1. Гетьман – князь України

Богдан Лепкий

– Як бачу, то українським гетьманом краще бути, ніж шведським королем, – сказав не без злоби ексцеленція Піпер, сідаючи на багато різьблену канапу і обкидуючи зором одну з світлиць гетьманського двора в Гірках. – Великі пани отсі гетьмани. Яка мебель, які вигоди, розкіш яка, – тю!

– Дійсно, навіть король не посоромився б такого замку, – завважав Оляф Гермелін, секретар його милості шведського короля, Карла XII.

– А кажуть, що в Батурині в Мазепи ще куди краща палата. Там такі багатства, срібло, хрусталі, гобелени, що прямо стій і дивися!

– Хваляться козаки, буцімто в Мазепиних погребах золото в бочках кваситься, як у селян капуста, а срібло лежить стоплене в кружках, завбільшки млинського каміння, – докинув своє слово Маєрфельт.

– Не говори, товаришу, – перебив йому Гермелін, – а то нашому касієрові слина з рота тече. Його туди пустити б у тії погреби гетьманські, Боже ти мій! Залив би нас не бляшками, личманами, з котрих навіть коні сміються, а ретельними талярами, за котрими нашому братові рівно скучно, як і за дівчатами.

– Дійсно, одного й другого нам сильно бракує, – притакнув граф Реншільд, а його голос був тим разом більше подібний до зітхання, ніж до зневажливого свисту. – Ніяк зрозуміти не можу анімозії, що анімозії! – прямо якоїсь абомінації нашого наймилостивішого до осіб кращого пола. Хоробрий вояк, і не любить жінок! Це ж прямо не подібне до правди. За якого ж ми тоді чорта б’ємося, за чим ми вганяємо з одного кінця світа в другий, яка нам нагорода за наші труди й невигоди? Чоловік дальше забуде, як дівка виглядає.

Молодші з лицарів Карла порушилися на софах і фотелях, хто кашельнув, хто підкрутив вуса. Вродливий граф блиснув палкими очима.

– Тут нема чого кашляти. Якщо мене чорт не здмухне, як кістнер на престолі свічку, а Бог дозволить дожити хоч би такого поважного віку, як ось наш канцлер, його ексцеленція Піпер, то й я на бездів’я нарікати не стану. Але нині, даруйте, мої панове, нині я отсих аскетичних норовів нашому королеві ніяк простити не можу. Не то панночок до товариства, але навіть маркетанок нас позбавив, і роби тепер, що хоч. Не буду ж я по дорозі хлопських жінок гвалтувати, бо на це мені моя офіцерська честь не позволяє.

Ексцеленція Піпер сверлував Реншільда своїми хоч полинялими, але все ще доволі пронизливими очима, а його й так поморщене обличчя морщилося ще гірше і дійсно нагадувало порепану шкуру, якою його не раз граф Реншільд прозивав поза очі. До того великі ніздрі роздувалися, немов він моргав ними.

– Ексцеленція Реншільд, – почав, – пардон, граф Реншільд, чи треба, чи не треба, підпускає мені гадючку. Видно, це йому робить якусь окрему сатисфакцію. Не бороню. Але завважати мушу, що не всякому чоловікові влив Господь у жили таку гарячу кров, як його ексцеленції. Не будемо ж тоді ганити нашого найяснішого пана за те, що він за ворогом, а не за спідницями вганяє. До чого кого Господь призначив, те він і робить.

– Я за спідницями не вганяю, – перебив йому піднесеним голосом Реншільд, – але всі панове офіцери одної гадки зі мною, тільки не всі мають відвагу говорити, що думають, а я ані фарисеєм, ані гіпокритом не був і не потрібую бути. Я собі можу дозволити на тую розкіш, якою, безперечно, є говорения правди. Я з мадам Кенігсмарк не поступив би був так, як поступив з нею Carolus rex.

– А як же це поступив з нею наш наймилостивіший і що воно за птиця оця мадам Кенігсмарк? – почувся голос маломовного Норберга.

Реншільд зірвався з місця.

– Невже ж ви не чули про графиню Аврору Кенігсмарк?

– Ні, не чув, – відповів спокійно Норберг. – Чи мало я чого не чув, зайнятий безнастанно своїм полком.

– Смерть, – сказав, неначе свиснув, Реншільд, і в гетьманській світлиці знову зробилося тихо.

Дивно, як привикли були до того слова лицарі Карла XII і як все ж таки немило вразило воно їх, вилітаючи з рум’яних уст ексцеленції Реншільда.

– Ексцеленція граф Реншільд, – почав по хвилині задуми Гермелін, – нічого нового нам не сказав.

– Nihil novi sub soli, – боронився Реншільд.

– Всі ми скорше чи пізніше матимемо честь повігати цю небажану гостю. В тім тільки річ, як ми привітаємо її. Гадаю, що Carolus rex вийде їй назустріч, як ніхто другий у світі. «Ти перша жінка, котрої силі піддаюся», – скаже він. А вона пригорне його до себе і відповість: «Ти перший мужчина, якому я на голову складаю такий лицарський вінець».

– І що ж нам з того? Що з того Швеції і цілій Європі? Найкраща смерть не варта поганого життя!

– De gustibus non est disputandum.

Огонь на мармуровім коминку блиснув сильніше, і дровця стали тріщати з якоюсь несамовитою силою, ніби притакували словам королівського секретаря, а його ніс ще гірше загострився, як загострюється звичайно в мерця.

Хто глянув у вікна, мимохіть погадав собі, що до кождої шибки прилипала душа котрогось з тих численних товаришів, що полягли в останніх боях, такими дивовижними взорами розмалював був ті шибки незвичайно сильний мороз.

Нараз ексцеленція Піпер плеснув у долоні, і на порозі появився гетьманський підчаший.

– Чи ви загріли вже те вино, яке його величність князь гетьман Мазепа вселаскавіше зволив призначити на покріплення наших надміру виснажених сил?

Підчаший здвигнув раменами і всміхнувся так, як лиш старі панські слуги вміють сміятися, усміхом, в котрім було і виправдання, і жаль, і просьба о вибачення… Не зрозумів.

Піпер звернувся до одного з офіцерів, який доволі добре вмів по-українськи:

– Прошу йому повторити моє питання!

– Його величність князь-гетьман? – промимрив здивовано підчаший, але зараз-таки поправився й відповів, що вино з корінням вже давно гаряче, тільки він не смів вносити його, щоб не турбувати їх милостей панів.

– Але ж, ради Бога, подавай його скоріш, а то ще, чого доброго, простудиться або й вивітріє, – говорив Реншільд, потираючи руки. А звертаючися до товариства, жартував: – Як нема жінок, так хоч доброго вина нап’ємося, бо тут, нема що й казати, і вариво, і питво гарне. Я вже давно не їв і не пив так добре, як у гостині його величності князя-гетьмана… Чи добре я повторив цей титул, ексцеленціє Піпер?

– Як не мож лучче.

– А відколи ж то Мазепа став князем?

– Віднині.

– Як же це?

– Розкажу вам пізніше, бо ось і служачий з вазою надходить. Чарок теж не забув. І не маленькі собі. Так наливайте ж, панове, ті чарки, щоб не турбувати старого, а ви, domine, йдіть собі восвояси.

Підчаший подався за двері, лицарство кинулося до вина.

– Вип’ємо, – почав Піпер, – за здоровля того, що не любить жінок, а любить тільки славу й нас до такої любові заправити хоче.

– Vivat Carolus rex! – відповіли гуртом, як один чоловік.

– Але ж бо добре вино!

– Краще від нашого тонкого пива.

– І від тих квасків, що ми жльопали по дорозі.

– І від води, котру трупами чути.

– Панове, не обиджайте божеського нектару, порівнюючи його з труповонним питвом.

– А тепер налиймо собі, – почав Піпер наново, – по другій чарці і випиймо за здоровля хазяїна цього двора його величності князя Мазепи.

І тую чарку вихилило товариство до самого дна, але мало котрий вспів її покласти на своє місце, на великий срібний піднос кругом такої ж вази. Очі їм побараніли, брови попідлазили вгору, уста всміхалися глупо. Кождий рад був якнайскорше дохопитися свого місця, бо стіни стали крутитися, а вікна танцювали.

Тільки ексцеленція Піпер, що мав за собою довголітній досвід і тому наливав собі чарку до половини вінців, стояв посеред світлиці і реготався.

– Так послухайте ж ви, дивний чоловіче! Графиня Аврора Кенігсмарк – це була жінка божеської краси, прямо не жінка, а богиня.

– Коханка електора саського, – докинув, ніби віднехочу, граф Піпер.

– Коханка чи не коханка, але краса. Прямо молися до неї.

– А я не знав, що ексцеленція Реншільд такий побожний, – втрутив Гермелін, звертаючи свій довгий, гострий ніс, як спис, проти Реншільда.

– Прошу мені не перебивати, – кинувся Реншільд. – Я хоч вояк, але люблю салонну поведінку…

А відсапнувши, продовжав:

– І тую-то красавицю, тую богиню вислав був електор саський з оливною гіллячкою миру до нашого короля. Приїхала з дуже поважними листами. Ексцеленція Піпер може потвердити. Він їх читав.

– Гадаю, – відповів Піпер, – що слова графа Реншільда мойого потвердження не потребують.

– Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк.

– Ви також.

– Так тоді бачите.

Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками.

– Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині.

– Щось також! – спротивився Піпер.

– Я вже раз просив пана секретаря не перебивати мені! – гарячився Реншільд.

– Рах vobiscum! – мирив їх Норберг. – Продовжайте, ексцеленціє, оповідання про прегарну даму. Не можемо її мати між собою, так най хоч почуємо про неї.

Реншільд став перед Норбергом, заложив ліву руку в кишеню, а правою жестикулюючи, говорив:

– Отже, тая прегарна дама, вислана для мирових переговорів, а властиво, щоб миролюбиво настроїти короля…

– Щоб соблазнити його, – втрутив Піпер, але Реншільд пустив це слово мимоходом і кінчив:

– Тая дама не удостоїлася навіть оглядати обличчя нашого божеського монарха. Не помогла й протекція ексцеленції Піпера.

– Ані ваша, – додав Піпер.

– Ані моя, хоч я не такий всесильний, як ви, – король не допустив її до себе.

– І добре зробив, – завважав Ціпер. – Бо хтозна-як на тім вийшла би була Швеція.

– Раз тільки, – продовжав Реншільд, – графиня Кенігсмарк стрінула короля у вузькій вулиці, вискочила з карети і підступила до нього.

– А король? – відізвалося нараз кілька голосів.

– Що король?

– Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув головою…

– І що? І що?

– Завернув конем і почвалав дальше… Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в нашого короля найкраща жінка XVIII століття.

На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII.

– Нічого поганого я в тім не бачу, – почав Гермелін наново.

– А невже ж я кажу, що король поступив погано? – поправив його Реншільд. – Я тільки пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, – можна сказати, ненормально!

– Чого-то ви ще не вигадаєте, ексцеленціє, – противився Гермелін. – На мою гадку, пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло – чоловік незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного шатра, як затворник до своєї печери і сказав: «Ніс sunt tabernacula mea, hic habitabo in aeternum!» І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля – це нездобута твердиня, і є тільки одна жінка на світі, котра може увійти до неї.

– Котра? Котра? – спитало кілька голосів нараз.

– На ім’я їй Валькіра… – відповів Гермелін.

– А я знаю ще другу, – додав Реншільд.

– Кажіть!

– А що, панове! Кажете, Піпер старий, Піпер нікуди не годиться, – а дивіть, хто з вас так кріпко тримається, як він? Отже, треба вам знати, що до доброго вина, так само, як до гарної дівчини, не треба братися нагло, а лиш поволеньки, по субтельному шлючкові тягнути цей нектар. Потрошки, але довго. От бачите, я собі ще й третю чарку наллю і вихилю її на добрий успіх нашого дальшого походу ad maiorem gloriam нас усіх, а ексцеленції графа Реншільда зокрема.

– Наш канцлер, – відповів Реншільд, – гадає, що мені гетьманський трунок у голові пішов, так нібито я зроду доброго вина не бачив. Куди там! Я ще й четверту чарку за обшивку не виллю, тільки пити не хочу, більше афекту почуваючи до жінок, ніж до чарок.

Щоб дати доказ своєї тверезості, він встав і перейшов світлицю від дверей до дверей, щоправда, по лінії доволі прямій, наступаючи тільки на ноги одному товаришеві, котрий їх дуже далеко витягнув був перед себе.

– Ексцеленція Піпер, – почав, стаючи перед канцлером, – обіцяв нам сказати, відколи-то гетьман став князем.

– Віднині, панове, віднині, – почав Піпер. – Це вже не є ніякий секрет, можу вам зрадити тайну. Саме тепер, як ми тут ведемо інтересний дискурс, його милість Carolus rex і його величність гетьман Мазепа підписують угоду, силою котрої, між іншим, гетьман стає князем і сувереном незалежної держави. Є ще тільки один невирішений пункт, а саме, хто з них на час війни буде верховним вождем над союзними арміями на Україні, але гадаю, що й на тому пункті вони погодяться, бо гетьман привів багато менше війська, ніж король і ексцеленція Реншільд сподівалися.

– Це вже моє діло, чого я сподівався, – перебив канцлерові Реншільд, – але пощо ви, пане канцлере, згодилися на те, щоби гетьмана робити князем, того я ніяк не розумію. Досить нам одного суверена, а то двом богам кланятися…

– Річ до зрозуміння легка, – відповів канцлер, – бо наш наймилостивіший пан волить і viraginem, волить Мазепу, ніж графиню Кенігсмарк. А князем зробили ми Мазепу тому, бо супротивна сторона хотіла його зробити цісарським герцогом. Я зі свого боку ніяк не розберу, чому то ексцеленція граф Реншільд недавно тому дораджував королеві йти на Україну, а не на Москву, а тепер зраджує нехіть до тої ж України.

– Я? До України?

– Вношу це з вашого вислову про її гетьмана.

– Ви зле вносите, ексцеленціє Піпер. На Україну я тому радив іти, бо в Московщині ми були б виздихали дорешти. Хіба ви не знаєте, що цар велів зерно закопувати в землю, а траву й цілі села палив, щоб шведська армія проходила крізь пустиню. Хоч мені дійсно скучилося за жінками, то однак прошу не гадати собі, що я спішився до гарних українок, а міркую собі також, що й наш король так само не спішився до цікавого й дотепного гетьмана Мазепи, лиш повів нас на Україну прямо тому, щоб нашу армію від голодової смерті і від неминучої загибелі врятувати.

– І врятував… – доповів, похитуючи головою, Піпер.

– Не забувайте, ексцеленціє, – говорив дальше Реншільд, – що король з-під Могилева рушив був все ж таки в напрямі Москви і що в тім напрямі йшли ми, наскільки собі пригадую, більше, ніж місяць. Щолиш у Млиновичах довідавшися, що Мстиславль спалений царем до остатка і що москалі й дальше хочуть свій край палити перед нами, король і рішився повернути на Україну, себто на полуднє. Отже, бачите, що він у Могилеві моєї ради не послухав, як взагалі не слухає нікого, лиш своїм розумом робить, що йому й нам все виходить на пожиток.

– Коли б всякого слухав, то не зайшов би далеко.

– Але ж бо ми з вами, пане канцлере, не «всякі», а є ще й другі з каролівців, котрих послухати можна, а може, й треба.

– Скажіть це королеві, не мені, ексцеленціє Реншільд, – відповів Піпер і зморщив лице, немов його постягав на шнурочок. Розмова прибирала характер суперечки. Реншільд запалювався і підносив голос так, що навіть ті з товариства, які під впливом гетьманського вина стали були засипляти, будилися і встрявали в дискурс.

Вони пригадували собі, як цілими днями й ночами поспішали, лишаючи за собою множество людських і кінських трупів по багновищах і по бездорожних просторах. Бігли до якогось села, сподіючись захопити тут дещо харчів для себе і паші для коней, і нім дійшли, село розвіялося перед ними в димах, як оаза в фата-моргані серед Сахари. Пригадували собі, як цілі відділи кінниці перетворювалися в піхоту, бо коні гибли в тих одчайдушних перегонах з москалями.

Хтось згадав про страхітний похід між Сожею та Іпуттю, і важке зітхання добулося із не одних хоробрих грудей. Голодні, обдерті, босі шведи з незагоєними ранами, з покаліченими руками й ногами мусіли рубати дерева перед собою, щоб здобути прохід. Спішилися, годі було як слід уважати, і падучі дерева торощили наїжджаючі вози і придавлювали людей. Виголоджені й знесилені коні не могли ніг за собою тягнути, а не то возів, падали і загачували прохід. Спинився таким чином один віз, ставала ціла валка, і над’їжджаючому відділові доводилося обходити цю перешкоду, причому чимало піших і кінних топилося в бездонних баюрах і лісових тепличинах. Вояки лаялися, кричали і з прокльонами на устах конали в тій непрохідній пущі. Недавно, бо ще лиш тиждень тому, пришилося ночувати в лісі, серед морозу, без огню, бо дрова були, як кість, і огонь їх не брався. Зате вітер палив шведів і прошибав їх аж до костей, так що не один тоді душу Богові віддав.

– А не один віддасть ще, – кінчив ті нарікання Маєрфельт, – бо що було, те ми вже знаємо, а що нас дальше в тому поході жде, того ніхто передбачити не може. І пощо те все? Невже ж справді на те, щоб, як сказав пан секретар Гермелін, щоб непрохана смерть могла колись на голову нашого короля вложити такий вінець, якого не вкладала ще жадному лицареві на світі?

– Щоб могла, – докинув Реншільд, – подякувати йому за те, що післав у ті зимні обійми стільки молодих, хоробрих душ, скільки не післав їй ні один з дотеперішніх вождів і завойовників світа. О, насититься вона трупами шведів на довгі й довгі часи, і мине не одно десятиліття, а вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що станеться з нашою безталанною Швецією, про те я навіть думати не хочу.

– Найкраще, коли вояк не думає, лиш слухає вожда, – сказав граф Піпер і пустив свої пальці млинцем.

Реншільд скипів:

– Авжеж! Думання треба лишити вам, політикам і дипломатам, бо ви другої роботи на тилах армії не маєте. Наша річ – кров свою пролити, а ви проливаєте чорнило; ми мечем, а ви язиками воюєте.

– Чого не зробить меч, те іноді мусить зробити перо, – відповів спокійно Піпер, – але чого ви, ексцеленціє, пане графе Реншільд, кидаєтеся на мене, того я ніяк не розумію. Я ж вам не попроганяв дівок з табору і не боронив королеві, щоби вас замість Мазепи зробив князем; дійсно, не знаю звідки гнів? Я до того причини не подав.

– Не смійте обиджати мене!

– Не обиджую нікого, а говорити маємо рівне право. Вам жаль тих кількох коней, що згибли в лісах між Іпуттю і Сожею, а я ніяк не можу забути хороброго Левенгавпта і його знаменитої армії, так безмилосердно й безпощадно лишеної на поталу судьби, на те, щоб цар Петро міг похвалитися побідою над найхоробрішим генералом короля Карла.

– Над найхоробрішим генералом! – крикнув, ніби свиснув, Реншільд і прискочив до Піпера. – Скажете, може, що це моя інтрига, що я із зависті довів до того, щоб знівечити небезпечного суперника, скажете, бо чого то ви не спосібні сказати, ви старий… – і віддалення між двома ексцеленціями зменшилося до тої границі, поза котрою нема вже місця для слів.

Але в цей мент відчинилися двері від сусідньої світлиці, показався високий білий лоб, окрилений двома жмутками неслухняного волосся, засинів споловілий каптан з мосяжними гудзиками, заскрипіли високі, сильно в колінах вим’яті чоботи, і котрийсь з офіцерів крикнув: «Його величність король!»

Всі зірвалися на рівні ноги. Реншільд відскочив від Піпера, ніби грім ясний вдарив поміж них.

А король наблизився на середину гетьманської світлиці і, всміхаючися своєю загадочною усмішкою, кланявся кождому з своїх лицарів зокрема.

– Панове ще не сплять? – питався, ніби їх ножами колов. А побачивши порожню вазу і срібні чарки кругом неї, відвернувся: – Добраніч панам!

Сказав і вийшов.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 6 – 15.