Бетонний голод на… бетонному заводі

І.Куликов, кор. «Київської правди». м.Славутич

Славутич

З цього приводу прийняли немало рішень, але справа з місця не зрушила.

– Кожного ранку ми чуємо одне і теж: «Вашу заявку на бетон повністю задовольнити не можемо». Як це розхолоджує людей! Роботи спланувати неможливо: вранці поставиш людей, даси завдання, після обіду доводиться перекидати на інші об’єкти. Якби не сиділи на «голодному» пайку, то за червень зробили вдвічі більше (В.А.Котов, бригадир БУ-24. Бєлгород).

– Учора почали розмічати фундаменти під будинки, що входять до плану наступного року. Здається, випереджаємо час. Та я особисто прагнув би працювати у рахунок цього року. Бачите, які котеджі стоять. Майже готові. Але в кожному з них необхідно ще бетонувати підлогу цокольного поверху, а бетону не вистачає. Тож залишаємо об’єкти. Повернемося до них згодом, дороблятимемо (Йонас Венцкус, монтажник Вевісської ПМК. Литва).

– Наше щастя: ми не зв’язані із розчинно-бетонним заводом промбази. Інакше на сьогодні будинок вигнали б, мабуть, до третього поверху, не більше. (С.Г.Горлов, начальник оперативної диспетчерської тресту «Головкиївміськбуд»).

– Скільки людей, стільки й думок, – по-філософськи оцінив висловлювання людей директор розчинно-бетонного заводу А.А.Добжанський.

Сказати, що я здивував його навіть цим коротким переліком недоліків, не можна. Директор значно розширив його сумними прикладами із своєї щоденної практики. Та й розмову нашу раз у раз переривали телефонні дзвінки: «Чому не даєте бетон? Будова стоїть… Замовляли 30 кубів розчину, дайте хоча б половину…» Двері не зачинялися – водії, бригадири, виконроби вимагали бетон, розчин. Відповідь на прохання, погрози, вмовляння була одна: “Нема!”

– Чому?

Перелік причин неритмічної роботи заводу вийде довгим. Назву основні: відсутність складу для цементу, низький рівень кваліфікації експлуатаційників та інженерно-технічного персоналу, організації праці та виконавської дисципліни, брак запасних частин… Вирішення більшої половини названих проблем залежить від адміністрації підприємства і тресту «Славутичатоменергобуд». Залежить, але не вирішується.

Жодна планерка, нарада, летучка на різних рівнях не обходила питання бетону. Приймалися десятки постанов, списувалися кипи паперів, а віз, як у байці, і нині там. У січні – лютому брак розчину і бетону, мов надійним щитом, прикривався морозами. У березні – квітні заважало бездоріжжя. І лише у травні назвали речі своїми іменами – безгосподарність і некомпетентність. Та справу з місця не зрушили. У протоколі наради, що відбулася у другій половині травня, записали, що третій розчинно-бетонний завод здадуть у наладку першого червня. І вкотре строки зірвали. Та буквально через два тижні розлетілася радісна звістка: завод дав перші півсотні кубометрів бетону.

Будівельники зітхнули з полегшенням: водії КамАЗів («міксерів») швиденько проклали у піску колії до нового заводу. Та марно. Склад цементу лише будувався. Цементовози без естакади до ємкостей під’їхати не можуть. Завод практично працював один день. Терміново заходилися будувати естакаду. Основне навантаження, як і раніше, припадало на два невеличких заводи, з’єднаних в одну нитку. Як працюють вони?

В один із днів, коли я побував там, оператор заводу № 1 Людмила Міщенко до обіду жодного разу не натиснула на кнопку пульта: ремонтники займалися профілактикою. Оператор другого заводу за цей час навантажила 10 «міксерів». Для довідки: в кожному – чотири кубометри бетону або розчину. 40 кубів для величезної будови – мізер. Тільки будівельники Литви щодня подають заявки на 30 кубометрів. Гадаєте, нема цементу? Ні, є, тільки у вагонах. А от як його подати до ємкостей? Перекачувати з допомогою вакуумних установок. Нічого складного в цьому нема. Так працюють десятки аналогічних заводів.

– Я вже забув, коли одночасно працювали обидві вакуумні установки для перекачування цементу з вагонів. То одна виходить з ладу, то обидві одразу. Камерний насос працює за схемою 1-10: годину в роботі, 10 годин – у ремонті, – скаржиться бригадир М.П.Міщенко.

Не впевнений, що у вік механізації і космічних швидкостей комусь здавався б останнім словом техніки саморобний жолоб, роль якого виконував звичайнісінький лист шиферу. По ньому з люків вагону цемент сипався в кузови автомашин. До жолоба його подавали… совковою лопатою. «Механізація» на межі з фантастикою. Та будівельники, аби не простоювати, готові хоч жменями носити цемент, готувати розчин на місці. Для безперебійної роботи двох заводів щодоби необхідно п’ять вагонів цементу. До прийомних бункерів вони подаються чітко за графіком і… чекають. Іноді день, іноді більше. Існуюча «механізація» дозволяє протягом 24 годин розвантажити два, максимум три вагони. Причому, за умови, що будівельники забирають цемент самовивозом. Ось перша причина неритмічності.

Якщо за технологічною схемою піти далі, то одразу з’являється і друга: облік цементу не ведеться. Скільки його закачали в ємкості, скільки лишилося – ніхто не знає, бо вимірювальної апаратури на заводі нема.

Знайомлюсь із заявками на сьогоднішній день: на будові чекають 200 кубометрів бетону і стільки ж розчину.

– Цифри реальні. Якщо все буде в порядку, то й більше зробимо, – запевняє оператор Василь Шланчак. – Але ж нам ніхто не доводить конкретного змінного завдання. Не наважуються. То один вузол вийде з ладу, то другий. Словом, скільки зробимо, то й за це спасибі кажуть.

– У кого бетон буде, той, мабуть, і скаже, а решта… У голосі М.П.Міщенка дзвеніла образа. – Нас лають всі – від керуючого трестом до водія, який зайняв чергу під мішалку ще з ночі. А от у проблеми наші ніхто вникати не хоче. Питання із запасними частинами не вирішується. Ще місяць тому елементарного інструменту не мали. До того ж бракує спеціалістів. Одночасно працюємо і вчимося. Важко. Чесно кажучи, коли їхав до Славутича, сподівався на справжню роботу. А на ділі виходить інакше: працюємо, дійсно, багато, а віддачі від роботи – ні моральної, ні матеріальної – нема. До нас не прислухаються, тільки лають.

Про підрядну форму організації праці на заводі чули. Планують перейти на підрядну оплату праці, але далі розмов справа поки що не йде. Ані аналізу, ані елементарного економічного розрахунку ніхто не робив, бази для переходу не готував. Хоча цей крок дозволив би ліквідувати чимало вузьких місць у виробничому процесі. Здається, ці питання можна було б розглянути на профспілкових, комсомольських або загальних зборах колективу, обговорити на них болючі проблеми, спробувати знайти шляхи виходу з тупика. Але про які збори може йти мова, якщо на заводі, де працює майже сто чоловік, досі не створено ні профспілкової, ні комсомольської організацій.

– Плануємо у найближчу перезмінку, коли з’їдуться всі вахти, провести загальні збори. Раніше не було сенсу. Нині ж, коли люди пізнали один одного, знають, хто на що здатний, – пояснює директор, – визначимося і з громадськими організаціями.

Важко погодитися з такою думкою. У Славутичі свої виміри часу. Ветераном по праву вважається той, хто пропрацював тут чотири-п’ять місяців. В екстремальних умовах люди пізнаються швидко. Впевнений, ті, хто витримав іспит січневих та лютневих морозів, навіть три місяці тому не помилилися б у виборі своїх ватажків.

– …Миколо, мені ще вистачить? – до операторської заскочив молодий водій КамАЗу.

Бригадир залізним прутом гупнув по ємкості з цементом, та озвалася рівним гулом.

– Порожня. Тонни дві залишилося. На 3-4 машини…

Хлопець мовчки зачинив за собою двері, його машина у довжелезній черзі була шостою. Через кілька хвилин він вже мчав дорогою до Славутича. Хлопці з Білгородської області повинні знати, що до вечора розчину не буде.

Отже, людей знову перекидатимуть на інші роботи. Доки?

Київська правда, 1987 р., 14.07, № 162 (18947).