5. Поразка

Клим Поліщук

Хто його знає, як воно так сталося, що червоні підійшли аж до самого міста. Можливо, що через те, що на заставах стояла збиранина дядька Пилипа і, будучи напідпитку, не дуже-то дбала за свій обов’язок, а може й через те, що й самі трипільці заспокоїлися, бо цих чотири дні, які провели вони в Умані, були такі лагідні і спокійні, що нікому навіть і в голову не приходила така несподіванка.

Посланці Соколовського і Ангела, які тільки вчора вечором прибули до Уманя, привезли з собою втішні вісті про вдалі напади на Радомишль та Ніжин, куди зараз потяглось багато червоних, а вислані в околиці міста власні розвідки ніде не бачили ніяких ознак ворога.

І тут, як сніг на голову, посипались звідкись снаряди просто на кафедральну площу, як перед днями сипав їх Зелений, а з боку залізниці заторохтіли кулемети.

Зелений швидко зрозумів, що саме сталося і негайно розпорядився, щоб Супоня йшов просто на Греків ліс, Гонтаренко Звенигородським шляхом, а дядько Пилип роззув би своїх хлопців і переправив їх на тили ворога, наказавши їм негайно напасти. Сам, як і завжди, зі своїми трипільцями, зостався в місті, тримаючи при собі секрет останнього бойового маневру.

Наказуючи Супоні йти «пробоєм», сказав:

– Робіть вид, що панічно втікаєте. Розсипайтеся невеличкими гуртками і кричіть, що я загинув. Червоні спішаться і побіжать за вами, а я не прозіваю. Скоро буду.

Бій почався ще вдосвіта, як тільки зійшла світова зірниця, а кінчився перед самим світанком. Ніхто не знав, хто кого переміг, бо місто стояло порожне і не було в ньому ні зеленовців, ні червоних, а тільки одні баби злякано визирали з-за воріт і, хрестячись, чогось чекали.

Поділившись на маленькі гурточки, трипільці враз зі своїм отаманом непомітно вибралися на зелені поля і швидко стали сходитися коло насипу залізниці, яка йшла до Літина й Козятина. За дві-три версти від них совгався по рейках здоровенний панцерник, який без перестанку обстрілював принишкле місто.

– Ах, шкода яка, що при нас так мало набоїв, а то зашкварили б! – прошептав Зелений, заздрісно дивлячись на ворожого панцерника.

– А хіба не вистане з нас тих чотири снаряди, які ми маємо? – запитуюче промовив Проць, який із самого Уманя ні на один крок не відходив від нього.

– А гармат багато вивезли? – знову спитався Зелений.

– Цілих шість маємо тут.

– Молодці хлопці!.

– Супоня й Гонтаренко по дві батареї потягли з собою, а вози з харчами залишили на місці.

– Нічого. Аби гармати були, то харчі самі з’являться.

В той час, заглушаючи останні слова отамана, заторохтіли десь впереді кулемети і коло ворожого панцерника закурився насип. Не встиг ще й оком моргнути, як почувся вистріл із заду і над головами зеленовців пролетів великий снаряд.

– Заходять іззаду. Тікайте, хлопці, до ліса, – промовив отаман. – Але цікаво знати, хто це з кущів стріляє.

Ворожі панцерники стали з’їздитися, безупинно обстрілюючи між собою середину, де знаходились повстанці.

Раптом почувся страшний вибух і той панцерник, що підходив до міста, якось кумедно затанцював і перевернувся на бік.

– Слава! – почулося в кущах і на залізничий насип висипало до двох тисяч босих, з підкачаними вище колін штанами, дядьків.

– Слава! – загукали зеленовці, кидаючись їм на поміч, але в той час другий панцерник став безупинно стріляти з важких гармат просто по залізничному насипу і як мітлою, змітав усе, що тільки вистрибало з кущів.

Зелений чим дуж кинувся до Проця:

– Де ті снаряди, що ви вивезли?

– Тут в кущах, коло гармат, – відповів той поспішно.

Зелений метнувся до гармат, заложив один снаряд, прицілився і вистрілив. Снаряд розірвався коло лівого колеса ворожого панцерника. Вистрілив другий раз і снаряд влетів просто в бійницю. Так само влучно вистрілив третім снарядом, після чого панцерник нагло затих і став сунутись назад.

– А тепер, хлопці, як я вже сказав, – гайда до лісу! – крикнув Зелений. – Не думайте, що це кінець.

Забравши з собою гармати і ранених, погнали коней що є сили і так само побігли самі. Разом з трипільцями бігли босі дядьки із загону дядька Пилипа.

– Ой, та ж і ловко ми їх садонули! – захоплювався дядько Пилип, біжучи підтюпцем поруч отамана Зеленого, тримаючи на оберемку важкого механічного кулемета системи «Кольт».

– Скоріше, скоріше! – замість відповіді на слова дядька Пилипа, говорив Зелений. – Добіжимо до лісу і зробимо пастку.

В той час над їх головами просвистав снаряд і розірвався перед ними в повітрі.

– Шрапнелями б’ють, сволочі! – лаявся хтось, зупинившись передихнути трохи.

– Скоріше, скоріше! – знов говорив Зелений. – Супоня напевне вже знудився без нас!

Охаючи, бігли через якийсь яр просто до лісу, до якого було вже не більше чверті верстви. Але тільки що вибігли з яру, як побачили, що на них з двох боків біжать червоні. Зелений зупинився і скомандував:

– Бігом до лісу! Якщо вистрілять раз, – біжіть! Вистрілять другий, – я з трипільцями на багнети, наліво, а босі сотні з Пилипом, – направо!

Пробігли кроків з двадцять, як з обох боків засвистали кулі – раз і другий.

– Слава! – крикнув Зелений, кидаючись з трипільцями на тих, що наступали зліва.

– Слава! – закричав дядько Пилип, кидаючись зі своїми босими направо.

Червоні, що сміливо бігли невеличкими гуртками, спочатку зупинилися, а потім стали наскоро розсипатися в розстрільну. Але трипільці з Зеленим налетіли на них як шуліки і стали немилосердно колоти багнетами. Перелякані червоні ставали на коліна і просили помилувати їх, але дарма. Час був надто гарячий і коротка була мова. Зломивши ворожу лінію, Зелений зараз же було повернув до лісу, але озирнувся направо й занімів. Босі сотні дядька Пилипа в страшнім безладдю бігли назад у яр, а слідом за ними гналося до сотні вершників мадярів.

– Каре! Перший ряд на груди, другий на коліно, третій стоячи! – скомандував Зелений.

Вершники гналися просто до них.

– Бий! – гукнув Зелений.

Вистріли всі в один раз, вистріли в другий і третій.

Скільканадцять вершників повалилося з кіньми, роблячи безладдя в своїх рядах.

– Тр… та… та… та… та… та… та… – заторохтіли кулемети з лісу і декілька вершників повалилося додолу. Вершник, що їхав впереді всіх і, як видно, був старшим, повернув назад коня і в той же час повалився додолу. Босі сотні, побачивши такий поворот справи, висунулися з яру і стали йти в обхід ворога… Вершники стали злізати з коней і, відстрілюючись, кидалися на всі боки, як де кілька хвилин перед тим кидалися босі сотні.

Зелений заборонив переслідувати вже тільки через те, що з боку міста, по Звенигородським шляху, здіймалися величезні хмари рудої порожнечі і він догадався, що то йшли червоні.

– До лісу! – крикнув. – До лісу!

Вже під самим лісом, Зелений помітив дядька Пилина, як той, що є сили, гнався по полю за мадяром. Хотів покликати його, але розкритий рот не дав ні звука. Мадяр повернувся і, не цілячись навіть, двічі вистрілив. Дядько Пилип кумедно вимахнув обома руками і повільно став присідати додолу.

– Процю! – тихо сказав Зелений. – Поможіть дядькові Пилипові, бо його, здається, поранено!

Проць ще з двома трипільчанами побіг до дядька Пилипа і з цікавістю зазирнув у його лице. Той стояв на колінах, обпершись обома руками на межу і непорушним поглядом дивився на калюжу свіжої крові, що стікала з його грудей.

– Дядьку Пилипе, що з вами? – схопив Проць під руки.

– Нічого, – ледве чутно промовив Пилип, опускаючись на руки Проця.

– Беріть! – сказав Проць до трипільчан. – Понесем!

– Не тр-е-ба, – простогнав дядько Пилип. – Ось тут… Отаманові дайте. Мати благословила…

Опустив руку на скривавлені груди, витягнувся і став важкий, як камінь.

Опустили на землю. Розгорнули скривавлену сорочку і побачили маленького мідного хрестика на грудях. Зняли його і пішли до отамана. Назад уже не вернулися, бо на полях аж чорно та темно стало від ворожої сили, яка підсувалась до лісу.

– Сьогоднішнє змагання, не дивлячись на те, що ми знищили одного панцерника і вивезли з Уманя декілька гармат, закінчилося поразкою, бо ми стратили найкращого нашого товариша дядька Пилипа! – журно сказав Зелений до своїх товаришів, коли зійшлися в глибині, для них одних добре знайомого Грекового лісу. – До півночі мусимо посидіти тут, а після перших півнів, як кажуть косарі, підем на свіжі роси.

– Куди саме? – допитувався Супоня та Гонтаренко.

– Віднині я сам буду вас усіх водити, – відповів Зелений. – Доти, доки ми будемо роздроблюватися на загони, не збудемося безладдя.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 108 – 112.