3. «Ой гаю мій, гаю»

Клим Поліщук

Писали й запевняли: «Зеленого немає!» «Зеленого знищено!» Про це оголошували спеціальними плакатами з віршами і про це офіційно повідомляв ворожий штаб. Говорили, що начебто в Каневськім лісі знищено весь повстанчий загін і вбито само Зеленого. І в той час, як це повідомлення передавалося з міста в місто, з польових просторів надходили інші вісті: там убито комісара, там знищено щонайліпший червоний полк, а там цілий повіт збунтувався. Глухо гомоніли про це села і злякано прислухувалися до того гомону міста і чим далі, тим частіше й голосніше згадувалося імення Зеленого, який мовляв «заводить мужицькі порядки».

Вороги збиралися в своїх штабах і довго радилися між собою. Після кожної наради, то в один бік, то в другий виходив «у спішнім порядку», озброєний до зубів, новий полк москалів, але то все було до нічого. За який-небудь тиждень, приходили вісті, що їх повішено на придорожних вербах.

Стали висилатися на місця подій цілі дивізії і вони з криком та шумом приходили десятки й сотні верст чорноземними грунтами і ніде нікого, крім одних косарів на полях, не бачили. Але варто було якомусь полкові відокремитися і стати десь у селі на відпочинок, як в пітьмі весняної ночі несподівано налітала зграя темних привидів і з криком «хай живе отаман Зелений!» – немилосердно нищили всіх і так же нагло зникали.

Кидались вороги на всі боки і вишукували різних засобів, аби заспокоїти схвильовані маси і так не могли знайти ніякої ради. Змагалися між собою й дорікали друг другу за те, що в свій час нерозумно відкинули жадання Зеленого, аби були виборні селянські ради і постановлені на комісарські місця вибрані громадою люди. Жалкували, що не визнали за народом права його рідної мови і на скору руку складали й оголошували про це декрети, надіючись таким чином зміцнити під собою захитаний грунт. Розліплювали їх на парканах та стінах, поруч з наказами про «Всеобуч» і зголоднілі мешканці міста читали й озлоблено перекидалися між собою уривчатими фразами: «Какая там может быть мова, когда хлеба нет на базаре?»

А на міських базарах справді пустка стала, бо всі господарі, що тільки мали на продаж, не схотіли його везти, а для інших так дороги не стало. Натомість втопталися стіжки між лісовими кущами, які провадили до числених загонів отамана Зеленого, який обсадив ними весь правий берег Дніпра, починаючи від Черкас і мало що не до самого Чорнобиля, і всю Київщину – від Звенигорода і аж до Радомишля. Зв’язав своїм зв’язком усіх ватажків, об’єднав своїм духом усі села, а сам сидів собі у Грековім лісі і про Умань думу думав…

Тепер уже він нічого не боявся і ні перед чим не зупиниться. Після тієї пам’ятної ночі в Каневському лісі, коли він, розпустивши на всі сторони своїх побратимів і залишившись тільки з одними трипільцями, пробив собі дорогу через цілу ворожу дивізію і щасливо дістався аж до Грекового лісу, – повірив свому призначенню. І коли через якийсь тиждень установився зв’язок між загонами, він дав наказ в один і в той же день напасти й відійти на цілу низку містечок і залізничних станцій, що було зроблено з надзвичайною точністю. В один той день було знищено до тридцяти тисяч ворожого війська й забрано від нього стільки зброї, що майже половина київських господарів озброїлася нею.

І коли він упевнився в своїх силах, тоді поскликав до себе всі свої загони і всі вони, не виключаючи навіть дядька Пилипа, в призначений вечір непомітно влилися в гущавину Грекового ліса. Не було чутно ні зайвого шуму, ні нестриманого гомону, лише була одна чуйність гостра та настороженість пильна. Вітаючись з цими, дивно мовчазними людьми, які ще вчора були на своїй борозні, а сьогодня стояли вже перед ним стрункими рядами, Зелений відчував у них частину самого себе, а тому-то й так лагідно звучав його голос:

– Доброго здоров’я, братіки!

– Добра зичимо, батьку наш! – наче листя чуле, шелестіла відповідь.

Як стемніло, то запалили огнища і закипіло товариське життя. Прийшов до Зеленого Супоня. Як брати, обнялися й поцілувалися. Подивившись на Зеленого, Супоня здивувався:

– Що з вами, старієтеся?

Зелений всміхнувся:

– Думаю, а не старіюся.

Клопоти зміняють лице людини. Дуже змінили вони лице Зеленого, яке давно вже не тим стало, що колись було. Підборіддя стало гостре, ніс окреслився сильною дугою, а чоло збільшилося й поважчало, наче з каменю витесане. Без сліду пропала та м’яка задума в очах, якої так боялась колись його бідна мати, а натомість з’явилося в них щось таке гостре і пронизливе, що хвилинами нагадувало справжню блискавку і заставляло присутніх затримувати дихання й вичікувати відгуку далекого грому.

В його лагідній ухмілці було щось таке, що буває в ухмілці досвідченого хірурга, коли він, заспокоючи на операційному столі тяжко хорого, накладає на його лице хлороформну маску.

– Так на Умань? – тихо промовив Супоня, визволившись від своїх дум.

– Завтра! – сказав Зелений, – Завтра, товаришу, попробуємо своїх сил. Лише не треба про це багато говорити і не треба сумніватися.

Супоня швидко схопив його за руку і міцно стиснув.

– Хай Бог помагає!

– Мусить! – сказав Зелений і в його очах блиснула ота сама блискавка. – А тепер ходімо до гурту.

Повернувся і швидко пішов до великого огнища, навколо якого стояли вози й сиділи люди.

«Що з ним сталося?» – думав Супоня, йдучи слідом за ним. І враз пригадав той час, як він стрінувся з ним у Києві, як німці виряжали до «фатерлянду» свого генерала. Пригадав і подумав: «Але ж він вже й тоді був не такий, як я!»

Коло огнища тихо співали. Тепла весняна ніч тулилася між зеленими вітами і, здавалося, затаєно прислухалася. Палахкотіло полум’я, тріщали іскри і веселими роями летіли високо в гору, бажаючи досягти далеких і спокійних зірок. Затихли повстанці, тільки побачили між собою отамана свого. Якийсь сивий дідусь сидів і тихо перебирав струнами бандури.

– Ого! Так ви з кобзарем, як справжні гайдамаки! – голосно й весело промовив Зелений.

– Я в Києві коло святої Софії «Ще не вмерла» грав і мене за те розстріляти хотіли, – сказав старий, підіймаючись з місця.

Зелений здивовано розглядав високу й струнну постать старого і вона здавалася йому знайомою. Дивлячись на довгий синій сурдут, білу бороду, високе чоло й гладенько зачісане назад сиве волосся, він пригадав, що бачив його не раз на Хрещатику з гітарою в руках, як він співав романтичні московські романси і зчудувався:

– А я навіть і не міг думати, що ви українець!

– Я давно українець, а тільки українці не хотіли мені куска хліба дати, – сказав старий.

– Як то так? – почулися голоси зацікавлення.

– А так! Був колись співаком і осліп на своє нещастя. Довго сидів і кріпився, а потім на вулицю пішов і був таким, як ви вже знаєте.

– Ну, а до нас як ви прийшли? – спитався Зелений.

– Так, як і всі! Почув, що вже терпець увірвався, то й не терпіти ж мені там самому, як я духом з вами.

– Славно, діду, робите! Знайте, що Вкраїна вас не забуде! – сказав Зелений, беручи старого за вільну руку. – А поки що сідайте та заграйте нам що-небудь такого, що згадало б нам давнину й запалило наші серця тим огнем, якого ми тепер потребуємо.

Старий сів просто на землю, звів до неба незрячі очі і став перебирати струни. І в цьому затаєному перебиранні струн, в тому однозвучному гомоні чулося щось не висловлене словами, – ніжне, чисте, як дитяча сльоза, яка падала на гостру стерню безмежно розгорнутих рідних ланів. І які б не були сильні й запальні слова промовця-вождя, але сильніша від них пісня поета, того поета-страдника-лицаря і вигнанця, що на чужині оплакує безталання своєї матері і вболіває її болями.

Бриніли струни кобзи під зручними й тонкими пальцями сліпого музики і глибоко зворушували загартоване військовими негодами чуле серце Зеленого.

Сидів на пеньочку, схиливши на груди голову, обпершись на свою шаблю, зачаровано слухав. «Боже мій! – думав про себе. – Хіба ж не є щастям положити душу свою за душу того народа, що витворив таку чарівну мелодію?!»

Раптом підвівся й озирнувся навколо себе. Побачив тісне коло товаришів і побратимів. Стоїть Супоня з важким, як скеля, замисленим лицем, стоїть Проць з палаючими, як у Гонти, огневими очами, стоїть Гонтаренко з затислими зубами і з тремтючими сльозами на очах, стоїть і дядько Пилип – на все готовий і терплячий, стоять сотні й тисячі зачарованих лиць і всі вони належать йому і всіх він поведе туди, куди сам схоче.

І в мить, гармонійно вливаючись в бренькіт струн, забринів натхнений голос незрячого:

Ой, гаю мій, гаю,

Та густий, не прогляну…

Поважно, як слова молитви, попливли між столітніми дубами слова пісні. Віти дерев зашелестіли і цілком затихли. А душа незрячого відкривається ген аж до дна і з глибоким співчуттям питається:

Чом тобою, гаю,

Та вітрець не колише…

І мовчить старий ліс, ледве стримуючись, щоб не зойкнути страшно і не скрикнути від того болю, що зазнав на протязі довгих літ неволі, а пісня бринить уже ніжно і безпосередньо:

Сестро моя, сестро,

Та сестро Україно…

Щось нове озвалося тут. Здригнулися, наче хто гострим ножом доторкнувся до самого серця. Озирнулися – що це? Ах, тож це сам отаман Зелений співає. Зігнувся ще нижче на шаблю, наче на його плечі лягла незмірна вага чорнозему родючого.

Чи привикла, сестро,

Та під москалем жити?

Щось страшне спалахнуло в очах побратимів і зустрілося з полум’ям огнища. Міцніше стиснули руки холодні люфи наладованих рушниць. І враз обірвався голос отамана і він повернувся до всіх з новим лицем, осяяним якимсь незвиклим сяйвом. Глянули й заніміли. Ще ніколи не бачили його таким. Зашептали між собою:

– Як святий, як святий.

В той час між вітами дерев з’явився срібний кружок місяця і всі побачили, що то місячне сяйво впало на його лице. Між деревами заходили чудні тіні. Дядько Пилип озвався перший:

– Ну й пісня ж!

Незрячий опустив кобзу на коліна й собі сказав:

– Пісня, братіки, душа наша!

Отаман Зелений повернувся до товаришів:

– А ну, хто там з голосом, виходь сюди! – гукнув.

– Таж я можу! – озвався Гонтаренко. – По-нашому, як колись в Трипіллі.

– Заспівуй, товаришу! – сказав Зелений, але в той час до нього підійшов якийсь здоровенний чоловічина й сказав:

– Та, той, як що дозволите, то я затягну!…

– А ви знаєте якої? – спитався Зелений.

– Якби не знав, то й не просив би, – сказав здоровий чоловічина. – Я всіх ченців навчив її співати.

– А ви з монастиря, чи що! – здивувався Зелений,

– З Видубецького, пане отамане! – відповів той.

– Ага! Ну, гаразд! Зачинайте!

Зарослий чоловічина вирівнявся, склав на груди руки і з його грудей покотилося громове:

Ой, гаю мій, гаю,

Та густий, не прогляну…

Ліс задрижав, задвижав і стоголосою луною озвався по всім таборі: «Та густий, не прогляну».

Співали довго і врочисто, як на Великдень у сільській церкві і затихли тоді, як дійшли до того – «Чи привикла, сестро?» Тоді після хвилини напруженої мовчанки, несподівано, але одностайно вирвалося з усіх грудей могутнє:

– Слава нашому отаманові, слава!

Зелений стояв і всміхався, як і завжди, коли знаходився в якім-небудь несподіванім положенні. Нарешті махнув рукою і крикнув:

– Слухайте!

Помалу, як вода на млинових колесах, все тихше і тихше спадали голоси, заким не закінчилися слабким голосом малого повстанця. Тоді стало тихо, як у домовині і отаман Зелений заговорив:

– Ну, братіки! Поспівали трохи і досить! Завтра, як тільки стане сходити сонце, підемо на Умань! Матимемо там чимало чорної роботи, так відпочиньмо трохи і наберімся силоньки! Така моя вам порада і я йду до свого намету!

– На добраніч, пане отамане, на добраніч! – загули тисячі голосів між деревами.

Зелений вклонився на всі чотири сторони і помалу пішов до свого намету. Слідом за ним пішли Супоня, Проць і Гонтаренко. Дядько Пилип також хотів іти, але пройшовши декілька кроків, вернувся назад до огнища.

– Хай собі там, – промовив сам до себе.

Став коло вогню, взявся в боки і голосно сказав;

– Може б ми, братіки, погуляли ще трохи, га?…

– Як так погуляли?! – почулися звідусіль голоси.

– А так! У мене на возі аж три барильці з горілкою марнуються.

– Давайте їх сюди, давайте! – загукали. – Дати їх, дам, але тільки тим, що танцювати будуть.

– Згода, згода! Давайте! – луною озвався ліс.

Заворушилися кущі, зашелестіла трава, посхоплювалися на ноги і стовпилися коло вогню. Через хвильку з’явилися барильця з горілкою. Поставили їх поруч і в одному з них, хтось меткий зараз ж вибив закаблуком дно. Дядько Пилип вийняв з кишені бляшану філіжанку і крикнув:

– Я перший! За здоров’я нашого пана отамана!

– На здоров’я, на здоров’я! – загукали.

Підкинули на огнище сухого хмизу, посадили коло вогню незрячого і сказали:

– Грай!

– Спершу чарку вип’ю! – промовив незрячий.

– Налив йому дядько Пилип повну філіжанку і сказав:

– Пий, музико наш, пий!

Випив незрячий одну, другу і третю і не скривився навіть.

– Чоловік дві душі має, – сказав поважно. – Одна душа плаче, а друга сміється.

– Як сміється, так хай сміється, а ти, діду, грай!… – відповів дядько Пилип.

Розвісив свою широку матню, виставив наперед ліву ногу і приготовився.

Бренькнули струни дзвінко, дрібно і весело.

– Ех! – майже простогнав дядько Пилип і вдарив ногою в землю, як стаєнний кінь. – Швидче, музико!

Вдарив другою ногою і наче буря його підхопила. Задріботів ногами дрібно-дрібно і просто поплив у повітрі. Всі навколо тільки ахнули зі здивування, бо де ж таки видано, щоб такий пень, а був такий легкий? І задрижали жижки в кожного чоловіка, затремтіло серце і похапцем пили й низалися в рухливе коло танцю. І це не був той звичайний танець, що буває коло коршми, а це було щось особливе, щось навдивовижу рухливе, що не знало собі меж і що не могло спинитися ніякою силою.

Все дрібніше й дрібніше бренькочуть струни, все частіше й частіше перебирають ногами незлічені пари бородатих і вусатих гречкосіїв, як ніколи і ні на якім весіллі.

Дядько Пилип перед веде. Його лице нерухоме, як із каменю. Очі звів до неба далекого, наче молиться, а в глибині чоловічків зелені проміні місяця грають.

Лантухом викотився в середину кола здоровий чоловічина, що заспівував пісню, і не своїм голосом крикнув:

– Давайте, будемо так, як вовкулаки!

– Ха-ха-ха! – озвалося коло. – Як вовкулаки! Як вовкулаки!

– Диви ти, що святий отець з Видубецького каже! – крикнув хтось коло барильця з горілкою.

– Та ж він наш! – загомонів ліс. – Наш… наш.

І враз дядько Пилип зупинився. Вийшов з кола і прохрипів:

– Тісно мені тут! В поле хочу, в широке поле!

Звернув на бік між кущі і став садити гопака.

– Я їм покажу! Я їм покажу! – цідив крізь зуби.

Нарешті випорожнилися барильця і коло стало меншати. Натомість більшало число танцюристів між кущами. Стомлений, знесилений незрячий ледве що перебирає пальцями, але струни вже самі грають, як і самі собою танцюють гречкосійські ноги. Глухо гомонить земля від тупоту ніг, тихо згасає огнище, а натомість світить ясний місяць з високого неба і байдуже дивиться він на страшний танець зеленовців і бачить він, як широкими полями ходить неприборкана тривога і як скрадається поза клунями селянська чуйність:

– Ви спите, куме Степане?

– Ні, не сплю, куме Іване!

Ця ніч в Грековім лісі стала назавжди пам’ятною для кожного зеленовця, бо в ній кожний з них відкрив друг другу свою душу і кожний з них раз назавжди зрозумів себе і других таких, як він сам… І після цеї ночі вже не було між ними неладу, ні роздору, а було одне тіло могутнє, один дух непереможний, одне горіння всеочищаюче.

І під час того шаленого танцю, отаман Зелений сидів у свому наметі і тихо розмовляв з товаришами.

– Скільки у вас зараз людей? – питався Супоні.

– Чотирі тисячі, – відповідав той.

– А в тебе? – звернувся до Гонтаренка.

– Три тисячі й вісімсот сорок сім.

– Ну, а як у вас? – нахилився до Проця.

– Дві тисячі й триста двадцять.

– Коло мене, разом з трипільцями, певних п’ять тисяч, але, от, цікаво знати, скільки прийшло з дядьком Пилипом? – заговорив Зелений.

– Здається, що три тисячі, – сказав Гонтаренко. – Але ця цифра на час бою може побільшитися в десятеро косарями.

– А села вже сповіщено?

– Звичайно! Ще позавчора.

– Ага! Тоді, значиться, все гаразд. Маємо певних 18 167 чоловіка проти трьох червоних дивізій. Підем на Умань з трьох боків. Я з трипільцями йду головним шляхом і займаю залізницю, а ви підете так, щоб охопити ворога з боків. На тили послати шість босих сотень, щоб вони в свій час напали на ворожу артилерію.

Вийняв записника, розгорнув мапу Уманського повіту і сказав:

– Треба все, до найменших дрібниць, обговорити.

Всі четверо нахилилися над мапою і так радилися між собою.

Нарешті було вирішено, що Супоня й Гонтаренко рівними силами почнуть наступати з двох боків, потім мають виступити на ворожих тилах босі сотні і тоді «просто в чоло» вдарить сам Зелений. Проць, як весь час виконував обов’язки начальника штабу, мав їх виконувати і під час бою.

Була вже північ, як скінчили нараду і Супоня з Гонтаренком зараз же пішли до своїх загонів. Проць лишився з отаманом.

Як тільки вони вийшли, Зелений відсунув від себе мапу і важко зітхнув:

– Сам не знаю, чого мені так важко стало?

– Того, що велике завдання взяли-сте на себе, – промовив Проць. – Змагатися так, як ми змагаємся, то не камінь товкти на Тирольському гостинцеві.

– А ви хіба товкли його? – спитався Зелений.

– Ще й як завзято! – засміявся Проць. – Перша моя самостійна праця була, як зі школи вигнали.

– Ну, а я так і не вчився в тих школах, – зі смутком промовив Зелений, – Отак із дитячих літ все сам та сам. Чи то що роблю, чи то навіть і сплю, а все до чогось сам доходжу. Так і до Вкраїни дійшов і знаю її, як свою маму рідну.

– Цікаво, чи знав що про неї Довбуш? – сказав Проць.

– Напевне знав, – промовив Зелений. – Знав Довбуш, знав і Кармелюк. Коли боролися, то мусили не тільки знати, але й вірити.

Зупинився на хвилинку. Якось дивно подивився на Проця і, ледви чутним голосом, спитався:

– А ти, Процю, віриш?

– Вірю, батьку отамане! – відповів той і, вмить, упав перед ним на коліна і тричі поцілував землю. – Вірю, що ця земля свята є!

– Не треба так, не треба! – зворушено сказав Зелений, підіймаючи його з долу. – Хай сам Бог буде свідком твоєї присяги святої!

Сходила світова зірниця, як вони лягли відпочити трохи і то була, властиво, остання спокійна ніч.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 93 – 101.