У Бахмач

Богдан Лепкий

– Млин не йде, – казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. – І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять.

Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід.

В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге – кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.

– Буду боронитися проти насильства рідної матері! – сказала собі Мотря.

Непокірлива вдача брала верх.

Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.

Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п’яні. І вона не противилася. Робила це для батька.

І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.

Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її не пустять на волю.

Не так принизливо було б.

Але що сталося, те не відстанеться. Пропало… А що тепер?

– Панночко, золотенька, – падькалася мельничка, – лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть. Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться!

Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті.

Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.

«А що тепер? – сверлувало в мозку. – 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він – гетьман!»

Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.

– Мабуть, мій старий вертає, – сказала мельничка. – Треба йти відчинити ворота!

Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла.

Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом.

«Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм – усім. Або таке щастя – якого я хочу, або жодне. Двох щасть нема».

Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов’яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.

– Нелегке діло! – говорив, звітавшися. – Дуже нелегке! Генеральний суддя – не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокійтеся!

І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того огнища била чимраз вище і дальше.

Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати.

Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.

– Своїх скарбів пильнує, – доповіла мельничка.

– Його скарб у Батурині.

– Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший.

– Богданові маєтки у Великому Льоху.

– Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.

– Воля в людях, а не в Льоху, – гнівно промовив мельник і махнув рукою. – Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають.

Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.

І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.

– Вглике вам спасибі, – казала, – що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися.

– Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо – з великого роду!

– Роду – як переброду, – з жалем відповіла Мотря, – та ніде переночувати.

– Тільки маєтки, такі дорогі убори! – жалувала її мельничка.

– Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли.

– Того ви не бійтеся, – заспокоював Мотрю мельник. – Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою.

– Але де цей панотець живе? – спитала Мотря.

– Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.

– Під Бахмачем?.

– Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.

– Спасибі вам!

Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було добре сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрине вбрання зав’язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, в баранячий кожух, окрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжки в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, – поїхали.

Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа – запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері?

З ким Бог дасть – та не в монастирі, бо вона вольна.

Коні бігли жваво і порскали весело.

– Будуть нам раді! – говорив мельник. «Не знати хто?» – гадала собі Мотря.

Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно.

– Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, – відповідала Мотря, але чула, що її морозить.

Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.

– Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, – говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

– Панночко, – сказав мельник, – тримайтеся добре, з’їжджаємо в ярок, у балку, – і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.

Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в’їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні.

Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.

«Вовки», – погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув:

– Голову направо!

Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.

За ними гналися вовки.

Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.

Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся.

– Хай буде Господеві слава, – втікли ми, – сказав мельник і перехрестився. – А тепер до панотця їдемо! – додав, звертаючися до Мотрі:

– Ні, поїдемо в Бахмач.

Мельник здивувався.

– У Бахмач?

– Так, у Бахмач поїдемо.

– До кого?

Мотря надумувалася хвилину.

– Це я вам у Бахмачі скажу, – відповіла.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 255 – 259.