Конвенції МАГАТЕ працюють на довір’я

Олег Строганов

Міжнародні нотатки

Спеціальна сесія Генеральної конференції МАГАТЕ у Відні прийняла дві важливі міжнародні конвенції – «Про оперативне оповіщення про ядерну аварію» та «Про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації». Радянська делегація підписала ці документи і, незважаючи на передбачені в їхніх текстах строки ратифікації, заявила від імені свого уряду, що СРСР дотримуватиметься обох конвенцій з моменту підписання.

На сьогодні цей приклад вже наслідували десятки держав. Кожна з цих двох конвенцій відповідно до обумовленої процедури «набирає чинності через 30 днів після висловлення трьома державами (хоча б трьома, щоб її дія не обмежувалася рамками двосторонніх відносин. – Прим.ред.) згоди на обов’язковість для них цієї конвенції». Таким чином, життєво важливі для людства документи набули міжнародно-правової чинності.

Підписання конвенцій членами світового співтовариства триває у Відні й штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. І вони вже діють, працюють в ім’я збереження життя і навколишнього середовища, для розвитку енергетичного потенціалу цивілізації. Переміг, як відзначалося у Заяві Радянського уряду, новий підхід до встановлення взаєморозуміння, довір’я і відкритості у відносинах між державами. Це знайшло своє вираження й у визнанні необхідності сповіщати про всі випадки ядерних аварій, включаючи аварії з ядерною зброєю і при ядерних випробуваннях.

Сліпому, трагічному випадкові забаглося, щоб лише через тиждень після прийняття віденських конвенцій, випробувати їх «на міцність» і перевірити взаємну щирість учасників, а саме Радянського Союзу і США.

На початку жовтня преса обох півкуль відзначила, що Білий дім висловив вдячність радянським властям за негайне інформування Сполучених Штатів і – через МАГАТЕ – інших країн про пожежу на радянському атомному підводному човні з балістичними ракетами на борту, який перебував у плаванні приблизно за 1000 кілометрів на північний схід від Бермудських островів [1]. Наголошувалося на терміновості й ефективності заходів, яких вжила радянська сторона щодо врятування екіпажу і забезпечення радіаційної та іншої безпеки в даному районі Атлантичного океану…

Можливо, скептики й не побачили в цьому нічого, крім короткочасної взаємної люб’язності двох великих ядерних держав, які взяли в ті дні курс на Рейк’явік. Проте, й після закінчення радянсько-американської зустрічі у верхах, коли США вже поставили світ перед лицем здійсненого факту своєї відмови від укладення далекосяжних домовленостей, М.С.Горбачов на прес-конференції в ісландській столиці згадав погодження в рамках МАГАТЕ серед досягнень того процесу, який розпочався рік тому в Женеві.

Дії СРСР у зв’язку з тим, що сталося 3-7 жовтня в Атлантиці [3], повністю підтверджують незмінно відповідальний підхід Москви до проблеми ядерної безпеки і сувору вимогливість до себе радянських властей.

Радянський Союз виявився одним з найактивніших ініціаторів і співавторів цих документів МАГАТЕ. На спеціальній сесії, що прийняла їх, він вніс чітку, на 9 пунктів, Програму створення міжнародного режиму безпечного розвитку ядерної енергетики, а перед тим представив членам МАГАТЕ вичерпну доповідь про Чорнобильську аварію і подолання її наслідків, яку високо було оцінено урядовими експертами США, Великобританії, Франції, ФРН, Японії, Австрії…

У цьому зв’язку багато газет і телеграфних агентств Заходу, нагадуючи хроніку аварій не тільки на АЕС, а й на американських атомних підводних човнах і літаках з ядерною зброєю на борту, закономірно ставлять питання – чи відхилять США тепер, після набуття віденськими конвенціями чинності, завісу таємниці над радіаційними наслідками своїх катастроф.

Квітень, 1963 – американський атомний підводний човен «Трешер» став братською могилою 129 моряків на дні Атлантичного океану біля берегів Нової Англії (США).

1966 рік – американський літак «загубив» дві атомні бомби над пляжами в районі іспанського приморського містечка Паломарес.

Січень, 1968 – поблизу американської військової бази Туле в Гренландії розбився стратегічний бомбардувальник Б-52 з чотирма атомними бомбами на борту.

Травень, 1968 – за 600 кілометрів на південь від Азорських островів затонув американський підводний човен «Скорпіон» з екіпажем, що складався з 99 чоловік.

Вересень, 1983 – в результаті аварії атомного підводного човна США «Сем Рейберн» за 280 кілометрів від узбережжя Великобританії на його борту пошкоджено резервуари з радіоактивними відходами, що викликало небезпечне зараження моря.

Березень-травень, 1986 – американський підводний човен врізався в дно на мілководді Ірландського моря; за чутками, це був той самий човен «Атланта», який через кілька тижнів пошкодив корпус при проходженні Гібралтарської протоки і став у травні на доковий ремонт у Гібралтарі… [3]

Прийняті у Відні виключно гуманні з точки зору загальнолюдських інтересів і політичне архіважливі міжнародні конвенції не мають, природно, зворотної дії, тобто їх начеб не можна застосовувати щодо ядерних аварій, які сталися до набуття цими конвенціями чинності. Однак згубні наслідки радіаційної аварійної ситуації в результаті перелічених вище нещасливих випадків продовжують позначатися на людях і навколишньому середовищі.

Журналісти копенгагенської газети «Екстра бладет» докопалися зараз до окремих подробиць катастрофи 18-річної давності в Гренландії, де розбився літак Б-52 з чотирма атомними бомбами на борту. Вибухнули тільки паливні баки. Відразу ж після катастрофи кілька десятків датських робітників і місцевих жителів, ескімосів, було найнято американським командуванням бази Туле, щоб ретельно зібрати на місці падіння літака сніг і кригу, які у величезних герметичних контейнерах переправляли потім морським шляхом до США.

Більшість цих людей померли за минулі роки від якихось загадкових захворювань, симптоми яких, як тепер стало зрозуміло, вказують на наслідки опромінення [4].

Колишній портовий робітник з Копенгагена Кай Єнсен, який служив тоді в Туле, сказав кореспондентові «Екстра бладет», що всіх їх запевняли, ніби загроза опромінення на таких роботах не більша, ніж від фосфоресцентного циферблата наручного годинника [5]. Американці не спорядили робітників ніякими засобами індивідуального захисту, не навчили їх техніки безпеки. Тепер Єнсенові 55 років, та він давно вже на мізерній пенсії по інвалідності після ряду операцій уражених кровоносних судин.

Інший, також іще живий учасник дезактивації снігу й криги в Туле Рубен Еріксен став імпотентом, і зараз проходить курс лікування в госпіталі в Ольборзі. Він пригадує, що американські роботодавці говорили щось невиразне про можливість «тимчасової безплідності». Відсутність досвіду і наукових рекомендацій щодо поводження з радіоактивними матеріалами зробили всіх їх тоді в Гренладії практично беззахисними перед «невидимою небезпекою».

Американські й датські офіційні особи ніби води в рот набрали на тему наслідків катастрофи Б-52 з атомними бомбами на борту, прикриваючись дотриманням військової таємниці своїх держав-союзників по НАТО. Таємниці, на яку, мовляв, дія конвенцій МАГАТЕ не поширюється, тим більш зворотна дія. Та коли так, заявив депутат датського парламенту соціал-демократ Кай Паульсен, ми вимагаємо негайної ліквідації американських військових баз у Гренладії, якщо США не візьмуть на себе відповідальність за те, що сталося в січні 1968 року, і якщо Пентагон не виплатить компенсацію сім’ям жертв…

Якби вже тоді, як і при інших подібних пригодах, держави узгоджено дотримувались духу довір’я, співробітництва і взаємодопомоги, який нині втілено у віденських конвенціях, вдалося б значно скоротити масштаби небезпечних наслідків таких аварій. Однак важливо не тільки лікувати, а й насамперед запобігати хворобі.

У даному випадку найефективніша профілактика – це рішуче взаємне скорочення військової діяльності, особливо тієї, що пов’язана з використанням ядерних реакторів, а також з виробництвом, зберіганням і транспортуванням ядерної зброї.

Вечірній Київ, 1986 р., 20.11, № 267 (12882).

[1] Це приблизно 1500 км на схід від міста-героя Вашингтона.

[2] Насправді човен затонув 6 жовтня, 7 жовтня – помилка.

[3] Навіть із совєтської преси автор міг би дізнатись, що в Ірландському морі на мілину сів човен “Натаніел Грін”, а не “Атланта”. Від політичного оглядача в СССР вимагалось тільки знання останніх промов Генерального Секретаря, натомість знання фактів було зайвим.

[4] Ех, нема на них академіка Ільїна, який би довів, що то все радіофобія і насправді від радіації ніхто не помирає.

[5] Виявляється, таки й там були Ільїни, але нездалі, – напевно, через те, що вони не були комуністами і не могли послатися на авторитет Комітету державної безпеки.