За покликом душі і совісті

О.Новак, кор. «Київської правди». Володарський район

Будови дружби і взаємовиручки

Будівельники Хмельницької області достроково здали вісімдесят упорядкованих садиб

Руде Село. Є таке у Володарському районі. Не можу з упевненістю назвати причини, які у давнину зумовили таку дещо дивну назву. Зате з упевненістю буду стверджувати, що вже у близькому майбутньому, коли доведеться комусь характеризувати Руде Село, неодмінно згадає він про його новобудови, про навдивовиж гарний житловий масив, який не тільки чудово вписався у довколишній краєвид, збігає видолинком до рукотворного озера, а й довершив композицію сільського архітектурного малюнка.

Далебі, я не прагну видати власну фантазію за бажану реальність. Сюди, в Руде Село, варто приїхати (і вже приїздять!) іншим будівельникам. Ні, не лише заради того, щоб помилуватись незвичним оздобленням та грою барв фасадів. Певен: люди, не байдужі до таємниць своєї професії, збагатяться тут досвідом і організації робіт, і того, як слід по-справжньому витлумачувати поняття якості, переконаються, що соціалістичне змагання, якщо вести його не формально, а по-діловому, зацікавлено, даруватиме наснагу і високі результати роботи.

Будівельники Хмельниччини – не новачки серед тих, хто допомагає нашій області. Як і їхні колеги з інших регіонів України, вони приїхали торік, одержали направлення у Володарський район, і вже невдовзі примусили заговорити про себе: об’єкти в селах Зрайки і Лобачів, а це 120 садиб, швидко набували чітко окреслених рис і при цьому (а це дуже важливо!) звідси не надходило ні раптових прохань, для вирішення яких часто потрібні були дні, ні скарг на «об’єктивні» проблеми з механізмами чи то нестачею будівельних матеріалів. 86 днів знадобилося хмельниччанам, щоб здати під ключ евакуйованим з Чорнобильського району родинам упорядковані садиби. То був рекордний строк. Дався він хмельницьким будівельникам дуже важко – працювали по дванадцять і більше годин на добу, не визнавали вихідних, але коли закінчили роботи, всі як один виповнились якимось особливим почуттям: «Наче пробились до світла крізь зарості горя…» – так витлумачила мені це почуття Ганна Олексіївна Киреєва, керівник комплексної бригади ПМК-34, що дислокується в Дунаєвцях Хмельницької області. Так ось, за підсумками змагання між спорідненими загонами різних областей, хмельниччани були визнані торік переможцями і одержали пам’ятний Червоний прапор Київських обкому партії, облвиконкому і обласної ради профспілок.

Можна багато розповідати про те, як вони організують свою роботу. Принаймні, я з інтересом слухав керівника їх зведеного загону, який для робіт на Київщині дістав назву «Хмельницькжитлобуд», А.Д.Фрідмана.

– Не обминіть увагою цю деталь, – пояснював мені Артур Давидович. – До цього в нашому облагробуді не було такого будівельного підрозділу. Створили ж його для того, щоб, так би мовити, в одних руках зосередити не тільки людські резерви, а й механізми, матеріали, – і це дозволило нам безпомилково оперувати своїми можливостями.

Знаєте, мені сподобалось оте «безпомилково», бо нараз Артур Давидович доказово розкрив його зміст:

– У нас не було жодної години простоїв. Бригади працювали не просто за єдиним нарядом, а й за чітким графіком. Ось і тут, у Рудому Селі, як ви думаєте, коли ми провели підготовчі роботи? – Взимку. Так-так, основні сили бригад, завершивши об’єкти в Зрайках і Лобачеві, поїхали працювати додому, а тут залишилась група фахівців, яка для всіх виконала нульові цикли. Часу у них було вкрай мало: що не кажи, а треба було підготувати фундаменти для 160 будинків.

А.Д.Фрідман детально пояснював мені, яким же чином вдалося його фахівцям випередити існуючі технологічні нормативи: йшлася і про цікаву раціоналізацію, яку застосували в автобетонозмішувачі, і про оригінальний спосіб заливки фундаментів – одне слово, все говорило про те, що в будівельному загоні хмельниччан високо цінується творчість.

Пам’ятаєте, я згадав на початку кореспонденції про навдивовиж гарні фасади. Вони також – результат творчості. Зокрема, в цій справі заводієм виступає сам начальник тресту. Разом з архітекторами Артур Давидович зробив кілька оригінальних ескізів і показав їх бригадирам. Підкреслюю, бо це, знову ж таки, важливо: не наказав одразу ж їх відтворювати, а запропонував брати оригінали лише за основу, далі шукати свої варіанти, які б не повторювали задумки колег. І виявилось, що у штукатурів, малярів, плиточників ховався десь у душі талант художника, бо ніяк інакше не пояснити диво-малюнки – на кожному будиночку різні, які надали новим вулицям Рудого Села неповторних рис.

Окремо хочу наголосити ще на одній особливості, яку також народжує дійсно творче ставлення до праці. Маю на увазі високу якість виконаних тут робіт. Закономірно. Бо справжня творчість школи не уживалась навіть з прихованою халтурою. Розуміння цього факту стало для будівельників-хмельниччан аксіомою. Ще до остаточної оцінки, яку дасть спорудженим об’єктам державна комісія, тут кожен окремий цикл, після його завершення, приймає обрана громадськістю місцева група якості. Так ось, хоч вірте, хоч ні, а її принциповості, як мені розповідали, бригадири побоюються більше, ніж висновків уповноважених і наділених владою осіб.

– Правду сказати, – був відвертим Артур Давидович, – у Зрайках і Лобачеві ми іноді закривали очі на незначні огріхи: мовляв, потім виправимо – чорнобильцям же ніде жити. У Рудому Селі вже на початку від цього відмовились. Кожний будинок одержить «паспорт», а в ньому – адреса колективу і прізвище бригадира. Отож, кожна бригада гарантуватиме якість.

Їх тут 29, комплексних бригад. Охоче перерахував би всіх поіменно. На жаль, немає такої можливості. Тому назву хоча б ті, котрі не просто ведуть перед, але й виявляють багатющу совісливість, ніби споруджують будинки для своєї власної сім’ї. Бригаду Ганни Олексіївни Киреєвої вже називав. Поряд поставив би колективи, де майстрами Анатолій Михайлович Ященко, Ігор Іванович Ванько, Анатолій Володимирович Шмирко. А ще окремо треба обов’язково згадати екскаваторника Івана Федоровича Яценюка, автокранівника Леоніда Леонідовича Габрука… Доводиться зупинятись у переліку, хоча в записнику залишилось ще чимало гідних доброї згадки прізвищ.

Приїздив я у Руде Село напередодні свят. Будівельники були скупі на розмови. І зрозуміло: зобов’язалися хмельниччани здали достроково під ключ принаймні 80 будинків, а весь масив у Рудому Селі – у червні, тобто на місяць раніше планового строку. З першим пунктом зобов’язання впорались. Тепер справа за другим.

– І хочеться нам, – висловлював побажання своїх земляків Клим Софронович Ковальчук, головний інженер тресту «Хмельницькжитлобуд», – щоб назвали цей житловий масив села «Травневий». Для людей пам’ять і святу подарунок.

Закономірне бажання.

Київська правда, 1987 р., 7.05, № 106 (18891).