Переднє слово
Микола Лазорський
На світанку державно-творчого розквіту й блискучих перемог над потужним ворогом Запорозька Січ («Патрія Козакорум») здобула у всій Європі широкого розголосу й «немерцаючої слави». Саме тоді стала вона взірцем нової військової організації, коли в чинах її провідної верхівки посли й різні дипломати західноєвропейських держав вбачали отих вольових мужів, з якими їхнім урядам корисно було вже пертрактувати.
«Січовики, – каже історик і перший ректор Київського св. Володимира університету Михайло Максимович – створені були двома стихіями: наїзницькою й християнською. Дух бойовий, наїзницький, ратний дух, вихований вічними герцями з кочовиками і дух греко-православний, вихований від часів Володимира й хрещення старої Київської держави. Живучий вплив цих двох стихій разом з природними прикметами їх душі уформував їх вдачу, її основні властивості, понуру, а таку здібну до внутрішнього життя глибину духу, яку споконвіку взлеліяло в них рідне Чорне море, й тужливу одчайдушність, до якої наклонило їх життя в Дніпрових степах».
Створена такими шляхетними мужами, як князь Байда-Вишневецький, князь Самійло Зборовський, князь Остап Дашкович й Предслав Лянцкоронський, Січ свято берегла до останніх днів лицарський побут й беззастережну відданість народним ідеалам. Інший князь Михайло Глинський, що довго подорожував по Франції і який твердо прищепив козацтву «ненависть до культурника, до варвара», шляхетні змаги французьких лицарів-хрестоносців – перший застосував цю козацьку силу проти навального східного номада. Адже в боротьбі з ординцями Михайло Глинський під Клецьком завдав Золотій Орді нищівного удару й тим самим поклав край пануванню татарів в українських землях: басма вже не лякала козацтво.
Ще інший лицар, князь Самійло Зборовський, особистий побратим французького короля Генріха Третього Валуа, своїми добре гартованими січовиками так «потрусив» Туреччину, що султан Сулейман Великий (1495-1566 рр.) загрозив Польщі війною. Цей козак-баніт наклав головою на Краківському майдані («Сукенниці») з наказу короля Баторія за свої навдивовиж сміливі рейди на Туреччину. Але, здається, саме з цього часу Франція починає добре приглядатись до тих степових українських орлів, вбачаючи цілком правдиво тільки в них ту міцну потугу, яка одна могла би спинити інвазію Блискучої Порти (Туреччини) на західні держави.
На тлі грізних заграв, диму й пожарищ, дикого гону азіатських орд в степових просторах, під стінами вже християнських держав й руїн прекрасної Візантії, чітко карбуються в народній пам’яті крицевої волі й такі українські жінки, як Ганна Монтовт, Гальшка Гулевичева, Раїна (Ірина) Могилянка та Настя Висовська, відома в Степовій Гетьманщині, як турецька султанша, дружина Сулеймана Блискучого, чарівна квітка України й тверда владарка Оттоманської імперії. Ця дивоглядна султанша не завагалась навіть змінити християнську віру на мослем, лише тільки щоб ускромити хижацьку вдачу свого володаря-султана, покасувати конкубінат (гарем невільниць) та знести дикі закони Орієнту в самій державі. Натомість силою розуму завела лад і добробут на засадах лише християнської моралі. Того мало… Під її впливом муж-султан зняв облогу Відня (1522 р.), куди мріяв перенести свою столицю, і втихомирений став дослуховуватися до розумних порад своєї «Коханої Роксоляни» («Степової Квітки»). В останні часи свого життя нічого не робив на власну руку, а тільки за згодою «Степової Квітки». Свого сина Магомета виховувала так, щоб зробити з нього реформатора-султана, який би жив з сусідами, найпаче з козацьким народом, у добрій згоді.
На великий жаль, свого сина вона не побачила султаном: його було замордовано всесильним одчаком (яничарська старшина), й сама вона, хоч як мріяла, а все ж не вернулася в Україну… Померла в Стамбулі (Царгород), оплакувана всім народом як найкраща султанша – милосердна «Черкашка», що зуміла уфундувати багато монастирів-притулків для сиріт й удовиць безпритульних.
У старій Гетьманщині Роксоляну довго згадували як ту, що молилась за свій народ і в неволі, в султанському палаці на Босфорі, де й померла ще при живому мужу-султану. Поховано її в розкішному саду та поставлено пишного мавзолея, на якому списано всі її добрі чини. Султан, вірний слову, не одружився вдруге й зрікся назавжди свого гарему.
Роксоляна не відвернула тих лихоліть, що згодом так тяжко впали на український народ, невблаганно й жорстоко. Але ж на правду була часто-густо тою українською Жанною д’Арк, яка не одного разу відводила від свого народу занесений меч тих комонників-яничарів, які багато завдали лиха балканським народам. Ця невгнутої волі козачка-султанша силою історичних подій стала обіч смілого князя Михайла Глинського. Ці дві величаві постаті були предтечами грядучих визвольних боїв на наших ланах, очолюваних геніальним гетьманом Богданом Хмельницьким. Бої ті в ім’я історичної справедливості не згасли, не згаснуть і в наші дні аж до щасливого їх вивершення, коли нащадки тих велетнів козацького народу стануть нарешті твердою ногою вже на вільних землях вільної України.
Автор