Селянин Корній Гуленко

Клим Поліщук

Багато світлих ідейних сил загинуло в ці тяжкі часи боротьби і загального безладдя. Багато чистих серцем і простих душею зробилося невинною жертвою здичавілої юрби. Гинули ті, що свято вірили в кращу будучність свого народу і уперто боролися за його волю.

Коли вмирають якійсь визначні громадські діячі, тоді все громадянство буває зворушене і відчуває біль тяжкої втрати, але чи відчуває село те, коли з його громади гине один з кращих громадян? Ні, село ще не вміє відчувати свого горя, бо інакше громада не допустила б до того, щоб один з найкращих її членів прилюдно був убитий відомими сільськими злочинцями.

На селах, де поруч з народною темнотою і забобонами поширюються всякі провокаційні чутки, ще панує одуріння і озвіріння. Село спить, як спало рік тому назад, а злочинні елементи деморалізують його дощенту. Ті свідомі сили, що йдуть на село між люди з метою розбудити їх і привести до розумного життя, без всякого жалю побиваються камінням і вмирають як страдники ідеї.

Дописувач «Ради» сповіщає, що в Трипільській волості (Київського повіту) надто розгулялася ватага розбишак, яка, прикриваючись большевизмом, своїми погромними ділами наводить жах на всю волость. Керують цією ватагою два амністованих злочинці – Мундір і Вовк. На днях «товарищами» з цієї ватаги в селі убито селянина Корнія Гуленка, члена Всеукраїнської Селянської Спілки і члена Центральної Ради.

Селянин Корній Гуленко ще з давніх літ старої столипинської реакції був свідомим українцем і окрім цього, ще далеко за межами свого повіту славився своїми народними піснями-віршами. Це був той самородний талант, який належав до тих, що в минулому творили безіменну прекрасну народну пісню.

Не було такої події з життя села, або життя взагалі, щоб Гуленко не сказав про неї віршом. Пригадую, ще в 1908 році Олена Пчілка, друкуючи в «Ріднім краї» пісні народних поетів, між іншими умістила характерно-прості, на мотив народної пісні, вірші «Недомальований план» і коротеньку біографічну замітку про їх автора, яким був селянин Гуленко.

З того часу, як в «Ріднім краї», так і інших народніх часописах друкувалися його пісні, за які його так любили більш свідомі односельці і так ненавиділи сільські злочинці. В своїх піснях Гуленко співав про гірку мужицьку долю, про весняну голодуху, про горе від забобонів і радість, яка іноді буває в мужика на серці, коли йому на полі гарно вродить. В веселих піснях любив жартувати над місцевими злочинцями, за що ті його дуже не любили.

За часів реакції Гуленко безупинно провадив серед селян широку агітацію проти царату і будив національну свідомість своїх несвідомих земляків. В часи революції він приймав діяльну участь в організації волосного комітету, звідки був посланий делегатом на Всеукраїнський Селянський з’їзд, де був обраний в члени Всеукраїнської Селянської Спілки, від якої входив в число членів Центральної Ради.

Пригадую про першу свою зустріч з цим сином землі в коритарі Педагогічного музею. Він ходив і записував щось в свій товстий засмальцьований список. Мені сказали: «Ось цей

селянин, що на засіданнях Центральної Ради промовляє віршами». Я підійшов і заговорив:

– Чи не ви будете д.Гуленко?

– Я! – поспішливо відповів він. – З ким маю честь говорити?

Коли я назвав себе, то він зараз же розгорнув свій зшиток і розпочав читати свої вірші про зелені поля, бідну Україну, про ворога москаля, про своїх безбатченків-зрадників, які не хочуть, щоб «На Україні зацвіли садочки», а щоб – «Товстопузі людом управляли».

На засідання Ц. Р., коли було прийнято земельний закон, селянин Гуленко промовляв віршами радість селянина, на що публіка з хор добродушно посміювалася.

Останній раз я його стрінув в с. , на другий день після нашого виходу з Києва. Він стояв серед гуртка козаків і гаряче закликав не подаватися ворогові і боронити волю України. Якась жидівка йшла і скаржилася, що в неї забрано з крамниці тютюн і не заплачено нічого. Гуленко вийняв з кишені гроші і сказав: «Хто брав тютюн, так зараз заплатіть її, а то я сам заплачу. Сором борцям за волю так робити»…

Мені він сказав, що зараз піде в своє рідне село і буде «оброзумляти» людей, щоб часом «не подуріли» і не наробили собі шкоди. Тоді ж він ще прочитав свої нові вірші:

«І вся Україна сорому набралась,

Як над Арсеналом бомба розірвалась».

Казав, що своє село він не допустить до загибелі, поки сам жити буде, бо надіявся на скорий порятунок від полонених, які «не дадуть своїй неньці пропасти».

Але доля не судила йому діждатися того порятунку і він впав невинною жертвою руки сільських злочинців, які ні перед чим не зупиняються і нікого не шанують.

В особі Корнія Гуленка село стратило свого культурного робітника, а українське громадянство свідомого свого члена.

Вже немає його в сельській громаді, але громада його ніколи не забуде і довго ще житиме пам’ять про того, хто освідомляв і своїми піснями розважав і радував своє рідне село. Вічна пам’ять йому.

Примітки

Надруковано: Народна воля, 1918, № 33, 21 (8) березня, с. 2 – 3. Подається за передруком: Скальський В. та вбивство члена Центральної Ради Корнія Гуленка (лютий – березень 1918 року). – Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр., 2021 р., вип. 15, с. 244 – 246.