Тимко Падура
Ю. Романчук
Поминувши т. зв. українську школу в польській літературі, було досить багато поляків, котрі не тілько теми до своїх писань брали з історії і життя України-Русі, але навіть писали вірші, особливо пісні, в руській мові. В більшій часті були се вірші політичні з цілію: натхнути русинів польським духом, приєднати їх для польських планів, особливо революційних. Але були й такі поляки, котрі, любуючися справді в руських піснях, в руській поезії народній, та уважаючи притім українсько-руський язик за нарічіє польського або бодай русинів за приналежних до польської нації (руського роду а польського народу), складали руські вірші без такої виразної тенденції.
Декотрі з тих пісень, котрі мали гарну мелодію, співали також і русини, вправді не сам народ, як манили себе не раз поляки, але інтелігенція і півінтелігенція. котра приймала їх радо в часах, коли національно-політичні супротивності не виступали ще дуже різко а своїх власних національних та патріотичних пісень не було або було дуже мало. Польські автори писали свої руські вірші польським письмом і друковано їх польськими черенками (вірші К. Ценглєвича, пісні Т. Падури, Я. Позняка, поезії Ж. Венглинського і и.), окрім таких письменників, котрі вважали себе майже напів русинами, як Павло Свій (Павлін Свєнціцький) і Кузьма Волинець (Яцковський).
Межи всіми польсько-руськими віршописцями був найвизначніший Тимко Падура. Єго пісні співалися з яких півсотні літ скрізь, а деякі ще й тепер співаються, і по руських домах, особливо в Галичині, друковалися в руських книжках (перший надруковав одну пісню о. Йосиф Левицький в своїй німецькій граматиці руського язика з р. 1834), в співанниках, читанках, антологіях, а такі писателі і поети, як Маркіян Шашкевич, Вагилевич. Могильницький, ставили їх навіть дуже високо. Ще в більшій мірі робили се польські критики і поети, декотрі давали єму навіть визначне місце в польській літературі. Інакше, правда, оцінювали єго твори інші русини і росіяне на Україні: не признавали єму навіть значіння поета ані знання українсько-руської мови. Тепер загальна оцінка перехиляєся більше на сю другу сторону. Все ж хочби з огляду на довголітній хід і ціновання єго пісень серед русинів і яко головному репрезентантові поляків пишучих по руськи належиться єму, коли не в ряді письменників руських, то бодай в додатку до них, місце для часті єго творів.
Тома Падура (він сам писався звичайно Тимко П.) уродився 21 грудня 1801 р. в на російськім Поділлі, де отець єго шляхтич ходачковий, брацлавський коморник, мав від князя Сангушка даний в досмертне уживання двірок з огородом і орним полем. Початкову науку побирав в Ілинцях, де за товариша шкільного мав пізнішого поета польського Северина Гощинського. З товаришами розмовляв звичайно по українськи. полюбивши ту мову вже змалку, як і любив дуже слухати співів лірників і оповідань давних казок. Оден лірник мав і сказати о нім: Се буде душа запорозька. До гімназії ходнв в Винници, а в р. 1820 вступив до ліцея в Кременці, де за шкільних товаришів мав пізніших поетів польських Гославського і Олізаровського.
В р. 1823 постановив написати історію України в піснях, на основі іменно переказів і дум українських як і жерел рукописних, бо друкованих відомостей було тогди, як казав, мало а українських жодних. Так і зложив в рр. 1824 і 1825 перші свої пісні «Лірник» і «Козак», котрі вмить розішлися в відписах на Поділлі і Волині та й дісталися також до східної Галичини. Скінчивши 1825 р. науку, перенісся до Житомира до старшого брата, але не брався до жодного сталого занятя, тілько читав, проходжувався самітний, думав і мріяв. Також робив історичні студії по бібліотеках і архівах, особливо у ученого митрополита Евгенія Болховітинова в Києві.
В р. 1826 перенісся до до гр. Вячеслава Ржевуського, великого оригінала і фантаста, котрий кілька літ пробував в орієнті межи кочуючими арабами, привіз звідтам пишну зброю і строї, спровадив красні коні арабської раси, а відтак і жиючи в краю деколи убирався та й поводився як арабський емір. З ним Падура вже перше познакомився і заприязнився, і у них зродилася особливша думка: в козацьких потомках згадками на їх славну минувшість збудити охоту до визволення з-під російської кормиги і приготовити їх до повстання против Росії. З тим наміром Тимко в р. 1828 в убогім козачім строю, яко лірник український, пустився пішки в агітаційну подорож за Дніпр і над Кубань, всюди по селах і хуторах співав і оповідав сказки о давних часах та старався в український народ впоїти віру в щаслившу будучність під крилом білого орла.
Єго, як єму здавалося, слухали радо, і він вернув до Савраня, в початку 1830 року, з певною надією, що козацькі потомки досить приготовлені зірватися до борби за волю. Але небавком пересвідчився, як дуже помилявся. Коли при кінці того ж року вибухло польське повстання, український народ зовсім не ворохнувся, а гр. Ржевуський зібрав лише малий відділ з 240 їздців, котрий російське військо під Дашовом розбило, а сам начальник по тій стичці десь заподівся і пропав.
Падура, котрий графові в тім поході товаришив, під враженням заведених надій і мрій зробився замкненим в собі мелянхоліком і самітником, аж по довшім часі під впливом брата і прочої родини, у котрої тепер пробував, зачав опам’ятуватися і знов писати вірші та історичні пояснення до своїх пісень. В р. 1844 поїхав до Варшави і там видав 12 своїх віршів з нотами, з польським дословним перекладом і польськими приписками. В р. 1848, вигравши на лотерії 15000 золотих, виїхав за границю, був в Італії, мріяв о утворенні польських легіонів зо знаменами білого орла, та стративши всяку надію, вернувся сумний через Прагу, де був в часі слов’янського з’їзду і написав вірш до Шафарика, в свої сторони до містечка , куди ціла родина ще около року 1830 перенеслася була і проживала у власнім домі. Там жив знов осамотнений, поховав брата і сестри, та займався читанням і плеканням саду. В остатних роках вже нічого не писав. Умер 8 вересня 1871.
Тимко Падура окрім руських віршів складав також польські, котрі польські хвалителі єго признають значно слабшими від руських. Багато польських і трохи руських віршів він сам понищив або затратилися. Єго історичні «обриси», писані по польськи, суть зовсім некритичні.
О особі і творах сего нині вже забутого стихотворця і співака ходило у поляків вже за життя єго і ще в кілька літ по смерті багато ріжних та не раз дивовижних вістей. Як вірші так і особу єго дуже перецінювано, славлено віршами і прозою і оточувано якоюсь авреолею. Зразу уважано єго за міт і фікцію, а потім появилося аж кілька життєписів. Оден з посмертних біографів, котрий впевняє, що оповідає саму щиру правду (Prawdziwy życiorys Tomasza Padurry. Poznań 1875), бо лише те, що чув від него самого, або факти, на котрі сам дивився, представляє Падуру яко чоловіка безграничного посвячення, з душею огнистою, вразливою, безконечно спосібного та мрійного ідеаліста. Але се ся «правдива» життєпись росказує притім ось які фантазійні, зовсім неправдоподібні або просто неможливі річи:
Падура був в році 1825 у графа Мошинського на Сесії Слов’янській, на котру зібралися визначні поляки і москалі: гр. Вячеслав Ржевуський, Муравєв Апостол, Рилеєв і п.: там він мав огнисту промову, дістав желізний перстень від Муравйова яко знак братерства до спільного ділання і поручення удатися на агітацію за Дніпр до молодців. В тій мандрівці (в 1829 р.!) він зайшов і до Полтави, до студентам, як виходили з університету (!!) по іспитах, став співати свої пісні а они винесли єго на руках. Він пробув там цілий місяць і познакомився з Котляревським, котрий єму одного дня сказав; «Херувимий твій глас! дії наші в твоїх піснях загомонят, та не воскреснут;… Сказавши твоїм словом: прошлість в сльозах, з пам’яток прах, а дії – сном!… Ана?ема! будь проклят, хто їх гнойом присипає!!»
Дальше росказує сей біограф, що Падуру по вибуху польського повстання вислано яко емісаря в кілька місць, але коли приїхав в до властителя того села маршалка Ганського, сей доніс на него урядові, єго арештували і він пересидів чотирнацять місяців в в’язниці, аж висвободився в той спосіб, що удавав божевільного, понім забрав єго хорого брат до себе. – Пробуваючи (в р. 1849?) в Італії пізнався з Маццінім, і оба зрозумілії себе; але правительству се не подобалося і єму приказано виїхати з Італії, рівно як пізніше зі Львова.
Написав Падура по руськи ще: 6 дум (Конашевич, Мурашка, Рожинський, Тетера, Гордієнко, Барабаша), 3 мандрівки (Україна, До Дніпра, Мандрівець), 2 бурлачки (Пісняр ліра-лірник і Україна), 1 монголку (Путь монголів), 3 переклади з Міцкевичевого Валенрода, Романові Сангушкові на Новий рік 1828 (руські і польські строфи на переміну) і Словенку до Йосипа Павла Шафарика.
О характері Падури і віршів єго висказався польський поет Вінкентий Поль так: Падура належить до найрідших з’явищ поетичних, я б сказав, на земній кулі, бо він єсть писателем іншого духа та писателем іншого язика.
Матеріяли. Поодинокі вірші друковалися вже раньше, збірні видання суть:
1) Pienia Tomasza Padury. Wydanie Kajetana Jabłońskiego. We Lwowie. 1842.
2) Ukrainky Tymka Padnrry. Warszawa 1844. Nakładem G. L. Glücksberga.
3) Pyśma Tymka Padnrry. Wydanie posmertne z awtohrafiw. Lwiw. Nakładom knyharni К. Wylda 1874. (Na Cżeśt’ Romanowi z Koszyry i pamjatkn naszych lit mołodych prypyśnju T. Padurra.)
Перше з сих видань містить 8 руських віршів Падури, друге 12, трете 38, окрім польських.
Руськими черенками друковані:
4) Співанки Украинця Тимка Падури. Коломия. Друк і наклад Г. Задембського, 1878. Містить 25 віршів.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 383 – 386.