У монтажній “Чорнобиля”

Ігор Малишевський

Більше десятка помітних фільмів принесла тривала творча співдружність передчасно померлого кінорежисера заслуженого діяча мистецтв УРСР Володимира Микитовича Шевченка з письменником і кінодраматургом Ігорем Малишевським. Серед них – кінотрилогія «Радянська Україна. Роки боротьби і перемог», відзначена Державною премією УРСР імені Т.Г.Шевченка, «Битва за Київ», художній фільм кіностудії імені Олександра Довженка «Контрудар» та інші. Останнім у списку спільних праць став документальний фільм «Чорнобиль. Хроніка тяжких тижнів», про який не раз писала наша газета.

Подаємо розділ з повісті-спогаду І.Малишевського «Володимир Шевченко. Останній фільм і все життя», яка повністю друкуватиметься у вересневому номері журналу «Вітчизна».

Нас нерідко запитували на різних прес-конференціях (і на чорнобильській теж), знаючи про тривалий творчий симбіоз: як ми працюємо? Адже кожен має свою професію, свій досвід, темперамент, свій погляд на речі, зрештою – свій смак. Люди є люди.

Володя не раз одбувався жартом перед нашим братом журналістом:

– Якщо не помітили на екрані, де режисер, а де автор, – усе гаразд.

Підготовленіші, з кіносвіту, розпочинали кінознавчі просторікування – щось про евристику, творчу лабораторію, специфіку кінообразу й кіносприймання. Володя, хитрувато кривлячись, на те відказував, поскубуючи вуса:

– Я, даруйте, селянин, ваших штучок не навчений.

А мав два червоні дипломи – сільгоспакадемії та ВДІКу хитрун…

Коли треба, згадував, що до кінематографа працював головним агрономом цілинного радгоспу на Алтаї, це і наклало серйозний відбиток на характер і поведінку. І якщо йому докорялося, що нє можна так гибіти в монтажній – дні й ночі, він незмінно відповідав:

– Старик, – так він здавна мене кликав, – я ж із селян, у мене – міцний корінь.

Ну, а все-таки, якщо серйозно? Як ми працювали?

…Початок минулорічного [1986 р.] вересня. Субота.

Увесь вечір і половину ночі у монтажній копирсаємося в коробках з чорнобильським матеріалом. Головна Шевченкова знахідка цього дня – у фонограмі. Він збирається покласти на епізоди, де люди працюють в особливо небезпечних умовах, а в інших місцях змішати з музикою клацання маленького, з сигаретну пачку, лічильника радіоактивного випромінення.

– Але де почати?! – Лейтмотив фонограми? Голос радіації? – відгукуюсь од сусіднього монтажного столу.

Володя схоплюється з металевого стільчика:

– О, фраза є! Голос радіації! Не забудь.

Він знову ганяє магнітну із записом, уперед – назад. Перевіряє себе. Мікшером виводить до гуркоту зловісний сигнал небезпеки, який у натуральному лічильнику звучить тихим стрекотом. А я тимчасом кручу на іншому столі випадково знайдений на полиці план. Біля дороги – звичайна в’їзна стела, обкладена керамічною плиткою. Угорі – ядро атома в орбітах електронів, літери «АЕС» і, теж-таки з плитки, побажання шоферам: «Щасливої дороги!» План прохідний, з так званих адресних, знімаються про всяк випадок. Що ж у ньому не дає мені спокою годину поспіль?

Ага! Нарешті!..

– Дубль є? – питаю у Володі.

– Навіщо? Знято цілком пристойно, без дубля.

– Чорно-білий контратип заівтра зробити можеш?

– Тільки для вас, маестро.., – посмішка ворушить вуса, але я бачу, як Володі зле. Знову температура. Градусник, щоб дружина не бачила (вона працює над своїм кінороликом у монтажній навпроти, через коридор і часто заходить до нас), – він пожбурив з четвертого поверху у двір. Не буду, певно, забивати йому голову:

– Завтра побачиш.

Не перший день думаю про дві речі в драматургії «Чорнобиля» – початок і фінал. До того ж частину матеріалу в кольоровому фільмі – так склалися виробничі обставини – знято чорно-білим. Як це виправдати? За яким принципом одне в кольорі, інше «че-бе»? А зараз, нарешті, в потомленій голові зблиснув опорний композиційний удар початку – отой не існуючий поки що контратип з прохідного кольорового кадру. А так. І тільки так!

Після довгого – в кольорі – в’їзду в тридцятикілометрову зону даємо контратипований план стели. А потім, уже без кольору, – зруйнований реактор. За ним усе зображення чорно-біле. Логічно?

Принцип, здається, є. Хроніка перших тижнів у фільмі буде чорно-біла. Кольору нашої тривоги і печалі.

Педаллю зупиняю стіл і на якомусь аркушику записую останню фразу – вона потім так і ляже у фільм.

Словесний супровід для придорожньої стели складу пізніше, уже плентаючись глупої ночі додому:

«У простому й звичному побажанні при дорозі з тої зловісної ночі квітня – гіркий присмак біди».

Під ранок, за машинкою, прийде й фінал: ота сама стела «Щасливої дороги!» – у кольорі. На ній остання репліка, якій чимало підтекстів дає те, що попереду побачив глядач протягом години екрана:

«Так, багато ще попереду. І потрібно буде чимало продуманості, мужності, відваги, аби повернути простому й буденному побажанню при дорозі його первісний смисл».

Узавтра, коли принесу на студію приготовлене за рештки ночі, Володя збагне все з порога:

– Нема проблем, змонтую.

А втім, ми давно вже навчилися розуміти один одного з півслова.

Але в ту попередню ніч він ще не відпускатиме мене з монтажної:

– Таємниця за таємницю. У мене теж є один план… – він відшукав на полиці рулончик плівки і вже включає стіл. – Подумай, старик.

– Уже нічим, Володю.

То був шматок плівки, пробитий компостером відділу технічного контролю, як брак. За ВТКівськими канонами – у кошик, змити на срібло. Бо в різних місцях плану, знятого з вертольота над четвертим реактором, спалахують невеличкі білі плями – «засвітки».

На тьмяному, крихітному, як у прадавнього телевізора марки КВН, екранчику монтажного столу їх важко розгледіти.

От би великий, у проекції… та куди там – ніч.

– Щось тут є… – Володя зупиняє рух плівки стоп-кадрами. Раз. Другий. – Але що – ніяк не збагну. І куди?

Це залишив свій слід радіоактивний потік, який прострелив плівку, кінокамеру, вертоліт. А отже, й тіла пілотів, й тих, хто знімав… [1]

Роздивляємося план. Сантиметр за сантиметром. До безкінця.

Рішення нема.

Третя година ночі. Володя залишається в монтажній до ранку. Він примушує себе працювати, якщо температура менше 38-ми. Я додому, до машинки.

– Кинь у підкірку, – втомлено каже Володя на прощання.

Це наш давній робочий шифр, потомлений мозок відмовляється працювати: у підкірку, нехай вариться.

А таки зварилося! Під самий ранок з суботи на неділю. Над машинкою. Коли вже треба бігти в монтажну до Володі (вихідних на монтажі він не визнавав).

План «задихав» – є точне місце в композиції, є слова:

«Це не брак. Це – зримий лик радіації. Вдивіться».

А перед тим… перед тим… Дати початок драматургії фонограми! Тривожне клацання лічильника. Точно!

Усі три елементи – зображення, слово, звук – зіллються нарешті в ударне для емоційного ладу фільму місце. Воно буде дороге і Володі, й мені:

«Найлютіший ворог, який навіть за сталевою бронею зашкалював стрілки приладів і, невидимий, вершив у тілі людини свою злу роботу, – радіація.

У неї нема ні запаху, ні кольору – тільки голос. Ось він».

У залі – на всіх переглядах перевіряли – від нього стає моторошно. Радіація в реальності.

Зловісне, невмолимо битиме й битиме чергами лічильник Гейгера.

(У сьогорічному квітні, напередодні річниці чорнобильського лиха, я подивлюся італійську відеокасету про Чорнобиль. Кадри з голосом і зримим ликом радіації взято повністю з Шевченкового фільму, навіть без перемонтажу. Втім, загалом майже весь хронікальний компонент італійського відеофільму запозичено з нашої чорнобильської картини, звісно, без посилання…).

Отак і працювали завжди.

Кадр за кадром.

Вузлик за вузликом.

До титру «кінець».

В.Шевченко у Чорнобилі. Фото А.Смородинова

На екранах України, 1987 р., 11.07, № 28 (1490).

[1] Звичайно, засвітки на плівці утворилися не від прострілу гама-променів, а від частинок радіоактивного пилу, який осів на плівці. І, звичайно, на всьому іншому, що було в Чорнобилі, в тому числі і на легенях операторів фільму.