Переднє слово

Микола Лазорський

Граф Кирило Розумовський, останній гетьман старої Гетьманщини, прийшов до влади (1750) саме тоді, коли станове й правне життя краю було глибоко спаралізоване. Але все ж не настільки, щоб безвладно опустити руки й байдуже дивитись на руїнницьку нівеляцію краю пожадливою Москвою. Був ще твердий грунт для тамування заподіяної шкоди.

Граф Розумовський, як на той час, був по-європейському освіченою людиною (закінчив Геттінгенський університет), добре підготованою до високої посади: він належав до плеяди тих старшин-козаків, яких в добу Єлисавети та Катерини називали блискучими дипломатами та наполегливими, небуденної вдачі міністрами. То були: граф К. Розумовський – гетьман, граф Завадовський – міністр освіти, граф Д. Трощинський – міністр земельних справ та князь О. Безбородько – міністр-презес при Катерині, пізніше канцлер при царі Павлі. Всі козаки з Полтавщини та Чернігівщини.

Граф К. Розумовський дістав у спадщину тяжко розхитаний у своїх основах край. Перед ним Гетьманщиною правила «Малоросійська колегія [1]», друга за рахубою, 15 років (від смерті гетьмана Д. Апостола 1734 року до виборів на гетьмана К. Розумовського 1750 року). За цей час найбільших шкод заподіяли краю такі резиденти, як князь Шаховський, князь Барятинський та полковник Гур’єв тяжкими поборами та постоями московського війська по містах і селах в усій Гетьманщині.

Надуживали своїми правами і колегіянти козацької старшини такі, як С. Кочубей, Андрій Безбородько (батько), П. Валькевич. Дошкуляли селянам і так зване «послушенство»-кріпацтво в обмежених формах та всякі податки, включаючи сюди і «ралець» – дарунки, узаконене хабарництво. Москва тоді ще не чіпала старих прав і вольностей та не робила спроб навіть щось переробляти на свій копил.

Гетьманщина все ж була ще міцна своїми традиціями, мала свої закони (Литовський статут, магдебурзьке право), свій адміністративний апарат (полковництва), військо – городове козацтво та автономну допоміжну військову силу – Запорозьку Січ.

Молодий гетьман під впливом романтичної доби планував насамперед відродити в Гетьманщині старий блиск козацько-гетьманської держави, відновити столицю Батурин, уфундувати університет і тим самим зробити місто центром духового розвитку для всього краю, піднести рівень добробуту населення та покасувати панщину.

Найпаче ж хотів прищепити генеральній та полковій старшині пишноту та розкоші Версалю, чим був дуже захоплений замолоду ще у Франції. Раути та бали, позолота й пудра, манірність дам і кавалерів, витончені страви та фейєрверки, барокова розкіш і золоті карети, блискуча обслуга і дивовижна ноша панства, – все те дивувало навіть і тих старшин, які бували за морем та вчилися по вищих школах Парижу, Геттінгену та Падуї.

Звичайно прищеплювати таку розкіш та витонченість можна було тільки в добу веселої Єлисавети, яка сама все те давно завела у Петербурзі і навіть вимагала від панства культивувати ту розкіш в повсякденному житті. В Гетьманщині така розкіш ішла в парі з розкошами її природи і дуже розманіжувала все панство до сибаритства, лінощів.

Тим часом у краю майже нічого не було зроблено для поспільства: систему «послушенства» не було покасовано, більше того: під тиском більшості старшин гетьман підписав універсал про закріпачення всього поспільства (20. 1. 1760). Городове козацтво і сама Січ не були зреформовані, хоч і городовики і Січ були під регіментом самого гетьмана і мали добрих полковників. Московські та чужоземні генерали (Лассі, Мініх) не високо цінили військо Гетьманщини: воно кепсько було муштроване та мало стару зброю, не розумілося на лінійній муштрі і в походах несло розвідчу службу. І найголовніше: вся Гетьманщина була окупована військом Московії і була ще під протекцією тієї ж Москви.

Безжурне, а більш за все недбале гетьманування молодого гетьмана тривало недовго: скоро по смерті цариці Єлисавети при нових володарях він впав жертвою московської зажерливості.

Все раптово змінилося: при владі стала «цариця з Ансбаху», жорстока та владолюбна німкеня. Московія в ті часи встигла успішно покінчити війну з Туреччиною, твердо стати в Балтиці і дати рахубу слабим своїм сусідам: Польщі та Гетьманщині, які вже за царя Петра стали під протекцію Петербургу.

Новий володар Катерина, що розпочала своє царювання вбивством чоловіка (Петро III), зуміла й підібрати таких достойників, які безоглядно стали працювати «на благо Росії». Брати Орлови, князь Потьомкін, граф Рум’янцев, генерал Суворов, адмірал Ушаков, князь Безбородько… ось імена тих, хто цементував «монолітну» Росію кров’ю завойованих сусідніх народів. Уклавши мир з Швецією, москалі обернулися лицем до Гетьманщини. Було це тоді, коли генеральна старшина побачила наявно велику небезпеку для краю. Щоб не допустити загибелі Гетьманщини, вони спішили подати до рук «милостивої цариці» петицію про родовий гетьманат. Але було вже запізно. Катерина бачила в тому акті бажання старшин захистити правне життя краю і негайно викликала гетьмана до столиці ледве чи не під вартою. Любила ця «Семирамида» «рубати з плеча».

Наслідки аудієнції гетьмана відомі: Петербург викинув гетьмана геть за море, де він жив довгий час ніби на вигнанні «у вигоді».

Вже без гетьмана почалися блискавичні ті «великі реформи» в Гетьманщині, які тривали до самої смерті «вражої баби», як Катерину називали січовики. Навала на Гетьманщину йшла в парі з навалою на Річ Посполиту. Коли Москва ковтала Гетьманщину в спосіб нівеляції, починаючи з війська (руйнування Січі, обертання городовиків на пікінерів), то Польщу вона проковтнула за три ковтки (1772, 1793 та 1795). І там і тут все робилося збройною силою.

По тому пішла мирна робота в обох країнах. Та робота увінчана була кривавими жертвами, горами трупів: поляки й українці ще й по цей день дошкульно відчувають наслідки тої московської роботи. То був малозрозумілий шал, буря, що трощила безоглядно все «мазепинське». Тоді саме, як і нині, Москва боялась у Гетьманщині всього, що бодай малою мірою могло стати їй на перечепі, сп’янілі від легкої перемоги москалі кинулись обмосковлювати в «Полуденному краю» всіх і все, навіть собак (не «Сірко» чи «Рябко», а «Шарік»).

І проте до боротьби з тим божевільним шалом прийшли нові, свіжі сили, що гуртувалися вже біля основоположників міцного грона так званих «автономістів». То була десятка великих патріотів-козаків з Гетьманщини… Роботу свою вони зачали в Москві і скоро перенесли її на руїни рідного краю. О. Безбородько, Я, Завадовський, Д. Трощинський, В. Капніст, брати Миклашевські, брати Гудовичі, Г. Полетика, архімандрит Запорозької Січі Володимир Сокальський, А. Пригара, А. Худорба, Левицький-Ніс, І. Котляревський, Г. Сковорода і ще тисячі інших на сторожі козацького народу поставили «Слово». Від них, від того золотого грона будителів національного духу народились нові покоління борців за волю, за права, за ні від кого незалежну Україну.

Автор

Примітки

1. М. Л. тут сплутав справжню Малоросійську колегію (1722 – 1727, 1764 – 1786) і Правління гетьманського уряду (1734 – 1750). Оце правління М. Л. весь час зве «колегією». – М. Ж., 25.01.2024 р.