Недоспівана пісня

Богдан Лепкий

Перед гетьманським ганком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними – невеличкі відділи військової екскорти, – москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.

– Погана ніч буде, – казав машталір до Мотриного чури. – Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.

– Позадувало дорогу снігами, – повторив, як відгомін, чура. – Багато нас, – прометемо!

Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю.

Його хотіли лишити на гетьманській службі, – не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить.

Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: «Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров».

До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.

– Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!

Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.

– Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!

– Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами – сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, – на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала щастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від’їзд, не дати… Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.

За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах… Білі коні.

Крізь вікно військової сторожівні Визирав Чуйкевич. «Своєї долі навіть такими кіньми не об’їдеш…»

Гетьман довго стояв на ганку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від’їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.

– І знову ми удвох осталися, Андрію, – сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.

– Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 458 – 459.