Передмова

Чечелівський монастир, заснований на початку ХХ століття в степовому Інгуло-Інгулецькому межиріччі тогочасного Олександрійського повіту, не зажив тієї слави, що її мали більш давні монастирі біля Херсона та в сусідніх Київській і Полтавській губерніях.

Будучи віддаленим від повітового, губернського та єпархіального центрів, лише після спорудження у 1915 році власного храму, монастир починає приваблювати чисельних богомольців з довколишніх місць. Проте недовго. В роки першої світової війни, наступних революційних потрясінь та громадянської війни навіть серед віруючих потяг до паломництва відходить далеко не на перший план. Далі маємо націоналізацію землі, масовий неврожай і голодні 1921-1922 роки, а вже в 1923 році монастир, за відмову громади від вступу до трудової артілі, одним із перших в Україні потрапив під процедуру закриття. Ще через десятиліття, після чергового голоду 1932-1933 років, зруйнували і закритий монастирський храм.

Все, що ми на сьогодні маємо у відкритому доступі з історії становлення Чечелівського монастиря – це кілька згадок про нього та одноіменний скит у довідкових виданнях початку 1900-х років.

Так вийшло, що навіть про недобудований у 1760-х роках у верхів’ях Інгульця біля Чорного лісу Новосербський монастир архимандрита Софронія, завдяки публікаціям єпископа Арсенія (Іващенка) та сучасних дослідників, маємо значно більше відомостей, чим про діючий на території краю Чечелівський скит та жіночий монастир, що постав на його основі. Тому не дивно, що у виданні Українського інституту національної пам’яті з багатообіцяючою назвою "Каталог зруйнованих храмів і монастирів України" (Київ, 2013 рік), у матеріалах про Кіровоградську область за Чечелівський монастир навіть не згадується.

В новітній літературі часів незалежності із повного забуття монастир виводиться хіба що на сторінках багатотомного художньо-документального життєпису Григорія Гусейнова "Господні зерна", в книзі VIII якого (2004 рік) було узагальнено і зібрані автором свідчення про зруйнований монастирський храм та трагічну долю його монахинь. Зрозуміло, що всіх відповідей на порушене питання художньо-публіцистичний жанр цього твору не дає. Та й згадки про село Велику Чечеліївку біля Новгородки, де знаходяться руїни монастирського храму, наведені автором в контексті дещо іншого дослідження.

Не в повній мірі подібне завдання вдалося реалізувати і упорядникам цього видання, що багато в чому залежить насамперед від складу наявних архівних та інших документальних джерел. Останні, як виявилося, збереглися далеко не в повному обсязі, що в кінцевому підсумку і визначає можливості для відтворення тих чи інших історичних подій, в тому числі і основних етапів історії монастиря, окремі деталі якої ще потребують свого з’ясування, насамперед в частині обставин, пов’язаних з прийняттям рішення на початку 1930-х років про зруйнування монастирського храму.

В основу видання покладено матеріали найбільш ранньої архівної справи про заснування Чечелівського скиту, яка збереглася серед документів фонду Херсонської духовної консисторії Держархіву Одеської області. Додаткові відомості дають також документи, які вдалося відшукати в фондах канцелярій Святійшого Синоду, його обер-прокурора та господарського управління Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Багато інформації про монастир зафіксовано і у випусках Херсонських єпархіальних відомостей. Щодо післяреволюційного періоду – основним джерелом для відтворення подій довкола монастиря в цей час стали документи відповідних органів виконавчої влади з фондів Держархіву Кіровоградської області.

Історія монастиря бере свій початок наприкінці 1860-х років з викупу відставним підполковником Іваном Івановичем Чечелем, який проживав у посаді Нова Прага, частини родового маєтку при сільці Мала Чечеліївка Новгородківської волості Олександрійського повіту, куди з дозволу Міністра внутрішніх справ у 1871 році переносить прах свого діда – секунд-майора Івана Чечеля та його дружини Євдокії (Феодосії). Для догляду за влаштованим склепом та відкритим на його основі молитовним будинком (1874 рік), священики місцевих церков отримували додаткову оплату. На їх забезпечення заповідалася і основна частина викупленої землі.

Аналогічний дар, в дещо меншому обсязі, ще проживаючи у своєму маєтку в сільці Бойківці того ж повіту, Іван Чечель заповідав і для церкви села Бокового, причт якого зобов’язувався доглядати за склепом ще одного його діда (імовірно, по лінії матері) – корнета Івана Долинського. Але зіткнувшись з фактами нерадивого ставлення до взятих зобов’язань тогочасним причтом Боківської церкви, підполковник Чечель ще до освячення влаштованого ним молитовного будинку на честь святого Іоанна Предтечі з іконостасом, висвяченим патріархом Єрусалимським Кирилом під час перебування Чечеля на Святій Землі, приймає рішення про передачу належної йому землі при Малій Чечеліївці в дар Григоріє-Бізюковому монастирю.

Не дивлячись на законодавчі обмеження при даруванні родового майна, на яке могли претендувати спадкоємці, досвідчений у правових питаннях Чечель і тут знаходить вихід із досить складної ситуації, отримавши через 5 років відповідний указ імператора, за яким пожертвувана ним земля закріплювалася за монастирем через довіреність його зятя – штабс-капітана Олександра Ісаєвича. Ще два роки пішло на владнання суто юридичних формальностей щодо оформлення монастирем набутого права власності, ухваленого відповідним рішенням Святійшого Синоду у червні-липні 1881 року. Ще через рік новоутворений скит не без впливу колишніх московських ігумень Митрофанії (баронеса Розен) і Валерії (баронеса Боде) було підпорядковано Херсонській Благовіщенській жіночій громаді з призначенням ігумені Валерії на початку 1883 року наставницею новоутвореного скиту.

Вже в 1899 році приписному Іоанно-Предтеченському жіночому скиту рішенням Синоду були надані права самостійної громади. Ще через рік за нею було закріплено і 180 десятин землі, які були пожертвувані відставним підполковником Іваном Чечелем (( 1885), а в 1904 році за черговим поданням Херсонського і Одеського архієпископа Іустина діючу тут громаду перетворено на жіночий гуртожитний монастир із зведенням її наставниці монахині Марії в сан ігумені.

Відразу після призначення обома із згаданих ігумень двічі закладався майбутній монастирський храм на честь Тихвінської ікони Божої Матері, який при завершенні будівництва у 1915 році було соборно освячено єпископом Єлисаветградським Прокопієм, але на честь Покрова Пресвятої Богородиці.

Планів чи інших графічних зображень храму знайти не вдалося, але з огляду на значний масив поки що не опрацьованих фондів центральних архівів, це питання не може вважатися безперспективним, як і пошук вищезгаданих рішень про його зруйнування. Зрештою, періодично подібні документи можуть відкластися в маловідомих приватних зібраннях.

За стислими описами, будівля монастирського храму з купольною частиною сягала до 32 метрів. Це був семиглавий собор з прибудованою дзвіницею. За витонченим візантійським стилем ще в 1927 році рішенням Президії Зінов’ївського окрвиконкому його було визнано пам’яткою архітектури останніх часів релігійного будівництва. Але в той час і це не гарантувало безумовного збереження подібних споруд.

Наявні архівні джерела представлені у п’яти розділах видання, що відображають основні етапи історії монастиря. Останні значною мірою доповнють також матеріали із спогадами про монастир та долю окремих із його колишніх служителів.

В додатку до видання вміщено невеликий екскурс в історію села Малої, а нині Великої Чечеліївки Новгородківського району Кіровоградської області, в центральній частині якого в даний час покоються руїни колись величного монастирського храму. Наведено також віднайдений заповіт засновника села – відставного секунд-майора Івана Йосиповича Чечеля, на вшанування пам’яті про якого, власне, і постав єдиний тоді на теренах сучасної Кіровоградщини монастир. Крім того, додано деякі опубліковані відомості з питань власності та виявлені метричні записи, що стосуються роду Чечелів на території краю. Останні мають здебільшого фрагментарний характер, а подекуди і помилкові записи. Навіть наявність цілісної метричної книги наприкінці ХVIII-го та на початку ХІХ століть не гарантувало повноти представлення у ній відповідних записів, особливо на кінець грудня, коли завчасно оформлену книгу вже треба було доставити в духовне правління для передачі на початку нового року їх зшитку до консисторії. Відповідно маємо чисельні лакуни в актових записах, які за втратою приходських примірників, у даний час відтворити вже фактично неможливо.

Додаткову інформацію стосовно представників роду Чечелів дослідники можуть почерпнути також із загальнодоступних видань з розписами чиновних осіб цивільного та військового відомств тогочасної Російської імперії.

Стосовно майора Івана Йосиповича Чечеля – його послужний список під час служби в Єлисаветградському пікінерному полку (Вершинокам’янська рота) достатньо повно представлений серед документів, вміщених в основній частині цього видання. Після виходу у відставку в 1788-1790 роках виконував обов’язки засідателя в Єлисаветградському повітовому суді (РЧО, 1788, с. 334; 1790, с. 341), а з 1796 року – в першому департаменті Верхнього земського суду Вознесенського намісництва (РЧО, 1796, с. 416). Лінію цивільної служби продовжили і два його старших сина – Іван і Павло, менший Єлисей обрав військову кар’єру. Помер Іван Чечель у 1822 році на 84 році життя, а з урахуванням записів у сповідальному розписі за 1762 рік – на 77-му, майже на десятиліття переживши свою дружину (імовірно померла в 1813 році, метричні записи за який не збереглися). Були поховані на кладовищі при частині села, яка за розподільчим актом дісталася Павлові. Звідси в 1871 році і були перенесені для перепоховання на майбутньому монастирищі.

Не менш цікавою для історії краю є постать батька Івана – Йосипа Дмитровича Чечеля [1], прізвище якого відбилось у назві однойменного села Чечеліївки, що при впадінні Верблюжки в Інгулець. Саме звідси розпочинав своє самостійне життя молодий Іван, що мав добре пам’ятати і батьківський задніпрський хутір при селі Крюків Кременчуцької сотні, де згодом постало село Чечелеве (нині Білецьківської сільради Кременчуцького району).

З 1744 року, будучи в чині значкового товариша, Йосип Чечель кілька років виконував обов’язки сотника в Архангелогородській фортеці. А з утворенням Слобідського козачого полку призначається сотником новозаселеної в 1754 році з числа крюківських козаків слободи Верблюжки, яка після 1775 року і отримає назву Чечеліївки (на відміну від осадженої запорожцями слободи Верблюжки у верхів’ях однойменної річки). Чечелевою слободою це поселення згадувалося і в деяких більш ранніх документах. Як сотник прикордонної слободи з 1759 року Йосип Чечель був призначений депутатом від Слобідського полку для опису Запорізьких земель (ПСЗ, т. 15, с. 877). В опублікованих документах чи не востаннє як відставний ротмістр він згадується у 1767 році серед підписантів наказу штаб- і обер-офіцерів Єлисаветградського пікінерного полку своєму депутату в Законодавчій комісії – підполковнику Василю Михалчі (Сб. РИО, 1894, т. 93, с. 29), хоча при цьому упорядники видання і назвали його Йосипом Гегелою. Крім Івана, мав ще трьох синів – Дмитра, Матвія та Василя. В метричних записах Чечеліївської церкви згадується також Степан Чечель, але для достовірного відтворення ступеню його родинного зв’язку наявних відомостей явно недостатньо.

Старшого Дмитра, названого так на честь діда, вже в серпні 1754 року за поданням Криловського протопопа Симеона Петрова було рукопокладено священиком до приходу новозаснованої Верблюжської слободи (ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1020, спр. 2416, арк. 18) [2]. Завдяки старанням Дмитра (не без допомоги батька) вже через рік, 5 грудня 1755 року, було отримано благословіння Київського митрополита на освячення в слободі Верблюжці новозбудованої Покровської церкви (там же, спр. 2790, арк. 482 зв.), священиком якої він і прослужив до виходу в 1780 році за штат (ДАОО, ф. 37, оп. 4, спр. 3, арк. 30). Востаннє згадується у метричних записах цієї ж церкви за 1786 рік. Про його нащадків по чоловічій лінії відомостей не маємо.

Матвій, який заступив батька на посаді командира Верблюжської роти, після виходу у відставку у 1794-1796 роках згадується як засідатель в Олександрійському нижньому земському суді (РЧО, 1795, с. 363; 1796, с. 383). На отриманій ним у 1775 році землі при Лозоватій балці (ліва притока Інгульця) заселив сільце Малу Чечеліївку, де тривалий час і проживав, хоча ще на час 5-ї ревізії це володіння значилося вже за поручиком Шамраєвим – чоловіком його дочки Єлизавети. Після смерті дружини (1812 рік) очевидно перебрався в Малу Чечеліївку до брата Івана, де і помер на 88-му році життя (з урахуванням записів у сповідальному розписі за 1762 рік – на 79-му). Крім дочок мав сина Дмитра, який помер у дитячому віці.

Василь, що згадується з 1781 року як відставний прапорщик (ЦДІАК України, ф. 955, оп. 2, спр. 2390), одним із перших ще у 1769 році отримав 840 десятин землі, відведеної йому в окрузі Бешківської роти (РГАДА, ф. 16, оп. 1, д. 796, ч. 3, л. 159 об.). Проте на час 4-ї ревізії 1782 року остання з сільцем Іванівкою числилася вже за вахмістром Іваном Пиваровичем, його пасинком, а з початком російсько-турецької війни – за титулярним радником Іваном Ошкалом з дружиною Марфою [3]. Саме від імені останньої це село отримало свою нинішню назву Марто-Іванівка, що в даний час знаходиться на правому березі Інгульця неподалік міста Олександрії. У подальшому Василь Чечель доживав свій вік у селі Чечеліївці, де в 1810 році поховав 40-річну дружину, вочевидь, що не першу. В списках Єлисаветградського гусарського полку за 1798 рік згадується його син Олексій Васильович Чечелев – корнет, полковий адьютант 28 років (РГВИА, ф. 489, д. 2268). Але його подальша доля не відома.

В уцілілих метриках Покровської церкви села Чечеліївки до початку 1830-х років інших нащадків роду Чечеля по чоловічій лінії відшукати не вдалося.

Значно чисельніше потомство, в тому числі по чоловічій лінії, мали сини Івана Йосиповича Чечеля, з яких найбільш цілісно такі відомості збереглися стосовно нащадків чотирьох поколінь молодшого з них – штабс-капітана Єлисея Івановича (1787-1863): його сина штабс-ротмістра Мефодія Єлисейовича (1826-1893), внука Єлисея Мефодійовича (1861 – до 1930) та правнука штабс-ротмістра Юрія Єлисейовича, 1892 року народження. Завдяки наявності сусідніх з монастирем землеволодінь, відомості про представників цієї гілки роду Чечелів відбилися і у використаних у виданні документах.

Крім того, з другого покоління згадується Микола Єлисейович Чечель, 1819 року народження, якому дісталися у спадок чечелівські володіння при сільці Завадівка Єлисаветградського повіту. З третього покоління таким представником був і Сергій Мефодійович Чечель, про якого до придбання землі при Великій Чечеліївці маємо згадки лише за 1899 рік, коли його було обрано головою церковно-приходського опікунства при Михайлівській церкві села Цибулівки (Березівки) (ХЕВ, 1899, № 20, с. 285), в приході якої в цей час ще залишалися землеволодіння Чечелів, успадковані від Єлисея Івановича.

Щодо останнього з представників цієї гілки – штабс-ротмістра царської армії Юрія Єлисейовича Чечеля, одного з вірогідних прообразів персонажу штабс-капітана Чечеля у відомій комедії Леоніда Юхвіда "Весілля в Малинівці" та однойменному кінофільмі, залучені нами відомості маємо виключно з матеріалів відповідної справи Одеського ДПУ.

Чи не найбільш багатодітну родину мав середній син, чиновник 9-го класу Павло Іванович Чечель, в 1824-1827 роках – наглядач магазейнів при Кременчуцькій комісаріатській комісії (ОШ, 1824, ч. 1, с. 139; 1827, ч. 1, с. 160), з 1826 року кавалер ордена Святої Анни 3-го ступеня (СКО, 1828, ч. 3, с. 295), у 1830-х роках – засідатель від дворянства в Херсонській губернській палаті карного суду (ОШ, 1836, ч. 2, с. 174; 1840, ч. 2, с. 176).

Про час народження Павла (до 1780 року) та початок служби відомостей не маємо, як і про всіх його дітей, 12 з яких згадуються у наявних метричних записах та інших документах. З них 7 дівчаток та 5 хлопчиків: Олександр, Костянтин, Віктор, Микола і Володимир. Серед власників успадкованих батьківських землеволодінь у 1852 році значилися підполковник Олександр Павлович, губернський секретар Віктор Павлович і корнет Володимир Павлович Чечелі. Про інших синів у зазначених відомостях не згадується.

Стосовно підполковника – цей чин Олександр Чечель отримав саме у 1852 році при призначенні командиром дивізіону кирасирського принца Альберта Пруського полку (НК, 1853, с. 265). Перед цим перебував у чині капітана лейб-гвардії Драгунського полку (ОРЧ, 1852, с. 90). В 1853 році запродав успадковану з братами та сестрою землю через колезького реєстратора Феофана Чернова (чоловіка сестри Ольги) майору Павлу Довгалю (ДАХО, ф. 22, спр. 18, арк. 9). В 1855-1856 роках направлявся для забезпечення підготовки Слободської дружини В’ятського ополчення до участі у військових діях під час Кримської війни (СППС, 1856, с. 51). За підбіркою Височайших наказів по військових чинах з 1857 року – полковник, у 1858 році з реформованого кирасирського принца Альберта Пруського полку (з 1857 року – Малоросійського) був переведений в Арзамаський драгунський полк, переданий у 1860 році на укомплектування Малоросійського драгунського принца Альберта Пруського полку, в складі якого, вочевидь, і перебував до виходу у відставку (СПС, 1861, с. 419).

Достовірну інформацію про Віктора Павловича знайти не вдалося, хоча за наявними розписами чиновних осіб губернський секретар з таким прізвищем з 1855 року починає згадуватися у Костромській губернії (ОРЧ, 1855, с. 69). Імовірно саме його сина полковника Миколу Вікторовича Чечеля, 1864 року народження, в 1910 році бачимо в чині полковника, призначеного командиром 119-го Коломенського піхотного полку (СПС, 1914, с. 832).

Досить трагічно склалася доля меншого сина Володимира Павловича, переведеного у 1858 році у чині поручика з Малоросійського кирасирського принца Альберта Пруського полку в Новоросійський драгунський полк, у складі резервного дивізіону якого під час приборкання польського заколоту біля містечка Погребище Київської губернії 3 травня 1864 року його було тяжко поранено шаблею в голову. В той же день штабс-капітан Володимир Чечель був представлений до нагородження орденом Святої Анни 3-го ступеню з мечами і бантом. А вже в 1865 році він згадується як виключений із списків у зв’язку зі смертю (История Новороссийского драгунского полка. 1803-1865. – СПб., 1866, с. 353, 523, 624).

Не менш багатодітною була сім’я старшого сина Івана, губернського секретаря, чиновника 12-го класу, близько 1775 року народження, який на рубежі 1820-х років згадується на посаді засідателя Олександрійського земського суду (ОШ, 1820, ч. 2, с. 249; 1825, ч. 2, с. 199).

Крім старшого сина Івана, завдяки зусиллям якого постав монастир, за наявними метричними записами та іншими джерелами мав ще чотири дочки (Марію, Єфросинію, яка померла невдовзі після народження, Олену і Клеопатру) та семеро синів: Віктора (згадується підпоручиком), Василя, близнят Мануїла і Савелія, Антона, Федора та Павла. Малолітній Антон помер на третьому році життя. Про Савелія конкретних згадок не маємо. Принаймні при записі в метричній книзі про народження у 1812 році братів-близнят міститься припис про видачу у 1853 році лише одного свідоцтва про народження. Його брат Мануїл Іванович, в 1840-х роках перебував на службі у Ставропольській комісії Комісаріатського департаменту Військового відомства (ОШ, 1841, с. 107; 1847, с. 53). Можливо, в цей час за прізвищем вибулого з Катеринодарського в Махошевський госпіталь помічника бухгалтера 12-го класу Чечеля (ОШ, 1841, прибавл. ХІV) згадується і його брат-близнюк Савелій, через нащадків якого Чечелі цілком могли підтримувати свої зв’язки по лінії конярства на Кубані практично до революційних подій 1917 року. З 1850 року титулярного радника Мануїла Івановича Чечеля бачимо уже в Московській комісії того ж департаменту, а з 1854-го – в Херсонській (ОШ, 1851, с. 54; 1854, с. 61). Після продажу успадкованої від батька землі при Малій Чечеліївці додаткових згадок стосовно нього не маємо.

Троє синів Івана пов’язали свою долю з військово-морським флотом.

З них Василь, що в 1828 році вступив до Чорноморського артилерійського училища в місті Миколаєві, з 1833 року плавав на суднах Чорноморського флоту, а з 1841-го крейсерував уже в Балтійському морі. Після переведення в 1846 році з прапорщиків у мічмани був зарахований в штат Морського кадетського корпусу, перебуваючи при якому здійснював плавання з гардемаринами. В 1849 році отримав чин лейтенанта, в 1851 році переведений в 11-й флотський екіпаж. Виключений із списків у 1854 році у зв’язку зі смертю (Общий морской список. Часть ХІІ. Царствование Николая І. – СПб, 1900, с. 264-265; ОШ, 1847, с. 153; 1851, с. 153).

Вочевидь з того ж артилерійського училища розпочинав свою службову кар’єру і Федір Іванович Чечель, 1821 року народження. За послужним списком, розпочав службу в 1833 році [імовірно в 1839-му], з 1842 року перебував уже в офіцерському чині, з 1857 року – капітан (згадується як фахівець з мінної справи), [4] з 1860 року – начальник артилерійської частини при Санкт-Петербурзькому порту і командир арсеналу. В 1856 році нагороджений бронзовою медаллю за участь у Кримській війні, в 1858 році – відзнакою за 15 років бездоганної служби та орденом Святого Станіслава 3-го ступеню, в 1862 році – орденом Святої Анни 3-го ступеню (СОМВ, 1862, ч. ІІІ, с. 15). З 1876 року в чині полковника, а у 1880-1882 роках – генерал-майора, згадується як член Артилерійського відділення при Технічному комітеті Морського міністерства (ПКМВ, 1876, с. 141; 1880, с. 173; 1882, с. 173).

Найменшого сина Павла, 1823 року народження, який розпочав службу в 1841 році, вже з 1853 року бачимо в чині губернського (згодом – колезького) секретаря на посаді столоначальника Кораблебудівельної експедиції Управління Чорноморського флоту і портів у місті Миколаєві (НК, 1853, с.302; 1858, с. 335), а з 1860 року в чині колезького асесора (8-го класу) – старшим помічником діловода Кораблебудівельного департаменту Морського відомства (СГМВ, 1862, ч. І, с. 332). Помер на 40-му році життя (30.08.1862), похований на Митрофанівському кладовищі у місті Санкт-Петербурзі (Петербургский некрополь. Том четвертый. – СПб., 1913, с. 481).

Безпосередньо про старшого сина, підполковника Івана Івановича Чечеля, детальних відомостей не маємо. За власними згадками у 1875 році про свій 70-річний вік, народився близько 1805 року, що тісно перекликається з часом отримання батьком Іваном дарчого запису на успадковану частину землі при Малій Чечеліївці (1807 рік). При відсутності відповідного запису у метричних книгах приходів Херсонської єпархії за ці роки не виключено, що народження могло мати місце і за її межами, зокрема, в Кременчузі, де його батько міг служити при тій же комісаріатській комісії, про яку маємо згадки стосовно його брата Павла. Можливо, що певну відповідь на це питання містять матеріали фондів Герольдії Сенату, за описами яких станом на 1811 рік згадуються Іван, Павло і Єлисей Чечелі (РГИА, ф. 1343, оп. 51, д. 585).

Службу Іван Іванович розпочав наприкінці 1820-х років у дислокованих на території краю полках резервної кавалерії, у складі яких брав участь у приборканні польського повстання 1830-1831 років та отримав поранення. Як і багато інших учасників цих подій, в 1831 році був нагороджений польською відзнакою за військову доблесть 4-го ступеня (СМС, 1844, с. 254), яка мала форму золотого хреста і слугувала для відзначення молодших офіцерів.

За наявними Височайшими наказами, вже в 1833 році Іван Чечель, який в цей час перебував у складі Єлисаветградського уланського полку в чині корнета кавалерії (прирівнювався до підпоручика), був призначений на наявну вакансію поручика, а в 1837 році став ротмістром.

В 1839 році його було переведено із залишенням у складі кавалерії в 3-й (Новопразький) кавалерійський округ Новоросійського військового поселення з призначенням начальником 3-ї (Аджамської) волості (НК, 1842, с. 201), а вже через три роки (25.12.1842) на відзнаку заслуг за час перебування на цій посаді надано чин майора (СМС, 1844, с. 254).

Про характер відзнаки по службі у відповідному наказі не згадується. Більш за все йдеться про про успіхи в господарському розвитку та благоустрої військових поселень волості, що одночасно дозволило зібрати і певний капітал для задоволення своїх інтересів, оскільки вже в 1845 році майор Чечель зміг обзавестися власним маєтком при сільці Бойківка Олександрійського повіту, викупивши його за 15 тисяч рублів сріблом у братів Юзефовичів. Імовірно в це сільце були переведені і його піддані селяни, чисельні згадки про яких маємо завдяки записам цих років у метричних книгах Преображенської церкви села Аджамки.

На початку 1846 року Іван Чечель отримав 4-місячну відпустку в місто Харків і на Слав’янські води [5] в Катеринославській губернії для поправлення здоров’я (мав давню контузію), в серпні того ж року його нагороджено відзнакою за 15 років бездоганної служби (СКО, 1846, с. 209), а вже в наступному році (24.01.1847) звільнено від служби у зв’язку з хворобою в чині підполковника з правом носіння мундиру та з пенсіоном у дві третини від жалування. Але не виключено, що на оформлення відставки, крім здоров’я, вплинули й інші чинники, про які можемо лише здогадуватися. Зокрема, певні роздуми викликає зміст досить об’ємної слідчої справи (266 арк.) від 6 травня 1846 року "Об отобрании у военных поселян села Аджамки Бороденко, Николенко и Коваленко 11 ниток жемчуга, 2 серебряных ложек и шкатулки начальником 3-й волости майором Чечелем" (ЦДІАК України, ф. 1316, спр. 3), що тягнулася понад півтора десятиліття і завдяки цьому збереглася серед архівних матеріалів 1-го округу Херсонського поселення.

Після виходу у відставку Іван Іванович Чечель майже 20 років проживав у своєму Бойківському маєтку. Але й тут мав певні ускладнення як з власними селянами, так і жителями сусіднього села Бокового. Зокрема, у матеріалах вищезгаданого архівного фонду збереглося повідомлення, що в червні 1856 року в пошуках кращого життя в Криму з Бойківки здійснили втечу більше 70 його підданих на чолі з сільським отаманом (там же, ф. 1316, спр. 53, арк. 14). Стосовно непростих відносин з поселянами села Бокового свідчать матеріали ще однієї слідчої справи 1853-1858 років "По претензии военного поселянина 3-й волости села Бокового Федора Коломойца о занятых помещиком Александрийского уезда Чечелем волах, равно и о других притеснениях, делаемых поселянам г-ном Чечелем" (там же, ф. 1316, спр. 17, арк. 594-678).

Деяке уявлення про настирливий характер відставного підполковника Чечеля дають його позови в Сенат при вирішенні різних господарських справ, окремі з яких згадуються в опублікованих Рішеннях цивільного касаційного департаменту Сенату за 1871 рік.

Саме на ці роки припадає період досить активної переписки Чечеля з різними урядовими інстанціями довкола дару землі при Малій Чечеліївці та вирішення інших питань, пов’язаних із заснуванням тут майбутнього скиту.

Щодо Бойківського маєтку – частина останнього в тому ж 1871 році за купчою, оформленою в Одеській палаті цивільного суду, перейшла у володіння його зятя – Олександра Ісаєвича (ДАОО, ф. 35, оп. 1, спр. 40). Очевидно до цього часу Іван Іванович втратив і свою першу дружину Юлію Володимирівну, оскільки всі подальші майнові справи ним вирішувалися уже з Нової Праги, де він проживав разом із С.Ф. Овчаренко (за пізнішими згадками – його вдовою, хоча про оформлення відповідного шлюбу невідомо).

В 1872 році Іван Чечель за полюбовним розподілом отримує у власність 770 десятин землі при селі Антонівка, що належало спадкоємцям підполковника Самійла Хорвата в Єлисаветградському повіті (РГАДА, ф. 1354, оп. 579, ч. 2, л. 54), названої пустищем Шамово-Чечель, а в 1877-му – ще 30 десятин при сільці Лев-Єфросинівці в дачі сусіднього села Монастирища (ДАМО, ф. 335, оп.1, спр. 143), якими Чечелі володіли тут до кінця ХІХ ст. Але кому із спадкоємців дісталися ці та інші володіння відставного підполковника після його смерті, конкретних відомостей відшукати не вдалося.

За наявними свідченнями, Іван Іванович Чечель мав шестеро дітей, з яких певні відомості маємо про двох синів і трьох дочок: Віру, Надію і Софію, яка померла через місяць після народженя. Імовірно після Віри і Надії була також Люба. Надія, яка була заміжньою за Олександром Ісаєвичем, проживала при родовому маєтку в сільці Бойківка. Віра, одружена з відставним поручиком Георгієм Леонтовичем, за Малоросійським родословником (том 3, с. 77) проживала на Полтавщині.

Із синів малолітній Володимир помер через рік післянародження. Старший син Антон, відставний поручик корпусу штурманів, проживав у сільці Наталівці Братолюбівської волості, відомому ще як Чечелева слобода. Обирався гласним Олександрійських повітових зборів на четверте трьохріччя 1874-1877 років та почесним мировим суддею. Останні згадки про нього маємо із справи 1879 року за укладеною ним копією плану 1875 року на володіння своєї дружини, Наталії Петрівни Чечель, при сільці Відрадна Долина Єлисаветградського повіту (ДАОО, ф. 249, оп. 1, спр. 6048).

Помер Іван Іванович Чечель у березні 1885 року. Похований, як і хотів, на подвір’ї Чечелівського скиту, де згодом і постав майбутній монастир.

Завершуючи передмову не можемо не висловити щирої подяки за допомогу в підготовці цього видання на адресу працівників Держархіву Кіровоградської області та його директора – О.Бабенка, а також В.Кір’яна, О.Мануйлова, В.Поліщука, Т.Ткаченко, С.Ушакової, К.Шляхового (м. Кропивницький), О.Пєшого (м. Одеса), О.Божко (м. Олександрія), О.Кудіної (смт Новгородка), О.Оводенко (с. Велика Чечеліївка), О.Босого та В.Сердюка (м. Київ).

1. За відомостями із сповідального розпису 1762 року Йосип Чечель імовірно народився вже після смерті свого батька – сердюцького полковника та наказного гетьмана Дмитра Васильовича Чечеля, одного з останніх комендантів і героїчних захисників гетьманської столиці Батурина, четвертованого у 1708 році в Глухові.

2. Не виключено, що з огляду на тогочасні вимоги до претендентів на священицькі посади, при цьому довелося дещо завищити вік Дмитра, про що може свідчити значний розрив у вікових параметрах між ним і дружиною та меншими братами, як це представлено у наявних сповідальних розписах 1762 року.

3. Показово, що за купчим актом, оформленим між Василем Чечелем і Марфою Ошкаловою, ця слобода згадується як Слань-Камінь (Інгульський степ. Вип. 2. – К., 2017, с. 266). Останнє може бути пояснене, крім подвійної назви, також суто формальним виокремленням частини підданих овдовілої поручиці Пиваровичевої або її сина з сільця Слань-Каменя, яке їм раніше належало, в окреме поселення, що продовжувало зберігати свою попередню назву. Основна ж частина Слань-Каменя разом з належною землею на цей час від Пиваровичів уже перейшла до капітана Потапа Миколаєва Баді, за яким згадане володіння у цей час і рахувалося.

Не менш цікаво, що окремими поселянами Марто-Іванівки, до історії якої причетні і представники роду Чечелів, на рубежі ХХ ст. також порушувалося питання відкриття тут жіночого монастиря, але за відсутністю належної підтримки у 1910 році було зняте з подальшого розгляду у Синоді (РГИА, ф. 799, оп. 25, д. 358; ф. 796, оп. 191, д. 774).

4. Развитие минного оружия в русском флоте. Документы. – М., 1951, с. 47, 53, 75, 82, 106.

5. Цікаво, що саме за рік до цього в типографії Штабу інспектора резервної кавалерії у м. Кременчузі було видано опис лікувальних властивостей згаданих соляних озер (Кумме Ф.К. Славянские соляные озера, в врачебном отношении, описанные Францом Кумме, дивизионным доктором при Штабе инспектора Резервной кавалерии. – Кременчуг, 1843, 70 с.), які вочевидь і були рекомендовані І.Чечелю при вирішенні питання про його оздоровчу відпустку.