Переднє слово

Микола Лазорський

На початку XVIII віку Полтава все була тиха та затишна, як і колись за гетьмана Богдана Хмельницького: квітуча, вся у вишняках та веселих гайках. Місто суто степове, на одшибі, ближче до старого, як світ, Моравського шляху та й недалеко від принадної столиці козацького народу – Києва. Розбудована на мальовничій рівнині, вона поволі ширилася на схід сонця та на південь до своїх чепурних сіл і хуторів. Як і столиця, мала вона Поділ, відкіль можна було швидко дістатися до славного Здвиженського монастиря та широкої долини – Побиванки, пропам’ятного місця Полтавського побоєвища.

За тих далеких часів уся Полтава купчилася на широкому майдані, де стояла Успенська церква, за нею магістрат та ще торг, або, як кажуть тепер, базар. На майдані були і панські хати під гонтом. Поруч стояли ще хати панів бунчукових та осавулів та ще кам’яниця славного гетьмана Івана Степановича Мазепи. Проте полтавчани пишались найбільш «Панянкою». Була то велика вулиця, краще б сказати – веселий гайок, що межував з торгом, тут стояли, як під шнур, старшинські хати під гонтом та очеретом. Перед хатами вподовж усієї вулиці росли густі й розлогі дуби всуміш з лапчатими кленками. У затінку стояли вкопані широкі та ще й мережані лави. У свято чи так, у неділю по обіді, сходилися сюди старшинські панночки у вінках, вишиваних сорочках та барвистих скиндячках. Тоді ж заглядали сюди й паничі: судові канцеляристи, київські академіки на вакаціях, молоді нежонаті старшини. Приходили, як то кажуть, на зальоти, гуртові пісні, веселі розмови. У погожі дні та тихі вечори в Панянському-гайку вирувало життя: чути було музику, безжурний дівочий сміх, жарти, пісні… У гайку ж, як водиться, парувались, а восени брали шлюб: тоді по всьому місту лунали вже весільні пісні… У тому ж гайку любили посидіти часом й статечні козаки, погомоніти про свої клопоти та послухати новин від мандрівного перебенді-кобзаря, який далеко бував та багато чував.

Але найбільшим дивом у цьому тихому місті були пишні палаци двох полтавських магнатів: І. Абази та В. Кочубея. Полтавська старшина, ремісники та й усе козацтво з близьких і далеких сіл зачудовано поглядали на ту розгонисту розкіш, від якої тягло назбит небуденною красою та величавою пишнотою. Старі козаки, що бували в бувальцях і яких не можна вже було чим-будь здивувати, все ж і вони задивлялись на алебастрові колони, химерні водограї, барвисті квітники, темні купи розлогих дубів, античні статуї в широких алеях, прозорі ставки, де плавали гарні лебеді та теплиці з екзотичними рослинами. Найпаче чарівне було те диво влітку, коли жагуче сонце обливало потоками сяйва білосніжні стіни палат, коринфські карнизи, химерні каріатиди, блискучі водограї та акантові капітелі, від яких падала густа тінь на широкі вікна, зелену галявину, ажурні грати. Вночі серед сонного міста чути було, як в темних парках раз у раз кричали неспокійні павичі…

Палаци стояли в різних частинах міста, кожен з них якнайближче до свого багатого села, до своїх маєтків: Решетилівки, Абазівки, Диканьки, Опішні, Сорочинців, Жуків… За цими великими магнатами тяглась і менша старшина, маєтки якої були геть далі за округою. Так, у Полтаві оселились старшини Малами з-під Кременчука, Миклашевські – з-під Прилук, Черненки – з-під Полтави, Яновські – з-під Миргорода, Дублянські, Милорадовичі, Джажалії, Танські, Тарновські та ще багато іншої великої й дрібної козацької шляхти… Виросли нові вулиці, забудовані чепурними кам’яницями, прикрашені, як годиться, густими садками та огороджені стрункими тополями. Місто помалу росло на захід, туди, де був рівний степ, де стояли старі добре залюднені козацькі села… В околицях тулилось й цехове ремісництво, дрібне крамарство, чумацтво, баштанники, тютюнники, олійники та ще правдиві орачі-хлібороби. І тут і там виростали хати під очеретом, огороджені тинами, обсаджені вербами та яворами з яблунями, сливами та соковитою шпанкою. За тими садибами, за тими коротенькими вулицями жовтіли лани дорідної пшениці, цвіли красним цвітом широкі степи. Серед того зеленого моря білими оазами миготіли багаті хутори та старі, як і сама Полтава, козачі села.

Саме тоді на цей пишний край, на всю квітучу Полтавщину неждано-негадано насунули зловісні хмари, вдарило таке гнітюче лихо, що вся Гетьманщина не здольна була вже підвестись і скоро потому стала жертвою поневолювача, жертвою московського царя-калмика, як писали тодішні європейські літописці і сам французький письменник Вольтер.

Історія світова давно вже зганьбила ненаситну жадобу московських царів гарбати не тільки чужі землі, ба навіть ковтати й чужі держави, прикриваючи ті злочини дивними причинами. Було ще дивнішим те, як іритувались царі, і то не жарт, коли поневолені нації оружно боронили свою отчизну, свою мову, віру, обичаї, закони, боронили свою непідлеглість. Без сорому московська провідна верства апелювала не знати до кого о справедливість і посилала на інсургентів-«бунтівників» полки за полками муштрованих солдатів… Мир і тишина наставали вже після витереблення мільйонів ні в чому не повинних поляків, кавказьких народів, туркестанських народів, хівинців, бухарців, азербайджанців, білорусів, українців…

Так робилося ще за московського царя Івана Калити, «собирателя» чужих земель, так робиться й по цей день…

Так робив на велику скалю й московський цар Петро (1682 – 1725). Цьому царю-синовбивці мало було на півночі доброго портового міста Архангельська, з якого був вільний вихід у широкий світ. Хотів він стати твердою ногою ближче до Англії, торгової й міцної колоніальної країни. Але на побережжі Ботнійської затоки й аж до Фінської – все було чуже: звалася та земля Інгрією, а належала Швеції, північній моцній державі, де саме тоді королював молодий король Карл XII (1697 – 1718). Швеція була дуже сильною, а сам король – напрочуд добрий полководець, тому Петро не наважився напасти на шведські землі сам, а намовив на це польського короля Августа II Саса (Саксонського – 1697 – 1706) та Данію, до якої Швеція не мала ніяких претензій. Петро ж, як каже історик Тарле, вважав Інгрію своєю, бо, мовляв, там здавна селились московські «торгові люди». Може, воно й так, може, й селились з дозволу Швеції, але все ж селились на чужому. Ніби з тої причини Петро і хотів забрати всю Інгрію. Він повів свої полки на фортецю Нарву, але молодий шведський король швидко пішов у контратаку й розбив москалів впень (1700). Так само швидко він упорався з військом данців та поляків, скинув з трону Августа-Саса і наставив королем колишнього познанського воєводу Станіслава Лещинського. Потому Карл лишив гарнізони в Інгрії та Лівонії, а сам обернувся проти Московії: знав бо добре, що «Московський калмик» – небезпечний загарбник, який вже встиг захопити Білорусь, Україну, весь Сибір і сягнув «неситим оком» на зауральські степи. Він не вірив цьому новому агресору і став шукати спільника.

Молодий король шведський, якому тоді не було й двадцяти років, хотів за всяку ціну розбити Московію так, щоб раз назавжди спекатися небезпечного ворога-сусіда. Було те в часи гетьманування гетьмана Івана Мазепи (1687 – 1709), який і собі шукав спільника, теж щоб спекатися Московії, що вже добре вмостилася в Гетьманщині і вже вважала наш край своєю «вотчиною» (великою та багатою економією). Та «економія» несподівано стала для москалів невичерпним джерелом не лише добутку хліба, а й добутку робочої сили. Саме тут через великий розбрат серед вищої старшини Московія стала вербувати молодих козаків на розбудову нової столиці – Петербурга, на всякі інші так звані «канальські роботи», ставити постоєм по всіх наших містах свої залоги, стягати всякі датки.

Старшина – і генеральна, і полкова та сотенна – не скоро побачила велике лихо в своїй домівці, а все ж побачила біду, стала просити гетьмана про порятунок. Вона казала:

– Визволи, ясновельможний пане, усіх нас і весь хрещений народ наш з страшної неволі московської, щоби ми, наші діти й діти дітей наших благословляли тебе з віку у вік! Порви кайдани, накинуті на нас лютим ворогом, а ми всі – помічники тобі в тому святому ділі!

Так говорили всі старшини від великого й до малого та й увесь український народ не один раз і не двічі. І. Мазепа надумав зрештою поєднати до спілки шведського короля, який саме тепер вже завзято бився з москалями за свої землі, куди ліз московський цар Петро. По довгих роздумах та пертрактаціях Мазепа склав умову з Карлом XII – «Північним Метеором», як називали його за великий сприт і військові здібності. Але під час пертрактацій Карл допустився помилки. Гетьман хотів так допомогти шведам, щоб розбити москаля на півночі, де вже сили Петра дуже заломилися. Тим часом Карл напланував зустрітися з спільником Мазепою в Україні, десь далеко від свого краю. Це дивувало всю старшину, бо армія шведська сама відпихала себе від харчових баз і фуражу, Карл ставив всю армію під великий риск. Але що сталося, те сталося. Доля судила так, що сили двох великих тоді потуг зустрілися на Полтавщині і навіть генеральний бій стався саме під Полтавою, на великий жаль всього нашого козацтва.

Сталося те страшне побоєвище 27 червня 1709 року.

Старшина всієї Гетьманщини і сам гетьман все ж покладали великі надії на шведське військо, бо те військо вважалося тоді найкраще муштрованим, дисциплінованим і витривалим. Свій сприт воно довело в баталіях з данцями, поляками і тими ж москалями. Та й Москва, налякана невдачами на Півночі, тепер боялася, щоб бува Гетьманщина не вислизнула з її чіпких рук. Отже постаралася кинути в Україну велику силу свого війська. Сам цар поділив ті сили на чотири армії; арміями керували досвідчені генерали (бригадири): Шереметьєв, Меншиков, Боур та Долгоруков.

Сталося все ж так, що цар занадто скоро довідався про спілку гетьмана Мазепи з Королем Карлом XII. Розлючений такою вісткою, він негайно послав на Батурин, гетьманську резиденцію, велику каральну експедицію під кермою свого випробуваного генерала О. Меншикова. Наказано було «спопелити і зруйнувати так, щоб від квітучого міста та околичних сіл нічого не лишилося». Меншиков виконав наказ бездоганно, навіть з великими стараннями. Всю старшину було замордовано в жахливий спосіб (колесовано), людність витереблено в застрашаючий спосіб, великий регіон обложено тяжкою даниною і поставлено постоєм силу війська, яке «зжерло весь врожай хліба, немов сарана». Москва пішла далі: вона назвала гетьмана Мазепу «зрадником», спалила його портрет прилюдно і наказала проклинати по всіх українських церквах. Також присудила гетьмана до страти заочно, хоч на таку кару він не заслуговував. Адже боронив лише свій край і був великим патріотом, став оружно боронити Україну, як таке робили в своїх землях Вашингтон, Кромвель, Гарібальді, Жанна д’Арк… Цих героїв ніхто й ніколи не називав «зрадниками», навпаки – їх вінчали лаврами і ставили пам’ятники.

Налякані такою безприкладною вендеттою (мстивістю), полковник стародубський Іван Скоропадський, що ще вагався якийсь час, тепер поспішив вернутись до царя, услід за ним перебігли з своїми полками полковники: чернігівський – Полуботок, переяславський – Тамара та ніжинський – Жураковський. Для підсилення воєнної потуги князь Долгоруков привів чотири полки москалів та ще затяг, понад п’ять тисяч башкирів і волохів. До певної міри Москві став у помочі польський гетьман Огінський, бо не хотів визнавати Станіслава Лещинського польським королем, обраним всією Річчю Посполитою. Аннали тих часів кажуть, що Москва кинула в Україну щонайменше війська на двісті тисяч багнетів. За своїм звичаєм цар держав Гетьманщину в повсякденному терорі. Кричав, щоб не давали пощади «черкасішкам», як називала нас Москва. Загони царя-синовбивці буквально шаліли по всій Україні, а найпаче на Полтавщині, де вже було плановано генеральний зудар. Налякане населення тікало, ховалося, хто куди міг, в крайньому припадку здавалося москалям на ласку. Найбільше тікало до Дніпра. Але там цар розмістив усі полки нового гетьмана Скоропадського. Тим полкам доручено було ловити втікачів і без милосердя розстрілювати на очах братів і сестер.

Можна тільки дивуватися одчайдушному геройству шведського та козацького війська. На спустошеній Полтавщині, в оточенні великих ворожих армій наші славні діди й батьки виборювали рідному Краю Волю, билися, як леви, і проти московської сарани, і проти зрадницьких полків Скоропадського, що свідомо вступив у братовбивчу війну заради свого особистого порятунку.

Кошовий Січі пан Кость Гордієнко хоч і пристав до славного гетьмана Мазепи, хоч і присягався на святу Євангелію у Покровській церкві, та все ж привів мало січового товариства. Багато не пішло за кошовим, багато послухалося нового кошового Петра Сорочинського, хотіли сидіти дома, по своїх «гніздах» («гніздюки», «перино-спали», «доматури»), інші просто не хотіли воювати, воліли краще пити-гуляти в коші. Коли про тих гультяїв прочув компанійський полковник Галаган, оскаженів, пішов до Січі «викурювати голоту, ледарство, що не годне було козацького звання». Тим часом на ту ж голоту пішов і московський бригадир Яковлев з наказу вже самого царя. Отже несподівано на тих козаків-гультяїв упало, як сніг на голову, велике військо двох ворожих між собою сил. Січ було дуже поруйновано, врятувалися тільки «гніздюки», що ховалися «за жінчину плахту», як згодом кепкували з тих «перино-спалів» чесні козаки.

Пан кошовий, хоч як старався, а все ж привів до гетьмана всього тисяч сім-вісім комонників. Шведське військо на той час було вже без провіанту, добре виснажене тяжкими переходами, багато було хорих, недоживлених саме тоді, коли треба було ладнатися до вирішального бою, якого так прагнула Москва. Щоправда, шведська армія була ослаблена, але до бою все ж готова й добре натренована, найпаче її фузилери – гроза і скеля шведської армії. Військо те вважалося тоді найкращим в усій Європі.

І все ж… все ж під Полтавою того війська за рахубою таких істориків, як Ів. Павловський, В. Бучневич, Л. Падалка, було майже вдесятеро менше, як московського.

Але Карл кинувся у бій.

Генеральний бій стався ранком, а по обіді затягся до розпачливого кінця. Король сам керував воєнними діями, сидячи на носилках, бо вже на коні не спроможний був їздити через важку рану на нозі. Московське військо навалилося всією силою на шведів. У цей час новий гетьман І. Скоропадський поставив у допомогу московському царю шість козацьких полків, силою відірваних від Мазепи. Москалі надвечір стали перемагати, а шведське військо змушене було відступати до Бендерських степів разом з старим і немічним гетьманом Мазепою, кошовим Гордієнком і всіма вірними полковниками та їхніми родинами.

Тріумфуючи перемогу, цар несподівано дістав вістку про декого із задержаних полковників; у руках москалів опинилися: генеральний осавула Максимович, генеральний суддя Чуйкевич (муж Мотрони Кочубеївни), лубенський полковник Зеленський, компанійський полковник Кожухівський, сердюцькі полковники Покотило, Гамалій, Лизогуб, канцелярист Григорович, писар Гречаник, прилуцький полковник Д. Горленко (кандидат на гетьмана по смерті Мазепи). Усіх їх у Москві було люто й немилосердно катовано і заслано до далекого та широкого Сибіру. Не помилувано і їхніх близьких та рідних: усі пішли за своїми батьками та чоловіками, навіть подибала за чоловіком і Мотрона Кочубей, дарма що батько прислужувався московському царю.

Не помилував той цар і шведську старшину, яка попала до московського полону. Так, цар кинув до Шліссельбурзької фортеці прем’єр-міністра К. Піпера, який весь час був при королі, навіть і під Полтавою. У тій фортеці Піпер і помер 1715 року.

Кращі з кращих, краса і гордість української нації, великі патріоти свого Краю тепер конали в холодній, засніженій пустелі, кинуті напризволяще, інші скніли в еміграції на чужині. Тоді саме московські агенти, титуловані шпигуни (князь Долгоруков, граф Ягужинський, амбасадори: Шафіров, Матвеєв, Беттігер) нишпорили по чужих державах з одною-єдиною метою – виловити старшину разом з гетьманом Мазепою, який сміливо став зі зброєю в руках проти насильницької Московії.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 1 – 7.