Великодні дзвони

Клим Поліщук

Тиха весняна ніч злетіла на землю. Темне, глибоке, як безодня, небо, здавалося, тремтіло в небесних огнях. Тисячі зірок мерехтіли, сиплючі своє сяйво на оновлену весною землю. Земля не спала, – не спали віти на деревах і молоде зелене листячко не зворухалось у врочистій тиші святої ночі.

Але ось з старенької дзвіниці, як перший птах з гнізда, вирвався звук дзвону. Тихо пролетів він між садами і, зворухнувши молоде листя, вдарився крильми в чисті вимиті віконця хаток і полетів все далі й далі, ген аж на свіжі поля, де, єднаючись з духом землі, здіймався аж до високого неба і зникав між далекими зорями. Один за другим, не поспішаючись, вилітали звуки із стародавнього дзвону, і зворухали тихий спокій святої ночі.

Старий Семен, коли видряпався по східцях на дзвіницю, важко зітхнув і, здійнявши з голови шапку, перехрестився тричі на схід сонця – став благословити на діяніє. Він стояв біля вікна, дзвонив і дивився вниз на село, в якому так і заблищали свічки; спішилися люди до церкви, щоб помолитися перед плащаницею і зробити свій дар для розпаленого перед церквою святного огнища.

[На Волині ще й досі зберігся старосвіцький звичай. В ніч перед Великоднем селяне запалюють перед церквою величезне огнище, на яке кладуть не дрова, а старе хліборобське знаряддя – плуги, борони, рала тощо. Огнище палять до того часу поки не заспівають «Христос Воскресе». Тут же палять і всяке старе церковне майно. – Автор.]

І ось посунули люди до церкви і запалало перед нею огнище. Червоне полум’я знялося високо вгору, затріщали старі плуги, а молодь так і заметушилася коло вогню. Не вгасав огонь, а ще більше розгорявся, а на огнище так і падали беззубі борони, тріщало, як воскова свічка, чиєсь ще цілком новісіньке рало.

«Хлопці десь потягнули», – думає і Семен і в той час пригадує, що вже пора перестати дзвонити, бо ще й на Селище треба йти.

Старе вже село Чорнополе, дуже старе. Розгорнулось воно в долині під великими лісами – на північ, і визирало з своєї долини на полудень, просто на широкий степ, по якому розлігся Чорний шлях – десь аж до самого Дніпра. Село відрізувалось від степу такою ж стародавньою маленькою річкою Кобиллею, яка вливалася в Тетерів. Колись се була велика ріка, в глибинах якої була багато всякої риби, в її зелених лугах видимо й невидимо виводилась тьма-тьмуща диких качок, гусей, а на її берегах навіть й видри були… По другий бік річки, на південь, вже в степу розляглась велика балка, яку люди називали «Гайдамацькою», бо там, як кажуть, колись поляки гайдамаків дуже багато замордували, як вели з Уманя на коднянську розправу.

Але ще більше розповідали старі люди про «Селище», яке було над «Гайдамацькою» балкою коло самого Чорнопілля. Розповідали, що колись там було велике місто Широкополе, в якому було багато церков і люди жили гарно. Але як були ще татари, то блукаючи по степах, вона побачили місто Широкополе, та й напалися якраз в самісіньку Великодню ніч, коли всі молилися в церквах і ніхто не мав змоги боронитися. Зруйнували все басурменці, розграбували добро людське, старих вбивали та молодих в тяжку неволю забрали, а багато людей зачинилося в церквах і гаряче молилися Богу, щоб врятував від муки, і в той час, як татари хотіли запалити церкви, Бог виявив своє чудо, і всі вони ввійшли глибоко в землю, де осталися і до сього часу.

Багато ще людей загинуло, тікаючи в ліс, чимало запропастили себе в хвилях глибокої Кобиллі та в її болотах. Тільки дехто встиг щасливо перебратися на другий бік і заховатися в лісах. А татари, як побачили таке диво з церквами, злякалися і втекли назад в степи. Вранці, коли зійшло солнце, то там, де було Широкополе, одне тільки поле чорніло під головешками та попелом…

Люди, що втекли з Широкополя, стали сходитись до гурту, і на другім боці річки, серед ліса, проти колишнього міста заклали нове село і в пам’ятку погромленого Широкополя назвали його Чорнополем, яким воно осталось й до сього часу. Ще тоді, коли перші мешканці нового Чорнополя ходили на Широкопільске селище в великодню ніч помолитися Богу за своїх рідних, – багато людей чуло, як дзвонять в землі дзвони і як звучить церковний спів… З того часу старе «Селище» для всіх чорнопільських людей стало наче святим місцем.

Семен не раз чув сі розповіді і свято вірив в них, бо знав по собі, що старі люди неправди не скажуть. Але ось він вже два роки ходив на Селище в великодню ніч, молився там до самого досвітку, але ще й ні разу не чув нічого. І зараз він задивився туди за село, де чорніли високі вали Селища і думав: «Певне я дуже грішний, коли й досі нічого не чув?.. А може то й так, людська байка»…

Коли тут Семен вгледів якійсь сині вогні на чорних валах Селища, які то згасали, то синіми рядками здіймалися в гору, якийсь час дрижали в повітрі повільно згасали. «Гроші горять» – подумав він і швидко став злізати з дзвіниці. Вийшовши на двір, він непомітно пройшов коло розпаленого огнища, де товпились в святній одежі люди, і подався на Селище.

Заким він перейшов через греблю, та прийшов на Селище, то вже не горіли ніякі огні. Навколо було темно, чогось сумно і страшно стало йому, наче він от-от мав провалитися крізь землю. Семен лише тільки пригадав, що то в сю ніч служиться ота таємнича підземна служба і він став на коліна, низько припав до землі, вимовляв слова молитви. Минуло чимало часу, а він все стояв, так наче скам’янілий. Коли несподівано вчув, як здвинулась земля під ним, а вслід за сим вчулось, як задзвонили дзвони. А гомін тих дзвонів був такий, як шум весняної води на лотоках. Наче крига тріщала-билася – чулися удари чавунних сердець об мідь і дивні звуки виривалися крізь товщу землі, і чув їх, здавалось, не тілько один Семен, а й вся земля і всі люди на ній.

Але враз затихли дзвони і почув Семен, як щось тепле гострим ножем пройшло в його груди, пронизало серце і з очей покотилися гарячі сльози.

– Так се була не проста байка на селі, її недаремно розповідали старі люди! – шептали його уста.

Думки його зникли. З-під землі знов, тихо-тихо, як гомін весни в ранковий час, донісся спів: «Христос воскреснув із мертвих»… Дуже зчудувався Семен і заслухався того дивного співу, в якому, здавалося, було все – радість надії, смуток печалі… У церкві так не співають ніколи, ні молодий піп, ні старий дяк. Спів сей трохи чудний, але повний врочистої величі, чого старий Семен не чув навіть в монастирях. Згодом, коли затих спів, який, здавалося, ввірвався на одній ноті, як міцно затягнута струна, він припав лицем до вогкої землі, довго ще прислухався, але більше не було чутно нічого… В той час, як він вставав і думав йти в село, з Гайдамацької балки почувся важкий стогін, а вслід за сим, один за другим стали вилітати чорні птахи, які з диким галасом летіли в чорну просторінь ночі…

– Боже, що се таке?… Невже душі прадідів так заметушились? – шептав переляканий Семен, але в той час вчув другий гомін:

– Дзень-дзень-бов!.. Дзень-дзень-бов! – дзвонили в селі на всенощну.

Він, опам’ятавшись трохи, попрямував до села, а за ним лишилось «Селище», чорний степ з могилами, а впереді маячіло село, як біла свічка ясна, вся в великодних огнях, світилася церква. На старенькій дзвіниці, наче поспішаючись, дзвони видзвонювали радісну великодню пісню. Йдучі в село, Семен думав: «Всім старім і молодім розкажу про те, що чув і що бачив. Може се вже й смерть моя недалечко ходить за мною; не даремно ж два роки ходив і не чув нічого, а се не тільки дзвони і спів чув, а бачив ще й те, чого ще ніхто не бачив. Певне се вже прадіди кличуть до себе».

До самого ранку палали коло церкви великодні огні, тремтючим світлом горіли свічки, горіло огнище, складене з старих борін та плугів, які принесли в «Божий дар Великодню» чесні господарі, а Семен радісно й задумливо дзвонив у всі дзвони…

Вдень на цвинтарі коло церкви, як зібралось на гулянку майже все село, старі й молоді, Семен став розповідати старім дідам про те, як він вночі ходив на Селище, і сподобився вчути, як прадіди свій Великдень справляли, казав, що чув дзвонів і бачив, як роєм вилітали з Гайдамацької балки чорні птахи, і з стогоном людини зникали в степах. Діди слухали се без всякого здивування, як саму звичайну казку, що ще чули малими в колисці. Трохи тілько чудно їм було, що Семен ще й чорних птахів бачив, чого ще нікому ніколи не траплялося. А що торкається великоднього набоженства прадідів, так кожний з них був певний, що для сього треба було поститися ще з п’ятниці, і в великодню ніч піти на Селище, де можна було вчути все-все…

Правда, для сього треба було бути хоч трохи праведним, але хто ж з них міг сам себе зарахувати в число грішних?..

– Чого тут такого дивного сталося, – казали старі люди, – Семен вже старий, весь вік прожив чесно та праведно, а ось вже в церкві вісімнадцять літ сторожем служить, пости соблюдає, про Бога пам’ятає, так і почув на старості літ.

– Не кажіть сього, – заперечували більш цікаві до чудес баби, – се ще мало дзвонів слухати, але чи бачив хто до сих пір, щоб душеньки гайдамацькі вилітали як птахи. Чи хто чув, як вони стогнуть, певне і до сього часу важко зносити ті панські кривди?

– Так, так, добрі люди, як душі мучеників виходять з могил, то щось недобре настане в світі. А гайдамаки – се ж все одно що й мученики, – відповідали діди поважно, не поспішаючись, наче діставали десь з далекої схованки ту стару й невідому істину, яку так довго шукають всі на землі…

Семен від такої розради мало що не заплакав. Встав від старих і подався на леваду, де гуляла молодь. На все село лунала пісня:

Поуз наше сельце везяно деревце,

Дерево клин-дерево дрібне зелененьке…

А з того деревця церковцю будують.

На леваді бринів веселий гомін жарту та сміху. Скільки радості й надії чулося в ньому! З надією, що тут його краще вислухають, підійшов до молоді і привітався:

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – відповіли гуртом.

– Гуляєте собі?..

– Гуляєм. діду, гуляєм… От погуляйте і ви з нами… Може в довгі лози підете, га? – допитувались весело дівки. Усміхались самі так привітно від сонця нового, від парубочих жартів личенька їх, як маків цвіт червоніли, а губки так і всміхались, так і складались в усмішку.

– Ні, гуляйте вже самі собі, бо я вже старий і не здатний до ваших гулянок. Ось краще я скажу вам, що я сеї ночі на Селищу чув великодню одправу.

– Хіба ви, діду, на Селищу були, і там не злякались нічого? – цікаво запитала весела Оришка.

– Авжеж що був, а лякатись немає чого в великодню ніч, – казав Семен і помалу розповідав про все, почавши ще з того, як він вчора задзвонив на діяніє, як бачив з дзвіниці, як на Селищу гроші синім полум’ям горіли і як він пішов на Селище, де був в саму північ і чув як дзвонили в землі дзвони та співали «Христос воскреснув»… А потім, каже, як заметушились над Гайдамацькою балкою гайдамацькі душі, як застогнали важко-важко, то тоді лиш моторошно стало. Його раз у раз перебивали запитаннями: «І се справді так було? І се все самі ви чули?…» Семен мусів божитися, що розповідає «чисту правду»:

– А хрест же святий! Присяйбогу, що так! На що ж мені старому брехати? Я чесний старий чоловік, а що сам на свої вуха чув, те й вам кажу…

Коли він скінчив оповідати, то парубок Олекса, якого рахували за розумнішого в селі, сказав:

– Так, се дуже гарна казка, але не всім вона сниться…

І слідом за сим знов залунала пісня:

Ой горобчику, та горобчику,

Скажи мені усю правдочку,

Кому воля, кому неволя

А дівонькам уся воленька –

За хусточку та в барвіночок,

За чобітки тай у таночок…

І сплелися білі дівочі руки з мозолястими, міцними парубочими і всі разом стали весело гуляти в «довгі лози»… Як приголомшений стояв Семен сам один, бо, як видно, не таке цікаве було його оповідання. Глянув, як веселилася молодь, всміхнувся чогось сам до себе і почимчікував помалесеньку додому.

Вечором, коли заходило сонце, сидячи на призьбі коло хати, Семен зібрав коло себе гурток дітей, оповідав їм свою пригоду. Діти уважно слухали, як то прадіди свій Великдень справляли, про що гомоніли дзвони в землі, як стогнали та метушились над степом гайдамацькі душі… Слухали, а самі так і горнулись від страху і цікавості до дідуся, а той теж радий, що було кому слухати, розповідав гаряче. Закінчуючи, він сказав:

– А те, що я бачив гайдамацькі душі, то певне смерть моя скоро прийде за мною… Треба буде лаштуватися в дорогу…

– Діду, чого ж се вам вмирати, ось як я виросту, так теж гайдамакою стану, – наївно промовило мале хлоп’я.

– Ні, моя дитинко, то вже як Бозя дасть, а зараз йдіть та лягайте краще собі спати, – сказав Семен, і випровадивши дітей, остався самотою. Довго ще сидів він, схиливши на груди голову, і прислухався до співу на селі. А пісні з вулиці єдналися з тим, що було в його грудях. Слухаючи тих пісень, він закрив очі, і йому снилася великодня одправа, спів і дзвони і якийсь гомін…

Перейди місяцю, перейди місяцю,

Та й на нашу юлицю;

На наші юлиці, на наші юлиці

Тай всі хлопці молодці, –

громом розкочувались по селі. Дзвеніли срібними дзвіночками дівочі голоси, як бубни гули парубки, а на ставу, десь у вербах, кричали до непритомності свої пісні жаби, і, здавалось, все на землі движало і гуло.

А Семен сидів на призьбі, низенько-низенько похилившись, спав і чогось усміхався.

1914 р., 20 березоля, м. Житомир

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 20 – 30.