Житиме у наших серцях
П.Смовж, редактор іванківської районної газети «Трибуна праці».
Пожежники, які працюють у зоні Чорнобильської АЕС, зустрілися з рідними Героя Радянського Союзу Віктора Кибенка
Західна околиця Чорнобиля. Поруч з автомагістраллю, що веде в Прип’ять, до АЕС, розташовані корпуси пожежної частини. Звідси в критичну хвилину надійшла допомога мужнім борцям з пекельним полум’ям. Тепер тут господарюють інші пожежники, зі Львова. Вони прийшли на зміну своїм попередникам. Щоб так же пильно і самовіддано нести свою службу по охороні атомної станції і всієї зони.
У цій пожежній частині колись 33 роки підряд служив начальник караулу Кузьма Архипович Кибенок. Потім на зміну прийшов син Микола, який теж став професійним пожежником. Того дня Микола Кузьмович знову був у знайомих стінах, розповідав про наймолодшого з династії пожежників, свого сина Героя Радянського Союзу Віктора Кибенка, ім’я якого нині знає увесь світ.
Сім’ю Кибенків – Миколу Кузьмовича, його дружину Ірину Йосипівну, старшину внутрішньої служби, та їх дочку Тетяну – командування підрозділу запросило на зустріч з особовим складом зведеного пожежного загону.
– Моя юність у курсантських погонах проходила у Львові, – розповідав Микола Кузьмович. – Там я зустрів Ірину. Вона жила на вулиці Юліуса Фучіка. І, можливо, саме тому образ несхитного борця-антифашиста став одним з улюблених у нашого Віктора.
Хіба могли навіть подумати вони тоді, що через десятки років їх син повернеться у материне місто тільки фотографією? Повернеться, щоб пильно вдивлятися в очі львів’янам і немов запитувати кожного: а ти готовий віддати себе всього до кінця людям, заради їх щасливого життя? Повернеться безсмертним, не знайомим нікому особисто, але близьким і рідним.
Біля фотографій Віктора Кибенка і Володимира Правика, розоповідали офіцери, найлюдніше місце на постійно діючій виставці, що відкрилася місяць тому в їх старовинному місті.
…Батькові нелегко було говорити. Але він кріпився. І це майже вдавалося. Згадував дитинство, шкільні й курсантські роки сина, період його змужніння і становлення як особи. А зал напружено, жадібно слухав. І вірилося, що слова клятви, ретельно виписані рукою художника на плакаті, що висів поруч на стіні, – ті слова живуть у кожному серці: «Я, вирушаючи на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, обіцяю зразково виконувати завдання на дорученій ділянці, бути прикладом у труді… Запевняю керівництво і політвідділ Управління внутрішніх справ Львівського облвиконкому, що свій патріотичний обов’язок виконаю з честю, на високому рівні відповідальності, як і належить громадянину СРСР і працівникові пожежної охорони МВС країни…»
– Дуже часто Вітя говорив: «Хлопці, тримайтесь ближче до життя!» – згадував на прохання молодих своїх колег моменти з життя сина майор-пожежник Микола Кузьмович Кибенок. – Друзі любили Віктора за це, здається, найдужче: він ніколи нікому не давав сумувати. Він бажав усім добра. Він не міг зробити інакше, як зробив у ту страшну квітневу ніч…
Мені здавалося спочатку дивним, що двоє молодих пожежних, які сиділи в третьому ряду, біля стіни, кілька разів вглядалися у текст на крайньому стенді. І лише коли після зустрічі підійшов, прочитав, стало зрозуміло, чому той стенд вабив до себе їх зір.
То був наказ особового складу частин пожежної охорони Львівської області своїм товаришам, які увійшли до складу цього зведеного загону. «Дорогі товариші! – говорилося в ньому. – Ми звертаємось до кожного з вас. Служіть Батьківщині так, як служили ваші діди, батьки, старші брати в грізні роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Так, як виконали свій обов’язок товариші по професії, які сміливо вступили у бій з вогнем на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС».
У вухах лунали слова майора Микола Кибенка: «Лейтенант Кибенок не міг зробити інакше, ніж зробив…» Подумалось: майор Кибенок теж не повів себе інакше тоді, при врятуванні колгоспної ферми, за що Батьківщина нагородила його медаллю «За відвагу на пожежі». Бо, видно, саме так учив обох жити і діяти дід Кузьма – старий, досвідчений пожежник, мудрий їх вихователь [1].
– Ця зустріч, дорогі мої, здорово підтримала нас. Ви, мабуть, і не уявляєте, як потрібні нашим хлопцям ось такі розповіді… – Полковник Кулагін енергійно потис руку батькові Героя, щиро дякував матері, по-батьківськи обійняв Таню.
А потім усі разом дивилися художньо-публіцистичний репортаж-виставку «Вогненні автографи», присвячену пожежним Чорнобильської атомної. З нею приїхали спеціально на цю зустріч члени творчого колективу публіцистичного театру «Червоний барабан». Молоді кияни, які лише з книжок і кінофільмів могли мати уявлення про дії пожежних в екстремальних умовах, зуміли піднятися до висоти глибокого емоційно-психологічного впливу на глядачів. Саме драматичністю і трагізмом правди життя. Саме документальною художністю відображення цієї правди.
Вона, ця непоборна правда життя, скрізь. У тому, що вулиця Будівельна в Іванкові, на якій жив Віктор і живуть нині його батьки, вже перей менована у вулицю імені Віктора Кибенка. У тому, що його ім’я присвоєно ще двом красивим вулицям у збудованих для евакуйованих чорнобильців селищах. У тому, що комсомольці, молодь району вирішили заробити гроші, необхідні для спорудження пам’ятника їх мужньому землякові. У тому, що майже щодня надходять батькам і дружині Героя листи, в яких зовсім незнайомі люди з усіх куточків країни пишуть такі щирі слова, які неможливо віднайти, не сприйнявши чужу біду і горе як своє особисте. І йдуть цим людям такі ж щирі слова вдячності від матері Героя. Щоб любов до інших людей у них розгоралася з новою силою. Щоб кожен готовий був до такого кроку, який може зробити тільки він, і ніхто інший.
Київська правда, 1986 р., 17.12, № 291 (18773).
[1] Не КПСС їх навчила, а якийсь дід Кузьма (можливо, навіть українець). От до чого пєрєстройка докотилась!