Наш дім – ваш дім

А.Цибульський

«Мій дім – моя фортеця», – каже англійська приказка, підкреслюючи, очевидно, виключне право господаря відмежуватись від усього суєтного, неспокійного у своїй зручній мушлі, за стінами приватної оселі. Так, напевне, і є там, де ключем до вхідних дверей править не совість чи просте людське співчуття, а дзвінка монета чистогану, де кожен сам по собі, де у хвилини біди запираються наглухо не лише фортечні мури, а й людські серця.

І от позиція полярна: відчинені навстіж ворота і двері в помешканнях Поліського, Бородянського, Макарівського районів. Тисячі розкритих обіймів і сердець. Приймаючи переселенців із небезпечної 30-кілометрової зони після аварії на Чорнобильській АЕС, з малими дітьми, нехитрим скарбом, люди зустрічали їх як рідних.

Друзі пізнаються у біді. Об’єднані спільним лихом, спільним дахом і спільним місцем за столом, вони ставали не просто друзями на певний час, а єдиною згуртованою сім’єю, де і одяг, і хліб (спеціальних запасів, зрозуміло, ніхто не робив) – все навпіл. І біда відступала. Тривога змінювалася оптимізмом і надією. І люди, це цілком закономірно, діляться ними у листах до редакції, висловлюючи почуття щирої вдячності тим, хто був з ними у перші хвилини лиха.

– Пережите зближує людей і найкращі свої якості вони виявляють саме у таких екстремальних ситуаціях, – пише у листі до редакції монтер Київського правобережного підприємства електричних мереж Ж.Гуз. В цьому автор листа переконався під час останніх подій. – Що й казати, – продовжує він. – Спершу декому здалося, що протягом дня ми втратили все і залишились одні. Один по одному відходили наповнені евакуйованими автобуси, а ми, не зважаючи на чітку і злагоджену роботу організаторів переселення, відчували себе непевно. Брала туга за роками налагодженим побутом, звичним колом друзів, сусідів, покинутою домівкою.

– Однак, – продовжує Ж.Гуз, – прибувши в село Красятичі Поліського району, побачили, що нашу біду жителі цього невеликого села сприйняли, як свою. У тих, хто нас тут зустрічав, були на очах сльози співчуття. Без зайвих вагань господарі прийняли в свої оселі евакуйованих.

Моїй сім’ї гостинно запропонував поселитися монтер Красятицької підстанції Київського правобережного підприємства електричних мереж Андрій Олексійович Мусієнко. Душевні, чуйні до чужого лиха, він, дружина дали притулок й сім’ї Кравченків та Маринченко. Небагато й немало, – сім чоловік знайшли турботу й увагу під гостинним дахом подружжя Мусієнків. Дружина Андрія Олексійовича Ніна Данилівна дала кожному з нас свіжу білизну, приготувала постіль. Десять днів прожили ми у Мусієнків і весь цей час сердечність і чуйність господарів розвіювала наші сумні думки.

Про гостинність, самопожертву господарів оселі, яка на певний час дала притулок сім’ї автора листа до редакції, красномовно свідчить і той факт, що, віддавши евакуйованим будинок, Мусієнки самі ночували на веранді.

Таких, як Мусієнки, в області пише, закінчуючи листа до редакції Ж.Гуз, багато. Скромні трудівники, вони з відкритим серцем пішли назустріч людській біді. Неможливо переоцінити ту величезну моральну підтримку, одержану нами. Тож велике спасибі вам усім за вашу доброту, співчуття, вашу людяність.

Аналогічні почуття вдячності за гостинний прийом, чітку і злагоджену роботу по прийманню і розміщенню евакуйованих висловлюють у листі до редакції мешканці села Залісся Чорнобильського району, колгоспники і пенсіонери колгоспу «Дружба» П.Пилипенко, В.Ярмоленко, М.Ковган, які тимчасово розселені у піонерському таборі кіностудії імені О.П.Довженка, розташованому у селищі Клавдієво-Тарасове Бородянського району.

Особливо добрих слів на думку авторів заслуговують працівники кіностудії, які за лічені години зуміли відновити подачу води, електроенергії, подбали про побутові зручності. Увесь час, пишуть колгоспники, у клубі піонерського табору ми маємо можливість дивитися телепередачі, фільми. Двічі на зустріч з нами приїздили актори кіностудії. З концертом виступили учасники художньої самодіяльності Київського педінституту іноземних мов. Щира, задушевна пісня, добре слово зігрівають серця, допомагають забути про лихо. «Спасибі» кажуть заліщани голові виконкому селищної Ради Б.П.Решітьку, секретарю територіальної парторганізації В.Ф.Дядюшкіну, працівникам піонертабору Т.С.Шкуро, П.С.Легкому, В.С.Кулагіній та багатьом, багатьом іншим.

Від усього серця дякують за привітність, щедрість і чуйність жительці села Луб’янка Бородянського району Ользі Дем’янівні, її дочці Надії, чоловікові дочки Івану тимчасово переселені з села Корогод Чорнобильського району В.О.Бойко, П.О.Бойко, М.О.Бордик, Л.П.Грива. Автори листа до газети не вказали прізвища гооподарів, не спитали, очевидно, у поспіху. Та закарбувалася назавжди у вдячній пам’яті адреса гостинного дому: село Луб’янка Бородянського району, вулиця Шевченка № 11, та ще теплота сердець і рук Ольги Дем’янівни, її дітей, що виявили у важку для людей хвилину щось значно більше, ніж звичайну гостинність – найкращі риси нашого радянського характеру, які спростовують навіть віками шліфоване прислів’я.

Наш дім – ваш дім – таку фразу найчастіше можна було чути у тривожні дні кінця квітня – початку травня на Поліссі. Вдячний резонанс викликає вона у серцях евакуйованих і нині, хоч минуло з тих днів уже більше двох місяців. Проте так вже влаштована людина, що все лихе забувається, а все добре живе, примножується. От і йдуть до редакції листи-розповіді, листи-подяки добрим людям за добрі справи.

Київська правда, 1986 р., 5.07, № 158 (18640).