Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

18. Маруся у дворі Фалдовського

Богдан Лепкий

Мисливський замочок, на якім приміщено Марусю Богатьківну, щоб її заховати від людей і зробити послушною для пана Фалдовського, стояв на невеличкому острові серед великого ставу. Став цей то розливався широким плесом, то губився у трощі й шуварах, щоб за ними знов блиснути срібним дзеркалом води. У його хвилях плюскалася сила-силенна всякої риби, а у трощі та в комишах виводилися гурми водної птиці. Рибалки цілими возами вивозили звідтіля рибу, а хлопці назбирували цілі коші качачих яєць. Одно й друге продавалося у місті за безцінь.

Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.

Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.

Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в «аптичці» горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як «вельможний пан» люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.

Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?

Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.

За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. «Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне», – яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.

– Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.

– То що ж мені діяти, порадьте! – просила, заливаючись слізьми, Маруся.

Палажка мовчала.

– Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.

– А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?

– Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю – краще смерть нагла!

– Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно «тут», а не відаємо, як «там». Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.

Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, – не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.

Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.

Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров’ю.

– Потерпи, донечко, потерпи, – казала ця друга, – терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.

– Терпіння – так, але як із соромом жити?

– Як? – і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.

Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: «Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!»

Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: «Пігі-пігі!» Сови відзивалися у лісі. Ліс шумів, наче море здалеку грало.

Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив’язав: шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.

Маруся кинулася на ліжко:

– Збожеволію!

Палажка долонею вуста їй прикрила:

– Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік. Почує, до темниці замкне. Там – ад.

І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.

– Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.

– А от вас скривдили люди.

Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.

– Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не рівняй мене зі собою, – ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі, товче. Він роз’їжджає. А часи тепер небезпечні, – не пора виїздити з двора.

– Ой, не пора… – притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.

– Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь змову готує.

– На кого?

– А на Виговського, на гетьмана нашого, значить. А кожна змова – це непевне діло. Хто вгадає, чим вона скінчиться? Може, Фалдовський з того Києва не вернеться, може і ловів не буде, а тоді… тоді, – і очі її спалахнули вогнем давно пригашеної надії. А по хвилині нашіптувала далі до вуха. – Отож ти не гадай, що тут Фалдовського люблять. Один Лука за ним в огонь і воду пішов би, інші ні. Інші бояться і ненавидять його, бо кому там хочеться сидіти на такій пустелі та ще тепер, коли кругом кипить. Парубкам до своїх хат спішно, до своїх сіл і слобід. Там землю ділять, добро всяке грабують, а вони тут, як заворожені, сидять. Буцім я не балакала з ними, не знаю? Вони тільки доброї нагоди чекають, щоб вихопитися з цього пекла. Навіть воротар, що ключі від брами тримає, навіть старий дворецький. І їм спішно у широкий світ, до дітей своїх і внуків. Потерпи! Бог милосердний, може він твоєї кривди не схоче.

Балакала так переконливо і палко, що Маруся заспокоїлася на хвилинку. Вихована в побожній сім’ї, не могла погодитися з гадкою, щоби Бог дав їй таку кривду зробити. Це раз, а врешті вона ж не сирота безрідна. Має рідню, батькових приятелів, довідаються, що сталося з нею, визволять її. А Борис що? Невже ж він не козак, невже ж він шаблі не має? Не перша вона попала в таку халепу і не перша вилабудається з неї… Добре, що Палажка їй сприяє…

Палажка – з досвідом людина. Якщо до чого прийде, за нею, а не за Фалдовським потягне. Вона ж його не любить, бо скривдив її, понівечив життя.

З тими думками й заснула.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 11, с. 26 – 28.