3. Упадок народницько-марксівської демократії 19 – 20 вв.

Дмитро Донцов

Були златії дні Астреї,

І славний був тоді народ,

Міняйлів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот,

Вожатими були сліпі каліки,

Ораторами недоріки,

І все робили назворот:

Що строїть треба, то ломали,

Що треба кинуть, то ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.

(«Енеїда» Котляревського).

Від шестидесятих років дев'ятнадцятого віку починається на Україні доба, якій тон надавала народницька й марксівська інтелігенція Але один розділ з цеї доби, і то найкритичнійший, записала не вона, а інша група, якій удалося на деякий час відіграти ролю провідної верстви країни. Були це рештки «малоросійського дворянства» і хоч перед цією групою, як також і по її упадку, вести країну пробувала ота інтелігенція, тим не менше належиться тому дворянству спершу присвятити кілька слів.

Історія дала йому 1918 р. нагоду переняти ролю провідної верстви країни, з якої його зіпхнули свого часу Петро й Катерина. Та, на жаль, ця верства неповторної нагоди використати не здолала. її чисто динарське прив'язання до ладу й порядку замикало їй очі на суттєву проблему епохи: проблему не тільки ладу, а передовсім свого ладу. По упадку суверена цього дворянства, Миколи Романова, і наказ історичної хвилі, і завдання розбиття імперії, і завдання очолити національний зрив, наказували їм засвоїти супроти Московщини горду мову Полуботків або автора «Історії русів», який прикликав божу помсту на історичні злочини Москви і який, хоч вірний цареві, уважав москалів за расу чужу й нижчу, що не сміла над ними панувати. Але цієї мови не знайшли в собі нащадки Полуботків.

Стихійний потяг національно настроєного селянства до порядку й ладу, ворожого всякому марксизмові і всякій демократії, потяг нашого динарського селянства, готового на криваві жертви, наше дворянство не використало і до влади знову прийшла марксівсько-демократична інтелігенція.

Кажу, демократично-марксівська, бо між антисовєтським і просовєтським крилами тої інтелігенції була стала флюктуація і вистарчить згадати такі імена як Винниченко, Грушевський, Крушельницький, Лозинський, Федорців, щоб упритомнити собі, що головні представники демократичної інтелігенції як наддніпрянської, так і галицької, в особах найвидатніших провідників її найвпливовіших партій чи угрупувань, досить хутко переходили з табору народницького або проти-большевицького, до табору марксівського або большевицького.

Доба 1917 – 20 рр. була вже в зародку в другій половині 19 віку. Ця доба, коли отруйним квітом розцвів у нас бур'ян демократизму, масонерії й марксизму з домішкою жидофільства, була доба найбільшого занепаду українського національного духу. І навіть так зване відродження українське, яке припадає на цей час і на початки 20 віку прийшло з гаслом негації того традиційно-національного духу, яким горіли князівська, литовсьська й козацька епохи, який був хоч і часто нарушувании, але всеж загально признаний кодекс тих часів. Під тим оглядом нова кандидатка на провідну верству на Україні, ота інтелігенція, провела в цій добі різку роздільну рису між своєю правдою і тою. якою жила країна досі. Помилково думати, що між цією інтелігенцією, між цим національним відродженням, яке вона започаткували на Україні, й добою козацької аристократії є ідейна тяглість, що та інтелігенція почала далі прясти обірвану нитку історичної традиції.

В 1816 р., поки предстарники цієї інтелігенції ще не вийшли нагору, поки ще жили на Україні свідки гетьманщини або їх сини, знаходимо в «Украинськім вестнику» таку характеристику вдачі тодішнього українця, зроблену чужинцем:

«Українці – глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах… вони гаряче люблять свою отчизну й пам'ятають славу предків своїх… їх войовничий дух ще не згас… вони з радістю б'ються за ту землю, на якій прославилися предки їх, і на якій родилися вони… і звикли згадувати голосні діла Свірговських, Наливайків і Хмельницьких… українці чесні, в словах тверді і мужні… українці здібні ховати довірені таємниці… злодійство було вчинком, яким найгірше бридилися давні українці й тепер ним гидують… дехто обвинувачує українців у гордості й непокірливості, інші приписують їм злопам'ятство, брак привітності й запобігливості… замкнутість».

Як бачимо чесноти зовсім протилежні чеснотам сучасного демократичного українця. Так само креслить автор і українок: «їх гордовита хода, свобода і тверда рішучість у всіх вчинках виказують мужність жінкам незвичайну». Ця характеристика мабуть не вигадка автора. Близький до змальованого портрет української жінки тих часів знаходимо у вірші Лєрмонтова до княгині Щербатової, яка «как племя родное у чуждых опоры не просит и в гордом покое насмешку и зло переносит». Це все був далекий відгомін всіх тих жінок як Гальшка Гулевич, Раїна Могилянка, Ганна Мотолтівна, Анна «Борзобагата» й інші, яких портрети малює О. Левицький, і яких вирізняли «цільність їх вдачі, надзвичайне завзяття, рішучість і відвага».

І мужчини, й жінки, було це плем'я яке в чужих не жебрало підпори, яке, люблячи свій край, тих чужих не зносило і платило їм почуттям зовсім не демократичним, як про це свідчить цілий ряд мемуаристів, які говорять про «ненавість до Росії, ненавість до нас москалів», про «внутренную против Великоросии ненависть особливо примечательную в старшинах», в панстві українськім. «Всегдашнее отвращеніє к краю сему» – Московщині прозирає і у Сковороди, до краю, в якім він ні защо не хотів жити. Цю саму відразу, «списуючи Сковороду», виніс від нашого філософа й Шевченко.

Ніщо не дасть такого яскравого поняття про провалля, яке викопало демократичне українство між собою і старою Україною великих традицій, як протиставлення щойно накресленого тут типа колишнього українця – вдачі й чеснотам українця демократичного. Це були неначе представники двох різних рас, а, як побачимо нижче, це мабуть так і було. В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої «ліпшої людини» тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: по-перше – шляхетність, почуття гордості, непокірливості супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла, по-друге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признаня вищості загального над партикулярним, любов отчиз-ни, слави, пошана предків; по-трете – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух. Вартості протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція.

У цієї останньої бачимо замість прив'язання до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з «шовінізмом», інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків. Замість пошани до пам'яти предків – відраза до них як до «руїнників» (козаків) і «головорізів» (князів і гетьманів). Замість войоничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордості й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любоїви речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т. зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї «біди» й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити «опори у чужого» – запобігання його ласки, братання з ним (Драгоманів). Замість уміння ховати таємниці, замкнутості, внутрішньої моральної дисципліни – безвідповідальність і моральний анархізм. Це були два різні щаблі вартостей діаметрально собі протилежні, – панський і плебейський, або, за Шевченком, козаків і свинопасів. Різниця між ними була така, як між ментальністю Бурульбаша з «Страшної помсти» Гоголя й героями Винниченківських «Інараків» з «Соняшної машини», представників нашого нового гультяйства.

Цей комплекс ідей зблід, звироднів, спростачився у нової нашої інтелігентської верстви, яка претендувала на ттровідництво в другій половині 19 віку на Україні, особливо з вибухом революції 1917 р. На питання – хто, куди і як має провадити суспільність, мала ця інтелігенція свійську відповідь. Та цій відповіді бракувало виразного окреслення того, хто мав формувати спільноту, наш етнографічний матеріал; бракувало всеоду-шевляючої, формуючої ідеї цього формування; бракувало також і самого духа формотворця.

По-перше, не почувалася ця інтелігенція окремою правлячою кастою, що стоїть над масою народу, що має свої зовсім окремі функції. На думку тої інтелігенції, або її виразника Драгоманова, (пише Франко) – «суспільство це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашім краю, хлопська маса», інші верстви народу отже не були працівниками, це були визискувачі, народні п'явки, «білороби», щось меншевартного. Інтелігенція ця не вірила, що якраз вона покликана здійснити свою правду в своїй країні, навпаки в ній жила «віра в якусь містичну волю народа, у вроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї «правди» в суспільних відносинах, як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція».

Виходячи з того мужикофільства, та інтелігенція думала, «зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу», – масі, а не собі, на окремій правлячій верстві. На думку цієї інтелігенції, коли впала стара шляхетська провідна верства, її ролю «повинен був перебрати на себе народ», бо тільки він був «носієм великих масових рухів у новій Європі», а не якась там нова провідна верства. Капітан корабля, що на своїм містку стоїть над залогою і наказує їй, старшина, що провадить військо, священик, що над товпою вірних промовляє до них і вчить – таке положення провідництва, не в дорозі вибору, лише шляхом добору, положення над масою, було чуже тій інтелігенції. її представники не були апостоли, що благословлялися на свою путь святим духом, що вибиралися на своє діло вищою божественною силою, а не масою, яку щойно мали навертати, не питаючися її чого її мали вчити.

Як усі апостоли черні ще від часів Мойсея, народолюбні інтелігенти гадали, як люди Авірона й Датана, що не лиш вибранці, а «вся громада свята і господь серед неї»; що нема чого якійсь окремій провідній групі «пнятися високо над громадою», ділити спільноту на тих, які ведуть і тих кого ведуть. Сама маса без стимулу ззовні мала давати собі раду, її ж провідники мали лише її настроям потурати і йти за нею.

Тому не знали вони ідеї чистки провідної касти, вичищення її від негідних елементів, які, не маючи високих прикмет провідної касти, розкладали її з середини і тим вели суспільність до упадку. Демократичний провідник мусів відрізнятися «надзвичайною, жіночою м'якістю, надзвичайною лагідністю та толерантністю супроти кожної людини», він повинен був навіть до члена своєї касти хоч би й шкідника – «ставитися людяно», і «старатися знайти причини та обставини, які зм'ягчували б вину та давали б змогу пробачити». «Найхарактеристичнішою рисою українського (народолюбного) духового провідника є скромність», він повинен мати «відчуття залежності» від своєї групи.

Спеціальних здібностей – мудрості, відваги, шляхетності, – демократія від свого проводу не вимагала. В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто «формальними авторитетами», цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які давали б їм право стояти над народом, але «вже з тої простої причини, що вони займають якесь відповідне становище» – їх треба було шанувати та йти їм назустріч. Хочби це й були люди припадкові, які «ще не мали змоги придбати собі відповідного великого авторитету своїми особистими заслугами», цебто були попросту нездари або недотепи. А в моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтелігенція ця знала лише засаду патологічного об'єднання: «забути все, що роз'єднувало, забути політичній особисті порахунки» і об'єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хочби деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил – на службі ворожих сил.

В наслідок того деякі народницькі партійники величали як «імпозантну постать» провідника з «чулою натурою» і «швидким розумом», навіть таких провідників нашого плебса, які в вирішальну хвилю історії «кидали громи на тих, хто боронив Україну від большевицької навали», «запобігали ласки в большевиків» (про Грушевського в «Самост. думці»). Такий погляд і така система відчиняли настіж двері в інтелігентську еліту недотепним і просто темним силам. Без амбіції панування і провідництва, хитливі, трусливі і зрадливі, не підлягаючі закону випробовання й селекції, подібні провідники або падали жертвами обману спритної чужої сили або ставали попихачами большевизму, як Грушевський. Винниченко, Ю. Коцюбинський, А. Крушельницький, Ніковський, Тичина, Лозинський і інші.

Неясна й хитлива була відповідь цієї групи і на друге питання, на питання мети, до якої вона йшла. Заперечуючи потребу існування правлячої верстви як окремої касти, інтелігенція та заперечувала гакож і потребу окремої формуючої суспільність ідеї або думки, виробленої і принесеної масі народа цією кастою. Іншими словами, заперечуючи потребу існуваня такої касти, вона не розуміла й її функції. Вести, вказувати народові шлях, давати йому дороговкази, – це було на їх думку просто насильством над народом. Це значило, на їх думку, «муштрувати народ на свою команду, примушувати танцювати під свою сопілку».

Такі, нормальні для всякої правлячої касти, функції як нести народові «щось вимислене а пріорі» його проводом, було недопустимим «нав'язуванням» народові чужих йому думок. Нісенітницею була для тої інтелігенції гадка, що «тільки в ній живе наперед передумана, єдина на їх погляд спасенна путь для народу». Навпаки, завданням провідної верхівки мало би бути: «вивчати потреби народу», який вже «сам собі придумує цілі». Подавати йому ті цілі, боротися за їх здійснення – на це не була інтелігенція «ні в силі, ні в праві» (В. Антонович).

Народолюбці вважали, що «провідник українських людей це їх висловник, він не накидує їм своїх фантастичних експериментів і не ексцитує екстатичними видивами», нічого взагалі не робить без згоди пасивної матерії, він «поплавок на поверхні стихії» (Ю. Липа), пасивний знаряд матерії, не кормник корабля, лиш тріска на спінених хвилях. Він повинен тільки «розпізнавати народню волю», волю нового демократичного ідола-маси, як єгипетські чи грецькі жреці розпізнавати волю богів і коритися їй. Або «пристосуватися до настрою маси», отже навіть не до уявної волі народа суверена, а просто до його хитливих і химерних настроїв.

Образ формотворця, що задивлений у свій, наперед схоплений ним задум; що втілює за поміччю матерії цей задум у життя; що (казав Аристотель), робить з своєї «метафізичної форми» – «форму фізичну», – цей образ ворохобив ту безвольну інтелігенцію. Видиво бажаного ладу, задуманої форми, концепованої наперед власної ідеї, яку прагнулося втілити в життя – істотна риса всіх великих формотворців від Магомета до Кромвеля, від Св. Володимира до Богдана, було щось осоружне інтелігентській юрбі. «Ті що хочуть жити як колись будемо жити» – це шкідливі мрійники, «бо ніхто не знає, що буде змістом завтрішнього дня».

Що основна функція формотворця сплодити, виносити і зродити спершу як свій задум оцей зміст, оцю форму, в якій має виллятися завтрішяій день, це була концепція ідеологам юрби незрозуміла. Людина маси ніколи не різьбить собі завтрішнього дня, лише шукає, як пристосуватись до сьогоднішнього або до того завтра, яке їй, інертній матерії, вирізьблять інші. Наші інтелігентські масовики хочуть лише «вивчати, оглядати і підтримувати» силу, яку їй нанесе доля (Ю. Липа), яка її або фізично зломить, або обдурить, як бездумний демократичний виборець підтримує того чи іншого парламентарного демагога.

З тих причин не могла мати ця інтелігенція й свого виразного ідеалу держави, заступаючи його ідеалом клясової, родинної, групової чи особистої вигоди, блага або добробуту. Ідеал її держави був анархістичний, безвладний, безієрархічний. На державу вони дивилися не з точки погляду творця, а з точки погляду матерії в руках різьбаря. Вони мріяли про те, коли не буде ні касти володарів, ні підвладних, ні зієрархізаваної держави, тільки аморфна маса, зегалітована людська череда рівноправних атомів, певно під кормигою того чи іншого тирана. Ця інтелігенція виступала «за поступ і щастя», не за організацію і силу, проти «попівських тортур, муштрованого війська» проти «катедр і амвонів», звідки «ллється темнота» на бідний люд (Франко). Це був протест безформної, інертної матерії проти всякої упорядкованої суспільності: проти війська взагалі (проти «мілітаризму»), проти карання зла і примусу взагалі (проти тюрм), бо це ж було «насильство над людиною», проти всякого оформлення духа маси, проти «катедр і амвонів» хочби з них плила проповідь високої етики, яка тримає суспільство в моральній дисципліні і надає йому силу.

Коли тягар держави був для інтелігентської юрби за тяжкий, за осоружний, то не могла вона бути прихильницею й суверенності. Ця остання ідея була для неї святочною фразою. Вона висувала цей ідеал дуже рідко й то під натиском подій, не роблячи цього навіть тоді, коли в поррх розсипалася російська суверенність, остракізмові віддаючи проповідники суверенності, які голосили цю ідею в «невідповідний час». Так робила ця інтелігенція між іншим з тими, що голосили ідею сепаратизма українського перед 1914 р., і з тими, що голосили її тоді, коли запанував большевизм. Бо в їх очах «суверенність держави» це поняття поплутане й собі протирічне… воно належить вже до історії» (Дністрянський, Бочковський). А «державницька стихія це був елемент скорше негативний в житті народу, не творчий і позитивний», державницький чинник лише «гнітить суспільний елемент своєю регламентацією». З тої причини, не маючи ідеалу суверенності, та інтелігенція часто уймала свої бажання в форму причіпки до чужого ідеалу, до ідеалу чужої зверхности: слов'янофільство кирило-методіївців, москвофільство Драгоманова, федерація в «свобідній ліберальній Росії», «союз трьох Русей», совітська «федерація» сторонників большевизму і т. п. До таких ідеалів звелася у цій інтелігенції ясна колись концепція своєї власної отчизни козацької старшини.

Неясність їх державницької концепції йшла в парі з неясністю, з гібридністю і їх соціальної концепції. Вони не раз хиталися між ідеєю приватної власності та ідеєю колективізму, між ідеєю релігійною і безбожництвом, між ідеєю рідної культури та ідеєю культури українською формою, російською (большевицькою) – змістом. «Українські мисленники завше стреміли займати позиції примирливі, віддати справедливу оцінку навіть протилежним думкам і ворожим течіям» (Юркевич). Така була суть філософії представників нашої інтелігентської юрби.

Негативно відносячись до ідеї суверенності, інтелігенція ця уважала її за шкідливу романтику, взагалі романтика була щось, з чим ніяк не могли примиритися наші народолюбні інтелігенти. Оцінюючи одного з провідників цієї інтелігенції (М. Шаповала), демократична преса особливо хвалила його за те, що ним керувало «не мрійництво… не гасла без конкретного виявлення їх в українській дійсності…, а чорна будегша праця». Стрінувши раз на своїм шляху перешкоду, ця інтелігенція моментально приходила до думки, «що нічого не варті всі великі ідеї і гасла», ідеології і доктрини, що великі гасла це лише «прибіжище пустомельців і спекулянтів на популярність». Дурні ті, що «сподіваються здійснення своїх надій від якогось зриву стихій, розбурхання гонів та розпалення пристрастей». Замість романтики, треба було лише «вміти збагнути, що в даній хвилині можливе й тому осягальне, а що неможливе», вміти «еідрізнювати те, чого бажаємо, від того що можливе, в даних умовинах осягальне», що «не треба кидатися проти течії», лише по-змозі плисти за нею, позволити влити себе в чужу форму.

Романтичні ідеали відкинула та інтелігенція, прийнявши ідеали, якими завше жила і над якими ніколи не підносилася підвладна маса: ідеали т. зв. «сірої буденної праці», як універсального ліку на всі суспільні хвороби. «Рішальною силою розвитку народів є не тільки ідеї визначних людей, але також і щоденна праця звичайної людини», яка ті ідеї сповнює: культ не формотворця, а виконавця, не творця, а чорнороба, культ «сірої муравлиної праці», яка більш рішальна сила в життю народів, аніж «зриви ірраціональних сил або поява великих геніальних одиниць і течій загально світового значіння».

Це був культ «малої й непомітної, але великої своїм значінням праці». Не потребувала та інтелігенція «великих планів, принадних гасел та ідеалів», все можна досягати «в щоденній упертій праці». Без цієї праці не могли собі демократи «уявити існування одиниці, громади чи нації», натомість могли уявити собі існування нації без «великих планів, принадних гасел та ідеалів». Тому дуже часто, замість тих останніх своїх приймала такі самі чужі. Великі плани і принадні гасла та ідеали і боротьба за них нераз навіть для Франка були «безглуздними антикультурними, демагогічними фантомами» до яких він зачислював «фантоми народної чести, народної гордості, народніх прав і обов'язків».

Утопістами є ті, які не роблять собі кумира з «наявних можливостей», хочби культ цих наявних можливостей і вимагав від них здібностей Носів і Кочубеїв. «Перша слава і перша честь» у національнім будівництві належить на їх думку не організаторам суспільності, не «білоробам», а звичайним виконавцям, людям юрби, або як вони кажуть, перечисляючи їх, – зоотехнікам, ветеринарам, землевпорядчикам, лісоводам, кооператорам і т. п. Зрозуміти, що внівець обертається сіра буденна праця, коли вона не хоронена загальною ідеєю і силою формуючої провідної касти, наша інтелігенція вже не могла. Таких думок трималася між іншим не лише інтелігенція демократична й марксівська, але й інша: вона думала не про «наші погляди на українську справу і про наші теорії її вирішення, а про дійсність або про спроможності її полагодження»; вона думала, що осягнення великих цілей «відбувається не раптом з сьогодні на завтра, а етапами» та що взагалі не треба «згаряча просаджувати мур головою».

Клясична формула демократії в тім відношенні звучала: «Маса не цікавиться тим, хто буде на Україні королем, гетьманом чи губернатором, вона цікавиться тим, кому буде належати земля і фабрики» та на якій мові на тій землі та фабриках розмовлятимуть (Григоріїв). Цебто апостоли черні байдужіє дивилися на кардинальне питання влади, а з другої сторони обмеженим кругозором невільника думали вони, що їх фабрики, їх земля і їх рідна мова дадуть погодити з чужим російським володарем. Вони не могли зрозуміти, що там де бракувало своїх окремих «геніальних одиниць», вироблених догм, формотворчих «течій загально світового значіння», власних «поглядів і теорій», власної романтики, там «сіра праця звичайної людини» мусіла запрягтися в ридван ворога, який не нехтував романтикою, а ролю геніальних одиниць і догм ставляв і над сіру людину, і над сіру працю.

Аж згодом цій інтелігенції роз'яснилося в головах, що її нехтування фантастичним маревом у пустині, походами до землі обіцяної, що її туга за повним казаном під єгиптянином, за свободою читати і співати в рідній мові, орати на своїй землі відібраній від панів, що резигнація з романтики, віддання себе «дрібній буденній праці», що залишення організуючої думки й меча в руках большевицького єгиптянина, привели до того, що він почав їм наказувати, який зміст – його зміст – мають вони вкладати в ту дрібну буденну працю; почав їм наказувати: що вони мають співати і чим просвіщатися на рідній мові, за кого молитися, про що читати в рідних часописах, що виставляти і кого звеличувати в рідних просвітах, театрах і книжках, на кого працювати в «своїх» фабриках і ланах і за кого воювати.

Це був наївний світогляд мужика, «що не бачив світа і не потрапив піднестися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або овій повіт» (Франко про Драгоманова), що не розумів першорядної важності для сили і навіть для добробуту маси таких чинників як своя провідна каста та концепована нею формуюча ідея. Відректися права первородства на своїй землі, інтелігенція та стала перед фактом одного «совєтського народу», одної совєтської культури, одної совєтської комуністичної релігії й церкви і навіть перед примарою одної совєтської мови. Брак мрійництва, нехтування романтикою, брак свого політичного ідеалу й розміна його на ідеали свого хутора, повіту, фабрики, кляси, грунту й сірої праці на них, привели до того, що, мов кара, впав на цю інтелігенцію, а за нею і на цілий народ, новий бич божий, меч большевизму, меч верстви, яка свого права первородства не зрікалася і вміла підпорядковувати не тільки чорну буденну працю свого народу, але й чужих – своїм власним мріям та ідеалам.

Трете питання, що стало перед цією інтелігенцією (питання «як»), яким шляхом іти до здійснення свого суспільного ідеалу, мало відповідь, що зовсім гармоніювала з відповідями на два перші питання («хто» і «що»). Перед 1914 р. писав я про це: беручи собі ціллю стати знову нацією, як перед віками, –

«українство повинно знати, що починає велику й небезпечну гру, яка вимагатиме від учасників витревалості і ясності думки. Прекраснодушні апелі до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чортові в вічі. Чи це потраплять зробити українці, від того залежить будуччина їх справи. Бо ця справа стоїть так: вона має скінчити чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього нема» («Студентський вістник», Київ).

Іншими словами, конфлікт між Україною і Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби з перспективою знищення одної сторони або другої як політичного чинника східньої Езропи. Іншого шляху не було для України, тим більше коли перед нею виріс такий противник як большевизм.

Якраз інакшою була концепція нашої інтелігенції! Вона думала осягнути свою ціль «без жорстоких і кривавих, непотрібних форм боротьби», лише «розумним словом», в дорозі загального поступу, коли всі народи, нападені й напасники вступлять на шлях взаїмної толеранції. І Франко й Драгоманів дорікали Шевченкові його «фанатичне засліплення», яке було нічим іншим як героїчним наставлениям нашого минулого.

Цього минулого нова інтелігенція не любила, а ідея боротьби з новими північними кочовиками (Росія) нашої доби могла – на їх думку – зродитися тільки з розпуки, з мрій, з емоцій». Осягнути свого національного ідеалу можна і треба було «без крови, без борні, без великих стрясень». Інтелігенцію ту гнітив цей «світ вовків», цей «звірячий світ, де один бій, одна безнастанна тривога». Вони не могли і не хотіли взяти собі за вчительку природу і пристосуватися до її твердих законів, навпаки кляли її, за те що вона «всіх затроюе борнею», є «учителька ненависти й розбою, подателька злодійської науки». Тому й питалися в природи: «невже закон твій тільки сила, невже мій люд буде свобідний. тоді як сам він стане вовком»? Часи сірих вовків з «Слова о полку Ігоревім» занадто віддалилися від цієї інтелігенції. Вона міркувала, що коли «існування нації є наслідком нормального закону, то боротьба цих націй між собою є ненормальна, є хворобою людськості» (Винниченко). Вони були дуже «вражливі на біду і кривду», але «брак їм було рішучості й завзятости». як признавалися сами.

Оминути неминучий конфлікт, угодовим шляхом полагодити світово-історичні суперечки, де змагалися такі постаті як Мазепа, Хмельницький або Орлик, заступити їх геній хистом політичного маклера або гешефтяра, – ось був шлях, яким інтелігенція та хотіла простувати в своїх позвах з могутньою імперією. І навіть у хвилини зудару, коли наша планета оберталася в хаос, що кликав нових формотворців, нових деміургів, коли впали на нас халепи труса, потопа, вогня, меча й междуусобної брані, й тоді не бракло серед цієї інтелігенції голосів, які радили «стати в цю судьбову хвилю не на бій, а на подив велетнів, бо наша ліліпутанська сила ні на крихітку не змінить того, що викують на землі нові велетні». З тої власне ментальності і випливала ціла тактика порозуміння з царатом, з ліберальною, з большевицькою Росією. Не раз їм доводилося вступати і на шлях боротьби, але був це для них тяжкий мус, до якого приневолювала їх безоглядність і абсолютна безкомпромісовість червоного противника.

Не маючи в собі комбативності (до питання «Як»), ні власного формуючого ідеалу (до питання «Що»), ні претенсії творити з себе формуючу касту суспільності (до питання «Хто»), не могли вони стати ковалями нової суспільності на базі куняючих в масі історичних традицій.

Тим традиціям була та інтелігенція чужа своїм космополітизмом, безбожництвом і марксизмом. Розуміючи свій суспільно-політичний ідеал як відміну лише загально-російського шаблону, не як щось окреме і яскраве в своїй окреміпіності, – не могла та інтелігенція стати насінням, зерном, з якого виросла зовсім окрема спеціес.

Коли б Орлеанська Дівчина обмежила свій спір з Англією до кількості курок, реквірованих англійською армією по французьких селах, не вигнала б вона наїзника з Франції. Коли б Вашінгтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки, мали б ми там досі другу Канаду. Коли б Хмельницький зупинився в своїм спорі з Польщею на справах козацького реєстру, коли б не окрилила його думку й душу ідея «визволити весь нарід український по Холм і Краків» і створити «своє князівство», ніколи б не повстала гетьманщина. Коли б ті, що творили історію, не були так висміюваними цією інтелігенцією «носіями абстрактних правд» або «гучних і барвистих гасел», боліючи лише над «терпіннями люду» і стараючись запобігти їм «практичним реалізмом», напевно не знала б історія ні нових творчих епох, ні пишних культур.

Ці інтелігенти демократи свідомо й умисно відверталися від наглих великих історичних традицій, які могли достарчити формуючі нашу дійсність ідеї. Зрештою тяжко було погодити ті традиційні наші ідеї і вартості з ідеями демомарксизму, що бачив у них шовінізм (отчизна), мілітаризм (козацтво), або релігійний дурман (церква). І навіть традицію рідної мови шанувала ця демократія лише назшерх, лише формально плекаючи її. Бо не можна думати, що ця інтелігенція демомарксівська представляла собою дійсний народ з усіма його хоч і обмеженими, хоч не завше усвідомленими і ясними, але міцно закоріненими традиційними поглядами на світ і життя.

За виразом самого Драгоманова, наші демократи і марксисти мали амбіцію представляти не народ, а простонароддя, «плебс», по старому чернь кріпаків (Куліш). Драгоманов називав нашу літературу плебейською, літературою черні, відкидаючи всю нашу стару письменність княжих часів. Замість глибокої мудрості предків, цебто провідної старої касти нашої, яка віками виховувала на тій мудрості одно за другим покоління народу, збирався він просвітити своє покоління «современними огнями» Прудонів, Чернишевських, як пізніше Марксами й Енгельсами та іншими ідеологами голоти, прагнули наші демократи просвітити наш народ, далекий цій голоті своїми поглядами. Бо не був він прихильником колективістичної, лише приватної власності на землю; не був безбожником, лише тримався релігійних «забобонів»; не був по-братерськи настроєний до тих. кого звав жидами, ляхами або кацапами, лише був по свойому ксенофобом, а в демократично-парламентарнім балагані, ні в суспільнім егалітаризмі не бачив ідеалу державного устрою: занадто сильне було в нім розвинене почуття конечності суспільної ієрархії і влади.

Ідеали цієї інтелігенції, які вона хотіла принести народові в другій половині 19 віку і на початку 20, були ідеалами апостолів черні, репрезентантами яких в літературі були наслідувані у нас Базаров Тургенева. Марк Волохов Гончарова, кретини з «Соияшної машини» Вимниченка. або «бєси» Достоєвського, лише без напасничості і брутальності останніх, полляті сахариновим соусом Основ'яненківського сентименталізму.

В епоху великого конфлікту 1917 р. силам півночі треба було протиставити щось рівновартне, сильне, могутнє і притягаюче. Москалі, як знов таки вони самі казали, воювали на Україні з мазепинцями, з духом Мазепи. Але в той час, як Москва для боротьби з Україною мобілізувала і в нові постаті втілювала загарбницький дух Петра і Катерини, наша інтелігенція відпекувалася і назви, й духа мазепинства. Большевики московські, не зважаючи на свою теорію, в суті речі засвоїли собі давню московську традиційну ідею. По-перше – ідею окремої провідної верстви, не вибраної, а дібраної – еквівалент опричнини Івана Грізного (партія), по-друге – тиранський державний устрій Іванів московських під формою диктатури пролетаріату, старо-московський суспільний устрій під видом общини або колхозів, нетолерантну церкву профанів, що опанувала душу народа – новою комуністичною вірою, нарешті старий дух експансивного захланного імперіалізму в вигляді гасла світової революції.

Викликаючи з давнього минулого свої національно-традиційні сили, Москва намагалася рівночасно зогидити нам наші. Найкращі наші традиції, традиції власновладства, войовничості, патріотизму, намагалася вона осмішити й зогидити під ганьблячим тавром шовінізму, фанатизму, ретроградства, відсталості.

Нераз серед цієї інтелігенції з'являлися революційні, нібито комбативні натури, але були це революціонери особливого сорту, які бралися за несродне собі діло. їх так влучно характеризує Франко:

,

але кров моя раб, але мозок мій раб.

І хоч часто в душі піднімається бунт,

щоби з пут отрястись, стати твердо на грунт,

ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска,

це лиш злоба низька і сердитість рабська»,

це була, як висловлювався другий поет мужицтва, лише «мужицька заздрість». Це була революційність гелота, якому йде не про свободу, а про загальну нівеляцію, про егалітарність, про рівність, про скасування соціальних різниць, щоб всі були рівні, хоч би й під тираном.

Їх революційність кінчалася так, як кінчиться всякий порив у людей, що взялись, як каже Сковорода, за «несродне собі діло». «Хорт гонить зайця, пчола збирає мід, але не зробить того ні свиня, ні кінь; коли відняти від душі сродне дійство, тоді смертельна мука відіймає кураж і приводить в розслаблення». Тоді такі «натуральні осли» вбрані в шкуру льва, несродну їм, починають тужити за рідним собі заняттям, згадують «минуле, авраамські віки», мріють про ідилію, відпочинок від немилої і несродної праці. Так і многі з тих революціонерів у краю і на еміграції, як лиш побачили знову цілу потугу червоного царату, то й упали перед ним на коліна. Не сродне це було діло їх «рабським серцям і мозкам» змагатися за фантастичне видиво в пустині.

Макіявель пише що «народ, звиклий жити під якимсь володарем, коли через якийсь випадок стане свобідним, утримує свою свободу з великими труднощами». Не витримала цих труднощей і нова провідна верства демократична, зросла в рабстві й духово заражена ним. Дала вона себе звести до ролі паріїв через свою наївність і немудрість, через свою безкомбативність і безамбітність. І в цім був власне той гріх цієї провідної верстви, який стягнув на неї і на народ караючу руку «зневаженого божества», в формі нового бича божого, большевиків: «не їх милуючи, но нас караючи», за брак віри в свій ідеал, за брак відданості йому, за брак віри в своє покликання, за те що «чужим богам пожерли жертви, омерзились».

За те, що – (казав Сковорода) – були вони з породи нетопирів, шо хилилися «між: десним і шуїм», що були «ні мужеського, ні женського роду», «хромі на обидві ноги, ні теплі, ні студені, ні горячі, ні звір, ні птиця». Були це ті літеплі, яких – каже гпісаніє – виригне господь із уст своїх. За ці власне гріхи сповнилися і на них, а разом і на їх народі слова Св. Письма: «врожай поля твого і всю працю твою їстиме народ інший», а «ти служитимеш чужим богам, станеш посміхом серед народів, а зайда серед вас підійметься вище і вище над тобою і положить залізне ярмо на шию твою, і будете ви раби проклятущі, – будете дроворуби і водоноси для чужинців».

Дух цієї інтелігенції був духом юрби, матерії, що виглядає свого майстра, який оформив би її. В ролі формотворця заховувалися вони як ті непокликані з юрби, що допалися до влади про яких пише Платон: «Хоч дуже спритні й дотепні в своїх дрібних заняттях», в мистецтві правління державою були вони «юрбою, якої природа дуже мало до того надається». Були це, як казав Вишенський, провідники «іменем, а не ділом», які хоч і звали себе провідниками, але «не берегли сили цього імені, ні прикмет його», самозванці, що «сиділи на місцях своїх, але не на гідностях і чеснотах».

Тому то й не один з них пізніше в хвилині просвітку й каяття признавався, що взявся за несродне собі діло.

Франко писав: «Не нам, битим стидом, тебе провадити до бою, не нам з рабським мозком і серцем». Винниченко признавався, що не «вихолощеним українським марксистам» братися за чуже їм діло національного будівництва. Признавався один поет: «Не нам скаліченим іти, сліпим відроджувать світи». Речники цієї інтелігенції – як писав один їх часопис – смутно розуміли, що їм, які «вийшли з низів, з народу або з селянських мас», бракувало вміння «розглядати поодинокі події з якоїсь ширшої перспективи», бо «урвався зв'язок» між їх духом і духом нашої аристократії княжої і козацької доби; що нема в них того, «що провідні верстви інших народів уже мають в крові». Вони признавались, що їхню власну провідну верству, цебто їх самих відзначає «наївність, безкритичність, надмірна вразливість на дрібниці і одночасно сліпота на великі справи,….. недостача витревалості та одної провідної ідеї».

Пояснюють вони це тим, що вийшли ці провідники з «селянсько-робітничої інтелігенції», далекої духом тим «верхам», які провадили націю коли ми були «повновартним народом». Вони просто твердили, що «брак нам змислу панування, змислу рядження»; що «коли іде про низькі уряди, дрібні справи, малі обов'язки…, то ще півбіди, але не вміємо ми сидіти на вищих стільцях і мати діло з справами ширшого зарису, не вміємо обіймати зором речей як цілості, лише з права звички переходимо до другорядних справ».

В цих наріканнях і самокритиці смутно намічуються вже й причини розгрому демократичної еліти і через неї завиненого спустошення країни нашої від большевиків. Нова демократична «верхівка» принесла з собою нові традиції, традиції нижчої підвладної верстви, яка ні на одно питання національного будівництва: – хто має те будівництво, в якій цілі і як провадити – не могла дати відповіді, яку вже в крові мали провідні касти великих історичних епох. Під тим оглядом ця інтелігенція принесла з собою ті традиції демосу, які в формі культу маси захитали культурою майже цілої сучасної Європи. Єдиною протиотрутою в тім відношенні був би поворот до великих історичних традицій власних, якими взагалі тримаються в силі і в формі всі великі народи.

Література

Лазаревскій: Полтавщина в 17. в., Кіев. Старина 1891., т. 34.

Ор. Ллевицький: Анна Алоїза Острозька, Кіев. Старина 1887., т. 7.

Ів. Липа: Призначення нації.

Рецензія на „Призначення нації" в „Вістнику" 1938., 12.

О. Мицюк: Українські хлопомани.

С. Дністрянський: Нова держава.

Ст. М. Возняка про становище І. Франка в справі укр. університету в „Крак. Вістях"

Платон: Держава, кн. 6.

Михайловскій – Данилевскій: Воспоминанія, Рус. Архив 1900.

Д. Донцов: Авіронове насіння, Вістнк 1937., 10-11.

Д. Донцов: Санчо Панца в укр. літературі, там же, 1934, 7-8.

Д. Донцов: Сучасне положення нації і наше завдання. Львів 1913.

Д. Донцов: Наша доба й література. Львів 1938.

Харьковская журналистика нач. 19. в., Кіев. Старина, т. 47.

Кн. Дабіжа: Горленки, Кіев. Старина 1887, 9-12.

Кондратович: Задунайская Січ, Кіев. Старина 1883., 5.

Ген. С. А. Тучков: Записки.

I. Франко про Драгоманова, ЛНВ. 1906.

С. Петлюра в молодості, збірка статей під ред. А. Жука, Львів.

Д. Чижевський: Філософія на Україні.

Н. Григоріїв-Наш – Спогади рушника, Гром. Голос, Львів 1937.

В. Винниченко-брошури видані на еміграції.

Г. Сковорода: Твори.

Левшин: О Малороссии в „Укр. Вестнику", Кіев, Старина 1904., т. 84.

З листів М. Маркевича до Рилєєва, Рус. Старина 1888,, 12.

I. Cohl: Reisen im Inneren von Ru?land. B. II, Ukraine 1841.

Примітки

Крушельницький, Лозинський, Федорців – Антон Владиславовчи Крушельницький (1878 – 1937), український письменник і політичний діяч, розстріляний більшовиками; Михайло Лозинський (1880 – 1937), український публіцист, розстріляний більшовиками; Федорців Ф. (1889 – 1930) – український журналіст і громадський діяч.