5. Виговський булаву віддав

Богдан Лепкий

За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.

Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.

А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на «вареники» і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.

Один Борис не веселився.

– Дядьку! – звернувся до Босаковського. – А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?

Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:

– А чи не чули ви що про гетьмана?

– Гетьмана вже немає, – відповіли.

– Гетьмана немає?! – і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.

А старий Улас визвірився на синів:

– Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!

– Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.

– Булаву віддав Виговський?

І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав – цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?

– Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! – бентежився Улас.

– По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.

– З кожного села по чортовому сину, – докинув Босаковський.

– А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати – і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.

– І тоді віддав булаву?

– Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.

– А Виговський?

– Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.

– Передав булаву Юрасеві, – повторив Босаковський.

– Ю-ра-се-ві, – глухо доповів Улас.

І тихо стало в хаті. Всі розуміли, що тут не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю.

– А чи не чули ви чого про Марусю Богатьківну? – несміливо озвався Борис, розуміючи, як далеке це питання було від того, що розказував Уласенко.

– Про нашої тітки доньку? – відповів той. – Чули. Кажуть, буцімто вона з Бихова з полковницею Нечаїхою утікала і хтось їх по дорозі перейняв – татари чи таки наші харцизи. На красу все охотники знайдуться.

Борис зірвався з місця. Очі йому горіли, кулаки затискалися.

– Прощавайте! – гукнув і вхопив за клямку.

– А ти ж куди? – підскочив до нього Босаковський.

– Не всиджу довше. Терпіння нема. Збожеволію!

– Тю, тю, дурний! – крикнув Босаковський. – Пропадеш, як на торзі собака, і що з того за хосен твоїй Марусі?

– Не витерплю тут, не витерплю.

– Мусиш. Сідай! Або слухай мене, або я тебе знати не хочу.

Борис потер рукою чоло і повалився на лаву. А Босаковський знов звернувся до Уласенків, чи вони ще чого про Марусю не чули.

– Ні. Лиш оповідають люди, що по Україні тепер якась черниця ходить. Де вона з’явиться, там добра нема.

– Черниця чи мара? – перестрашилася Устя.

– Яка мара? Черниця, така, як інші. І їсть, і п’є, але за нею, як тінь за чоловіком, нещастя іде. Оповідають, що вже вона й у наших сторонах бувала.

– Йсусе Христе! – скрикнули перестрашено жінки.

– Цитьте! – заспокоїв їх Улас. – Я у такі дива не вірю. Люди тепер, мов непритомні стали, усячина їм увижається.

– Безвірний Хома! – сказала, похитуючи головою, Устя і нараз ціла перемінилася у слух. – Чуєте? Хтось калатає браму.

– Хтось калатає, – притакнули й інші.

І справді хтось грюкав у браму. Челядь вискочила надвір.

– А хто там?

– Черниця. На ніч прийміть. Христа ради. Не дайте пропасти християнській душі. З дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога молитиму за вас.

– Черниця!.. – промовила Устя.

– Черниця!.. – повторили тривожно невістки.

– Не пускати її.

– Це та сама, що біду приносить.

– Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!

– Не можна, – сказав Улас. – Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою стріху не пустив.

І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.

– А тоді браму добре мені замкнути!

Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.

Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.

– Мир дому сему і всім живущім в нем! – промовила, переступаючи поріг. Тричі перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як черниця.

– Звідкіля Бог провадить? – спитав Улас.

– Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.

– Не з добра побігла з двора, – пожалував гостю Улас.

– Ой куди там з добра! В монастирі рай, а на світі пекло, один великий гріх! Ні сорому, ні совісті, ні милосердя нині люди не мають, – нарікала. – Кінець світа наближається.

– А ваш монастир із ким тримав? – спитав нараз Улас.

Видивилася на нього, буцім не зрозуміла питання. «Як то з ким? З Богом!»

– Я не про те… З Юрасем чи Виговським?

– Ми з тим, у кого власть, бо всяка власть від Бога.

– Законна, – додав Улас, – лиш законна.

– Не знаю, – знизала плечима черниця. – Моє діло молитва, – і сіла на ослін. – Знаю лиш, – нарікала, – що я тепер, мов птах, викинений із гнізда. І холодно мені, і голодно, і додому далеко.

– Дасть Бог, вийдеш, сестрице, з біди, – потішав її Улас.

– Мені так вийти з біди, як каменеві з води, – відповіла і хустку до очей притулила. – Змерзла я, і не балакаю, а хриплю.

Улас казав подати черниці пісної страви, а Босаковський ока з неї не зводив.

– Нічого. Пройде, – заспокоював її Улас. – Моя жінка зварить тобі липового цвіту, вип’єш і завтра хоч під вінець.

– Під мученицький вінець я завжди готова, – відповіла, зітхаючи. – А тепер, якщо ви, добродії мої, не проженете мене зі своєї хати, будь ласка, кажіть для мене наготовити постіль, пересплю де-небудь, у повітці якій чи що і лиш, щоб сама, бо… соромлюся.

– Щось також вигадуєш, сестро! – обурився Улас. – У повітці! Невже ж у нас хати для гостей нема? Постелимо тобі в бічній хаті, – усміхнувся.

– Чому питаєшся?

– Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.

– Бачу, дуже ти перестрашена, сестро.

– Миша зашелестить, і мене вже нема.

– Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки, їх знадвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.

– То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.

Босаковський насторожив вуха.

– То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.

Одна з невісток каганець засвітила.

– Ходім!

– Доброї ночі вам!

– Доброї ночі!

– Лиш не спускайте собак, бо якби мені треба було вийти вночі, то щоб не покусали собаки.

– Можна й те зробити. У нас нині стільки людей, що не боїмося злодіїв.

– А брама у вас одна?

– Чому питаєшся?

– Бо якщо не поспускаєте псів, то щоб брами були добре замкнуті.

– Бачу, дуже ти перестрашена сестро.

– Миша зашелестить і мене вже нема.

– Бідна, бідна! Та в мене ти не бійся. Мій хутір, як фортеця. Перед великою брамою зводжений міст, а бічна засувається на бальки. Їх з надвору не відсунеш. І сторожі цілу ніч хутора пильнують.

– То добре, то дуже добре, бо я страх як боюся.

Босаковський насторожив вуха.

– То тоді хай мене хтось проведе до тієї бічної хати.

Одна з невісток каганець засвітила.

– Ходім!

– Доброї ночі вам!

– Доброї ночі!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 10, с. 41 – 44.