Але не тільки зовнішньої, також і внутрішньої. Надзвичайно складне питання нашої внутрішньої політики майже ніколи не ставлялося в нас принципіально. Ся політика диктувалася знова “l’amour-passion” – правдивою або вдаваною. А тим часом і тут страшено мститься зрада колективного ідеалу нації. Знайти сей ідеал не легка річ і всякі дилетантські експерименти даються тут взнаки, як ніде. Наприклад, хотіти застосувати темп політичної еволюції Франції до Англії було б цілковитим божевілям і партія, котра в Англії Пітта або хочби в Англії чартизма виступила з ідеями 1789 р. або з ідеями тиранісідства – на Британських островах стала би в найкоротший час свідком власного банкротства.

Так само, напевно був би зачислений до божевільних політик, котрий би в Англії старався оперти внутрішню політику на сих елементах, на котрих опиралася вона в Австрії: на бюрократії, клері та армії. Старатися віднайти загал політичних ідей та понять нації, що базуються на її історії та економічній структурі, котрі зачерпнуті з напівзабутих традицій предків, живуть в теперішній генерації, – значить знайти колективний ідеал нації в її внутрішній політиці, ідеал, котрого реалізація єдино може забезпечити народові його незалежність.

З тої універсальної засади політичної непідлеглості випливає перша найголовнійша максима внутрішньої політики: мати все за ціль створення не тільки культурної, але політичної нації, нації свідомої свого політичного післаництва. Коли нація зформована, – не допускати впливів, котрі нищили б сей цемент, котрим вона спаяна в одну державну цілість. Коли нація ще не представляє зформленої цілости – нищити все, що процес такого зформлення стримує. В обох випадках ідеалом є скерувати всі помисли і стремліня одиниць, груп і племін нації до одної вищої політичної цілі.

Ніцше вживав колись вираз Wille zur Macht. Отже, категоричним імперативом внутрішньої політики повино бути – прищепити всім складовим частинам нації – “Wille zur Nation”, – “волю к отечеству”, як казав Мережковський. В нас тим остатннім терміном („нація”) за часів нашого упадку і, як то не дивно, за часів відродження, нехтували. Замісць нього вживалося термін народ („Українська народна республіка”). І в сім, як не може бути краще, відбивався факт, що ми не були ще тим, що німці звуть Staatsnation, лише тільки – Kulturnation, себто націю, що трималася разом почуттям культурної спільности, як напр. Німеччина до 1871 року), а не вузами спільних політичних цілей, не волею взяти у власні руки свою політичну долю, як напр. Швейцарія, котра, хоч зложена з різних “культурних націй”, довела сю волю до найбільшого напруження.

Нація, в котрійся воля до власного політичного ідеалу, до політичного чину ще не розвинена, або розвинена рудиментарно, власне не нація, а тільки народ. Слово народ (Volk, peuple, people) мало у всіх народів трохи згірдливий сенс (звідси французьке “populace”), як щось низше, недозріле, як одна з верств нації, як російське “простонароддя”, себто маса, позбавлена політичних аспірацій; а в Англії, наприклад, нації, що найповніше втілила в собі поняття нації політичної, слово народ (people) взагалі майже щезло, як означення поняття народ, існуючи тільки в сенсі “всі” або “люди” або “служба”.

Лише в польській мові слово naród не носило в собі сього згірдливого значіня, а се тому, що naród се властиво по-польськи нація, а народ буде по-польськи lud, котре якраз має сенс, що в інших мовах поняття народу. І лише в Росії безперестано плуталися сі два поняття – “народ” і “нація”, бо там нація суверенна і незалежна завше мислилася, як панування плебса, простонароддя, диктатура мастерових. Навпаки слово “нація” завше служило на означення чогось вищого, шляхетнішого. Се слово виражає стремління народа до гори, до вищих форм, до політичної самостійності. Се слово родилося або виринало з забутя в народів, котрі лаштувалися переходити зі стадії Kulturnation до стадії Staatsnation, котрі дозрівали до власного політичного ідеалу, коли в них прокидалася “воля до нації.”

Про teutsche Nation зачинає говорити Лютер. Слово la nation набуває чимраз більшого значіня в політичній думці французів з хвилею наближення революції, коли воно, яко поняття держави, стало домінувати над всіма стремліннями, ідеями і чувствами тої страшної доби, котра нишачи язикові та історичні партикуляризми, зформувала ельзасців, бретонців, провансальців, полудневих і північних французів – в одну політичну націю. В сім самім сенсі вживається слово “нація” і в Угорщині, в сій політичній нації par excellence. В уяві її великих державних мужів, Кошутів, Тісс та інших, – на всій території бувшого угорського королівства існували правда різні національності (племена), різні культурно-язикові гуртовання, як румуни, серби, словаки, але одна одніська всіх їx обіймаюча мад’ярська політична нація з одною і тою самою політичною волею, в середині держави і на вні. Така була їx теорія (виняток робилося тільки для Кроації, котра уважалася за націю політичну), котра, як в уже згаданих випадках, досягла повного розвитку в момент найвищого напружена самоохороного інстинкту нації: в роки безпосередно попереджаючі велику війну і підчас сеї останної.

Ми про себе не можемо сказати, що ми, подібно, як неісторичні народи Австрії (словінці, словаки тощо) тільки народ, тільки культурницька нація. Щоби бути першою – жили ми занадто різничкованим суспільним житям, маючи все і свій міщанський і свій дідичівський стан (слабий розвиток першого – прикмета цілого Сходу Європи, не виключаючи Польщі), свою давню культуру. Щоби бути другою – занадто багато виявили ми волі до самостійного політичного життя. Дикої волі, часом викривленої, часом ніби атрофованої, ніби корчами зводженої на цілі віки, але такої, що потім прокидалася раптом знова з тим більшим розмахом, з тим більшою енергію.

Українці – се ні люд, ні народ, се нація, нація політична, бо перший не має взагалі ніяких історичних традицій, як збуджений зі сну лунатик жодних споминів про свою вандрівку, другий – має традиції, ало однобокі, лише культурницькі. Ми маємо повноту сих традицій, хоч може й не таку багату, як щасливіші нації, але все ж традицій, котрими живе тільки історична нація. Ми може не маємо традицій Сорбонни і Саламанки, але маємо спомини про Києво-Могилянську академію. Може не маємо декларації прав людина і громадянина, ані habeas corpus act’a, але зате маемо традиції Немирича і Орликівської конституції. Може на маємо традицій Столітньої війни і “Великої армії”, але маємо спомини про Жовті Води, Конотоп і Полтаву.

І ніхто не сміє сказати, що на сих полях або за мурами наших культурно-просвітних інституцій рішалися справи менш важні для долі людськості, або для політичної будуччини нашого континенту, ніж ті, котрі рішалися в Упсалі, в Сорбонні або на зрошених кров’ю полях Фландрії. В своій філософії права каже Гегель:

“держава – се не штучний твір, вона знаходиться в світі, отже в сфері сваволі, випадку і помилок. Невластиве заховання може її деформувати, з одної чи з другої сторони. Але й найгидкіша людина, злодій, хорий або каліка все ж живий чоловік: афірмативний принцип життя живе в нім, мимо його хиб, а тут власне якраз розходиться о сей афірмативний принцип” [Hegel, Philosophie des Rechtes].

Ми може каліка серед націй. Як на обставини, серед котрих нам довелося жити, се й не дивно, але все ж – нація з великими історичними традиціями. Плекання сих традицій політичної нації – се власне той перший категоричний імператив нашої внутрішньої політики, про котрий говорилося в горі. Сей імператив каже нам ніколи не забувати, що головною ціллю нашої політики мусить бути національно-державний, а не національно-культурний ідеал.

Нація, що сього не розуміє, задивлена лише в культурні цінності, – засуджена скорше чи пізніше на смерть. Ніякий культурний розвій без політичної непідлеглості неможливий, ні навіть розвиток національної літератури. “Що се може бути за література, література народа без політичної самостійностє?” – питається Фіхте і відповідає, що ціллю літератури є вриватися в публічне життя і старатися зформувати його після свого ідеалу. Літератор думає за тих, що правлять і “тому може він писати тільки в такій мові, в котрій правиться державою, в мові народа, що творить національну державу” [Rede an die deutsehe Nation].

Баварці не стали нацією не тому, що мали спільну мову з іншими німцями, лише тому, що стратили свою політичну незалежність. Мають натомість свою осібну культуру голандці, себто такі самі німці, як і баварці, тільки через те, що їм удалося вибороти власну державність. Нація “культурна”, не маюча власних політичних ідей, мусить жити чужими, звикло переложеними, чужим колективним ідеалом. Вся її культура, що не виходить поза рамки примітивного, стає перекладом з чужого. Національна психіка вироджується в скалічення. “Нація” перестає бути повним організмом, вона робиться сектою, як жиди або “старообрядці.” Роздвоєна психіка одиниці, що має нещастя належати до такої нації, шукала повноти змісту і в своїх безуспішних змаганнях кінчила або Дон-Кіхотством, як Містраль, або божевіллям, як Гоголь.

З принципу політичності нації випливає недопустимість ніяких інших, що претендували б на вищість над ним, над принципом політичної непідлеглості. В ім’я сеї засади відкидається по-перше примат територіального з’єднання всіх частин нації. Бо лише коли хоч в невеличкій частині народа жевріє ідея незалежності, коли хоч частина народа має змогу виявляти волю нації, то се ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації в рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя.

З того ж принципу випливає недопустимість жертвувати політичною незалежністю задля осягнення економічних вигід для країни, бо втративши власну політичну волю, народ не довго користатиме мнимими економічними вигодами, стаючи скоро рабом переможця. Рівно ж не сміється жертвувати політичним ідеалом в ім’я “соціальної справедливості”, в ім’я сих чи інших космополітичних, інтернаціональних ідей, бо і в сім випадку кінчиться на уярмленню нації.

З того ж принципу випливає конечність відстоювати права нації не проти того чи іншого режиму, лише проти агресивних замірів інших націй, бо не соціальна боротьба є домінуючим чинником в міжнароднім життю, а боротьба расова, боротьба народів з народами.

Той, хто сього не розуміє, яким би патріотизмом не прикривався, бореться за ідеали суспільної верстви, провінції або племені, але не за політичні ідеали нації.

Засада політичности нації тягне за собою другу важну засаду внутрішньої політики, засаду, з котрою нація стоїть і паде. Ся засада – се примат зовнішньої політики над внутрішньою, або підпорядкування остатнньої першій. Всі напрямки та цілі політики внутрішньої мусять оцінюватися після того, чи вони сприяють устоятися нації в тій війні всіх проти всіх, котра панує в міжнароднім життю, чи ні? Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежністю нації на вні, муситься без жалю викидувати на смітник історії. І навпаки, ідеї та принципи, якими б вони кепськими не видавались засліпленим доктринерам або фанатикам всяких “ізмів”, треба з залізною енергією проводити в життя всередині держави, коли сього вимагає інстинкт самоохорони нації, коли через них вона потрафить встояти на власних ногах, як незалежний гуртовий організм.

Організація внутрішних сил в державі мусить відповідати вимогам її зовнішньої екзистенції, та ніколи навпаки. Се передовсім не треба забувати сторонникам певної універсальної форми конституції, парламентарським або “радянським” кретинам, котрі навіть в епосі, коли йде о життя нації, коли всі її сили треба сконцентрувати в одній руці, підпорядкувати одній волі, – домагаються “привернення конституційного режиму”, “свободи преси” і пр.

В одних випадках сі фанатики – се тільки папуги, що вміють вимовляти давно заучені слова про свободу, рівність і братерство. В других – свідомі провокатори, котрі з тих чудових слів роблять собі ще менше, ніж ті, проти кого вони їx беруть в оборону. В сих остатніх випадках їx робота – се робота людей над руїнами немилого їм державного організму. В обох випадках се демагоги, що можуть стати незвичайно шкідливими в критичні моменти напруження всеї енергії нації.

Сю засаду треба памятати рівно ж Дон-Кіхотам всенародного братерства і міжнародного пацифізму. Серед сих людей також не мало шкідників, взагалі ж вони належать до кляси, котру німці називають загально-небезпечними ідіотами. До сеї категорії належала між іншим німецька соціал-демократія до 1914 р. в своїй політиці відмовлення воєнних кредитів. Лежачи на центрі Європи, окружена державами, котрі всі мали претензії до її території, мусила Німеччина зброїтися до зубів. Сему приказу мусіла підлягати ціла її внутрішня політика, се мусів признати і один з найбільших ворогів Німеччини, Ллойд Джордж, котрий ще перед війною сказав, що народ, котрий знаходиться в географічнім положенню Німеччини, мусить бути мілітаристичним народом.

Про сю засаду думав і знаний Штайн в остатніх днях 1813 року, коли запитаний про бажаний будучий устрій німецької держави, відповів, що сей устрій має бути такий “котрий дав би силу відпору проти заграниці” [Meinecke, Weltbürgertum und Nationalität, ст. 182]. Сю засаду знав добре й Бісмарк, що хоч сам юнкер, монархіст і консерватист, уважав потрібним послуговуватися навіть революційними гаслами всередині держави, коли се було потрібно до зміцненя її зовнішньої незалежності. В своїх “Думках і споминах” писав він:

“З огляду на конечність боротьби з колосальною перемогою заграниці, в конечнім випадку, хапатися навіть за революційні средства, не вагався я ні хвилину викинути на стіл найсильнішу тоді з карт лібералізму, загальне виборче право… Приняття загального виборчого права було зброєю в боротьбі проти Австрії та інших держав, в боротьбі за німецьку єдність, а рівночасно погроза остатніми средствами в боротьбі з коаліцією” [Gedanken und Erinnerungen, T. 2, ст. 78].

І ми знаємо, що він не помилився в своїх рахунках. Навіть Лясаля і його партію з’єднав для себе і для держави в критичний для нації момент. Підводячи висновки сій своій політиці, старий канцлер писав:

“В подібній боротьбі на життя і смерть не бачиться зброї, за яку хапається і цінності, котрі через її вживання нищаться: одинокий дорадник тоді успіх в боротьбі, рятування незалежності на вні.”

Революція чи еволюція, загальне виборче право чи диктатура, клерикалізм чи антиклерикалізм, роялізм чи республіканізм, – все мусить підлягати категоричному імперативу зовнішньої політики, утриваленню політичної незалежності нації.

Примітки

Пітт – Вільям Пітт (1759 – 1806), прем’єр-міністр Великобританії (1783 – 1801, 1804 – 1806), організатор боротьби проти революційної Франції.

Чартизм – масовий політичний рух в Англії (1830-40-і рр.) з вимогами політичних і соціальних реформ (помаранчева революція по-англійськи).

Лютер – Мартин Лютер (1483 – 1546), німецький богослов, ініціатор Реформації.

Кошут – Лайош Кошут (1802 – 1894), угорський революціонер, прем’єр-міністр революційного уряду Угорщини (1848 – 1849).

Тісс – прізвище Тіса (Тісса) мали кілька відомих угорських політиків, зокрема Іштван Тіса (1861 – 1918) та Кальман Тіса (1830 – 1902) були прем’єр-міністрами.

Сорбонна – неофіційна назва Паризького університета, заснованого в 1215 р.

Саламанка – місто в Іспанії, де в 1218 р. засновано університет.

Києво-Могилянська академія – вищий учбовий заклад, утоврений в 1701 р. на базі давнішої колегії (середньої школи).

Немирич – Юрій Немирич (1612 – 1659), український політичний діяч за гетьманування І.Виговського (1658 – 1659).

Орликівська конституція – документ, складений Пилипом Орликом (1672 – 1742) і прийнятий в 1710 р., який визначав основи державного устрою проектованого гетьманату П.Орлика.

Жовті Води – перша битва (1648) Визвольної війни, в якій Б.Хмельниьцкий розгромив польську армію.

Конотоп – переможна битва (1659) українського війська І.Виговського проти росіян.

Полтава – битва (1709), в якій російські війська перемогли шведів. Окремі відділи українців були в обох таборах.

Містраль – Фредерик Містраль (1830 – 1914), провансальський поет.

Штайн – Генріх фон Штейн (1757 – 1831), пруський політичний діяч.