32. Пригоди Сидора й Одарки
Богдан Лепкий
Небагато роботи мав сотник Мручко. Москалі, голодні, перетомлені, продроглі, спали в своїм невибагливім, наскорі зготовленім захисті, як сусли в норі. Мручкові козаки в першу чергу забрали мушкети, зложені в піраміди, повідбирали старшинам пістолі, а коли ті, перестрашені ворогом, наче сонним видивом, зірвалися до боротьби, зчинився заколот в якому свої своїх не пізнавали, і всякий про те тільки й думав, щоб спастися бігством.
Деякий пробував боронитися, але ж був це безнадійний бій розпуки, бо хоч москалі переважали вчетверо числом, але зате козаки були зазброєні і мали за собою ту перевагу, яку звичайно дає напрасний наступ над конечною обороною, свідома ціль несвідомим примусом, ідея над грубою фізичною силою. Мрункові козаки знали, що коли їх сотник веде на нічний наскок, коли їх збавляє сну і відпочинку, так воно, значиться, неминучо потрібне, а царські люди не могли зрозуміти, пощо їм серед вітру і стужі кажуть волочитися по полях і лісах, як тічці голодних вовків. В козацьких душах був цей лицарський запал, без якого немає справжньої побіди, царськими ж людьми гнав тільки один безтямний звіриний страх.
Мало котрий з них бачив свого царя, але хто його побачив, не забував до смерті, і сотному розказував про його незвичайний ріст, про випулисті очі, з котрих сипалися іскри, про зуби, як у смока, і про голос, як труба. Цар Петро – то була легенда, то був демон, то був не чоловік, лиш антихрист, котрий заволодів людьми і провадив їх на бій з Господом Богом, на неминучу загибіль. Москалі сліпо слухали свого царя, бо боялися його, сповняли прикази, бо не сміли супротивлятися, гинули, бо не бачили спромоги жити. Попасти в полон – це значило спасти душу і продовжити своє життя.
Коли б не брехливі поголоски, що король Карло – це лютер, ворог Христа, котрий теж не чого другого хоче, лиш вигубити християнський народ, а «ізмєннік» Мазепа помагає йому в цьому безбожному ділі, бо він католик, коли б не те, то москалі здавалися б цілими відділами, а так вони попадали в цей глухий кут, в котрому як не в одну, то в другу стіну лобом гепнеш. Билися, як б’ється звір, застуканий стрільцями, котрий іншого виходу не бачить і надії на вихід із западні не має.
Мручко не любив такого нерівного бою, дивився на його як на прикру остаточну конечність, і хто тільки здавався, милував його, казав в’язати, бо й так гетьманові язика треба.
Москалі були всюди і не було їх нігде, бо нігде не можна було наткнутися на їх головні сили. Гетьман знав, що Меншиков, доконавши Батурин, відступив від нього, що якраз по його слідам ступає шведсько-козацька армія, але де він тепер і які в нього наміри, де цар і чи йдуть вони собі назустріч, чи гадають «дати баталію», чи, може, тільки задумують безнастанними під’їздами тривожити й ослаблювати своїх супротивників, про те ходили всякі непевні і несправджені вісті. Чим більше язика, тим більше тих вісток. А все ж таки язик серед війни – дорогоцінна річ, бо ніколи не можна передбачити, чи не попадеться між ними й такий, що щось важного скаже.
Особливу ціну мали полонені старшини, і з тими Мручко поводився зовсім чемно, відбирав їм тільки оружжя, брав чесне слово, що не втечуть, і навіть рук не казав в’язати, тільки відсилав до стоянки в лісі, де їх благий дідусь стрічав розмовою на євангельські теми.
Між полоненими москалями несли на драбині, знятій з якогось воза, тяжко покаліченого козака, біля котрого ступала якась жінка в підранім тулубку і кратястою хусткою, мов турецьким турбаном, обкручена так, що тільки двоє очей, чорних, як вуглики, світилося.
Як ціла та валка, з кіньми й возами, з полоненими москалями й декількома легкораненими козаками прибула до Мручкової стоянки під Райгородом, збіглася ціла сотня, позривалися й ті, що спали, і допитам та радості не було кінця.
Мручко не кляв і не сердився, як звичайно. Казав полонених почастувати горілкою і салом, а сам підступив до драбини з погаратаним козаком, до котрого припадала кратястою хусткою обтулена жінка.
Нахилився, глянув і радісно крикнув:
– Та ж це мій Сидір, а це Веклина Одарка!
Благий дідусь порався біля недужого.
– От і опорядила тебе, синоньку, вража москва, катюги безтяменні. Несіть його до мене. Не дамо ж погибати християнській душі.
Мручко згодився і сам подався туди, зарядивши в сотні, що було потрібне.
Поклали Сидора на дідову постелю, доложили дровець до потухаючого огню, дід варив якесь зілля для недужого, а Мручко випитувався Одарку, де вона з його осавулом бувала.
Журливим тихим голосом розказувала про напад на пасіку Імжицького і на його хутір, про свій побут у баби-чарівниці, про втечу від неї саньми, на котрих лежав Сидір, згадала щирим серцем про добрих людей, котрі їх приютили і в котрих вони скоро прийшли до себе. Розказала дальше про те, як вони вдвійку пробиралися до гетьмана, як бачили вже здалеку огнища в таборі, аж нараз знову попалися в матню.
Тут Мручко перебив Одарці.
– Дівчино, та ж це ласка Божа, що ви з таких пригод з душею вийшли! Не кажу Сидір, бо він козак, а добрий козак твердий, як його шабля, але ти, ти ж дівчина, і диви, яка крепка, що не вгнулася і не пропала, як на базарі собака. А вже з тим московським старшиною, то ти таки добру штуку зіграла, як у театрі. Чули, батьку? – звернувся до благого дідуся. – Чули ви, як отся дівчина москалів на кобиняк брала, вмерлою притворяючися.
Дід все ще порався біля Сидора, перев’язуючи його рани і смаруючи їх мастями.
– Чув, діти, чув, – відповів, перериваючи свою роботу. – Як кому на роду написано, так воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде – і нічого. Один ціле життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя – наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати, бо, як бачу, призначені ви для себе.
Одарка підняла очі до неба:
– Дав би то Бог милосердний.
– Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, – відповів Мручко. – Та ж не раз, десять разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому Сидорові, що зв’язався з тобою. Я й сам… – почав, але тільки рукою махнув. – Де-де-де! Куди куцому де зайця… Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м’ясниці і під вінець.
– Не маю я надії, – з жалем відповіла Одарка..
– Чому?
– Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить.
– Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися? Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба, щоби хтось остався в живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара… Не журися, розказуй, як то ви через тую Десну втікали.
Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить, почала шепотом:
– Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отсе з двох боків наскочили вони.
– Москалі?
– Цареві люди.
– Обпали вас, як пси діда біля попових воріт, ну і що?
– Нас кількоро було, оборонялися.
– Доброго їм чосу дали?
– Кількох коміть головою повалилося з коней.
– Так це райтарі були, може, й німці?
– Мабуть, що німці, бо билися крепко.
– Хоробрий народ, не те що царські гевали. Продовжай.
– Отож, як приперли нас так, що вже ніякої надії не було, Сидір кинувся у Десну. Наші коні легкі і по леду бігати звичні, помчали, як хорти.
– А вони?
– Були на пасених конях і зазброєні тяжко, а до того, не шульнули одинцем, як ми, а цілою валкою на команду зіскочили з берега, – лід тільки хрусть, а що далі було, того ми й не бачили, бо гнали, як вітер, добиваючися до другого берега, як до спасения.
– Бог поміг, – завважив дід, а Одарка розказувала дальше.
– Та щолиш на другому березі почалася наша біда. Кого стрінемо, блідий, як смерть. Аж зубами дзвонять, так москалів бояться. І не думай, щоб тобі яку поміч дали.
– Кождому життя миле, – завважав дід.
– Кождий його, як потопаючий соломинки, тримається, – докинув від себе Мручко.
– Сидір тоді до мене, щоби я до Гірок вертала, до Векли.
– А ти не пішла?
– І не піду від нього, хоч ви мене і бийте, – відповіла рішучо.
– Отсе тобі й кохання! – аж крикнув Мручко. – Може, ви, діду, яке зілля знаєте, щоб помолодіти? Та дівка, Їй-Богу, варта, щоб із-за неї чортові душу записать.
– Тут тобі і чорт не поможе, – відповів, усміхаючися, дід. – Це така дівка, що й смерть коханням переможе.
– Так годі, – махнув рукою Мручко, – вдоволимося, мабуть, дивлячись на їхнє щастя. Розказуй, дівчино, дальше. Так ви, значиться, знову Десну переходити.
– Авжеж, тільки не в тому самому місці, а там, де шведи мідяний міст будували.
– Мідяний міст? – здивувався дід.
– А так, – пояснив йому Мручко. – Міді й заліза у шведів велика сила, й звідти їхнє багатство. Чудову збрую готовлять, – додав і аж облизався.
А дід на те:
– І в нашій землі чимало всякого багатства, тільки люди не добралися до нього, бо нема як. Все лиш б’ються і б’ються. Другі народи багатіють, а ми кров’ю напуваємо землю.
– Колись і в нас великі багатства були.
– За князів, як через Київ купці з далеких країв проходили, а відколи більше морем плавати стали, відтоді ми й збідніли.
– Морська дорога легша, тому-то й розбагатіли італійці, німці, англичане й шведи. А Київ зубожів.
– Не зубожів би він, коли б не нападали чужинці, а ми, замість обороняти рідну землю, гризлися, мов собаки. Що то на других нарікають, коли самі ми тому винні.
І вони стали згадувати про свари й чвари, котрими так багата наша минувшість. Ніби з важких гріхів сповідалися.
– Честі лицарської не знаємо, – гарячився Мручко, – а без лицарської честі, яка тобі війна, яка побіда? На лицарській честі сила армії стоїть, а ми вождів своїх ворогам у руки давали, щоб власні голови спасти, і яка тут тобі честь?
Дід притакнув.
– Гадаєте, старого Хмеля татари під Берестечком пірвали? Сам він утік, бо боявся, щоб і його не дали ворогам на поталу. Та що тут згадувать, краще розказуй ти, дитино.
І Одарка розказувала, як над Десною вони зустрілись з невеличким почотом якоїсь пані, що до гетьмана поспішала.
– Це Обидовська, – пояснив Мручко. – Вена тепер у нашому таборі. Це ви, значиться, і допомогли їй переправитися через Десну.
– Сидір допоміг, – підхопила Одарка. – Як до гетьмана, каже, та ще якась його родичка, так неминучо пособити треба, їдь, Одарко, з нею, а я тут з моїми хлопцями москалів забавлятиму.
– А ти не схотіла?
– Ні, кажу, де ти, там і я, і лишилася. Панія на конику шпаркім лиш шульнула на лід, а тут вже і москалі наздігнали нас. Та й почалося! Господи милосердний, це ж був бій! Не раз чула я оповідання про козацькі бої, але гадала собі, от переборщують козаки, щоб похвалитися, аж і на власні очі переконалася, що ні. Не лиш люди стиралися з собою, але й коні кусали себе, гризли, аж страшно було дивитися.
– А ти?
– Що я! От оборонялася, як уміла, але Сидір, так цей по-лицарськи бився.
– З Сидора славний козак буде, – притакнув Мручко, але зараз-таки й поправився. – Тільки ти, чуєш, не пускай його від себе, бо хто мечем воює, той від меча й гине, і лиш до часу збанок воду носить.
– Поки його по мід не пішлють, – жартував дідусь.
– Отож-то я й рад би свого Сидора по мід післать, – підморгнув Мручко. – І що дальше?
– А що ж би? Наших все ж таки перемогли. Ворог, гадаю, вдесятеро сильніший був. Пов’язали нас… – насилу вимовила і повернулася до вікна, щоб не бачили, як плаче.
Мручко і благий дідусь не розпитували, що було дальше, бо тяжко скатований Сидір ранами своїми краще всякого оповідання балакав. Козаки розуміли тую мову. Заспокоювали Одарку.
– Нема спасения без терпіння, – казав дідусь. – Як пройде негода, тоді й любіша погода. Що варте життя без терпіння, навіть згадувати нема що. Побачиш, що колись нинішнє терня переміниться вам у запашні троянди.
– Бог би вашими устами балакав, – сказала заспокоєна Одарка. – Я терпіння не боюсь. Хай мене сльози вмивають, а вітри розчісують, хай я бідною остануся довіку, щоб тільки Бог не забирав його від мене, а мене від нього, щоб дозволив з ним жити і вмирати.
Незчулися, як шибки у вікнах стали рожевіти загравою світанку.
Мручко глянув і зірвався на рівні ноги.
– А бодай би мене! От і засидівся, а ранком похід. Прощавайте! – і обнялися з дідом, як добрі приятелі.
Одарка смутно й перестрашено гляділа на них.
– А ми? – і очі її зробилися, ніби два великі знаки питання.
– Останетеся в діда, – заспокоїв її Мручко. – Не бійся, він вам кривди не зробить. Тільки ти, чуєш, не дай Сидорові скорше встати, аж дід дозволить, а до мене ні раз не спішіться. Краще вже я до вас на весілля поспішуся, якщо Господь мене до своєї небесної гвардії не покличе скорше. Прощавайте!
І вибіг таким кроком, як коли б йому ще й тридцять літ не минуло. Дідусь сумно покивав головою:
– Жаль таких людей!
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 209 – 215.