35. Зустріч з Мотрею

Богдан Лепкий

За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн.

І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба буде переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові. Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ.

Перед входом до замку гетьман зжахнувся, – побачив живого чоловіка.

Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.

Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його.

– Ти хто? – питався гетьман.

– Я тутешній.

– Воскрес із мертвих?

– Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.

– Що робиш?

– До ладу доводжу руїну.

– Звідки сил береш?

– Із серця.

– Самарятянине благий, подай мені свою долоню.

– Трупами її чути, бо я трупи гребу.

– Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.

– Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.

– Лазарет?

– Будь ласка, ходіть і подивіться.

Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.

Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало.

Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.

– Що за люди? – питався дідуся.

– Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає.

– Вона? – спитався гетьман.

– Вона, – відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля якоїсь постелі.

На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови, пов’язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах.

Гетьман звільна проходив поміж тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.

Так перейшов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.

Глянув і прошепотів:

– Мотре Василівно!

– Пане мій! – відповів голос – тихий, мов позасвітній.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 222 – 224.