При Центральній Раді

Клим Поліщук

(Фрагмента зі спогадів)

Тож то Україна сорому набралась,

Як над Арсеналом бомба розірвалась!

З пісень селянина Корнія Гуленка

1

Першого року революції чудна зима була: сніги майже не падали і Дніпро не замерзав. Сіре небо без перестану плакало дрібними сльозами, від чого вся земля була чорною і здавалася спухлою, наче величезний нарив, з якого в кожну годину могла прорватися брудна матерія і залити собою гори й доли і все суще в них.

В той час заболоченими дорогами брели юрби само собою здемобілізованих жовнірів із фронту, які часто отаборювалися в придорожніх хуторах та селах і чинили там неспокій великий, гомін якого доносився аж до самого золотоверхого Київа й надавав сміливості тим, що кричали на міських базарах:

– Долой буржуазную Центральную Раду!

Слухали цього гомону та крику міські мешканці і спокійно собі позирали в бік , де радила раду Центральна Рада, на яку всі надії покладалися.

Коли ж десь іздалеку доносився раптовий гуркіт важкої гармати, то всі були певні, що то «Україна говорить», бо знали, що десь там на селах «вільне козацтво» порядкує, яке не дасть посоромитися землі українській.

Тому ніщо не тривожило Золотоверхого, який ще досить мав, коли не «пороху в порохівницях», так певності в тих, що сиділи по зимних касарнях і «регулярним військом» називалися.

А по вечорах із касарень луною розходилося:

– І покориш під нозі Генерального секретаріату всякого врага і супостата.

Хто знає, чи то був жарт з боку козаків, чи, може, серйозне щось, але воно робило своє враження.

– Чуєте, як вони моляться? – дивувалися на вулицях.

– Обманывают только! – луною відкликалося на базарах.

Так було до того часу, заки під Крутами не пролилася перша кров. Тоді на дверях білого будинку з’явився плакат з намальованим матросом і з написом «До зброї!»

Перший раз збудилася тривога і перший раз згадали слова поета:

Не словами, а ділами…

В такій тривозі ніхто не помітив, як і Різдво минуло, бо ніхто ніде коляди не чув і ніхто ніде не думав про неї.

Лунало з краю до краю напружене гасло:

– Хай живуть Всеукраїнські установчі збори!

Можливо, що вони жили б, якби не згадували «федерації» і більше про самостійність дбали. Але боялися «ножа в спину революції заганяти» і так прийшло до того, що передбачав звичайний собі селянський представник селянського розуму у Центральній Раді, селянин-поет Корній Гуленко, який сказав:

Радить тепер кожний – молодий і старець,

А того й не знаєм, що покаже марець.

Залишім на весну землю ту ділити,

А тепер ходімо воріженьків бити!

Слухали і згідливо всміхалися:

– Наш селянин навіть і в політиці поет. Все віршом говорить.

Самі ж приймали «закони» про соціалізацію, націоналізацію, колонізацію, урбанізацію і мало що не про канонізацію, будучи певними, що це вже справжня «реальна праця».

А селянин-поет самотою блукав по коритарях білого будинку і скаржився, кому тільки міг:

– І як же вони не можуть зрозуміти того, що в Харкові вже інша влада?

Якось затримав мене на східцях з другого поверху.

– Ви знаєте, що в Харкові друга влада? – спитався мене.

– То самозванці! – сказав я йому навмання, аби лише сказати. Він так і запалився:

В революції немає самозванця,

Як у дівки чесної коханця,

А для того, щоб своє підперти,

Ставмо сміло міць грудей одвертих!

Потім глибоко зітхнув і додав:

– А в нас лиш раду радять. Не по-господарському це все.

– Як же не по-господарському, коли в Раді більшість «Селоспільчан» сидить?

– Е, то все парубки! – махнув він рукою. Ви щось там пишете все, так може і про мене щось написали б, як то я гадаю собі?

– Добре! Колись напишу! – кинув я, йдучи далі.

По правді кажучи, мені дуже хотілося поговорити з ним більше, бо це був той самий «селянський поет» із села Київського повіту Корній Гуленко, про якого ще в 1912 р., згадувала Олена Пчілка в своєму «Рідному краї». Одначе не міг гаяти ні одної хвилини, бо треба було їхати аж на Печерськ до Шевченківського полку вмовляти його іменням зверхньої військової організації – Всеукраїнської ради військових депутатів – зректися свого «нейтралітету», щойно проголошеного Шахраєм, а вечором мав доглянути «за виходом у світ» першого числа «соціалістичного органу» Ради депутатів, який називався «Наш голос».

Та вже на ганку чекала мене цікава несподіванка. Перед самим ганком стояв величезний вантажний авто, в якому сиділо до 30 жовнірів з карабінами і скорострілами, які несамовито галасували «Долой!»

Командант білого будинку негайно викликав сотню галицьких січових стрільців, але заки вони прийшли, то авто загурчало і зникло, а хтось уже із юрби пояснив, що то «была делегация Георгиевского полка, которая, значит, протестовала».

Сотня стрільців, що прибула тоді до Центральної Ради, стала незмінною її охороною геть аж до того дня, коли вона перестала існувати.

Заки ліквідувався цей «випадок», до «шевченківців» їхати було вже пізно, а газету «старший наборщик» постарався сам випустити на тій підставі, що «було до біса всякого матеріалу», а тому я міг спокійно йти собі додому.

Вночі було тривожно і сумно, а вранці хтось розповсюдив чутки, що зі сходу йдуть «червоноармійці», а із заходу – «фронтовики». На базарах галасували свавільно і дико:

– Долой!

Здавалося, що й справді це все з нетрів землі прорвалося і для того, щоби змагатися з ним, не було іншої ради, як рада селянина поета:

– «Міць грудей одвертих!»

2

Через якийсь час випав чималий сніжок, бо на те ж і січень був на дворі. Та за новими чутками, що нагло обійшлися по місту, ніхто й не помітив його. Говорили:

– П’ятакова хтось у Дніпро вкинув.

– Полтаву большевики до пня знищили.

– На Київ аж три червоних армії суне.

Були такі, що навіть називали командуючих тих армії: Ремньов, Муравйов, Антонов і Юрась Коцюбинський з ними.

Останньому ніяк не йняли віри:

– Хіба ж то можливо, щоб син такого батька і так поступав? – дивувалися.

І в ті дні, як ніколи в інші, очі всіх зверталися до білого будинку і багато було таких, що простоювали коло нього цілими днями, кожний зі своєю метою, а вечором приходили до дому і зразу ж бралися за газети. Один читав «Народну волю», другий «Нову раду», третій «Правду», четвертий «Киевлянина» і так усі разом стискали кулаки і всі чогось чекали.

«Охочекомонні юнаки», що їздили під Крути, гордо залічували рани, «регулярне військо» в більшості за «шевченківцями» йшло, про «Вільних козаків» не згадувалася, бо Рафес сказав, що вони «погроми роблять», а кіш галицьких січових стрільців бог його зна що думав, але генеральний секретар військових справ казав, що «у нас досить ще війська на фронті перебуває».

Отже, заки там щось мало статися, головнокомандуючий всіма українськими збройними силами полковник Капкан «розробляв геніальний план безкровопролитного взяття Харкова» і йому вірили.

Якось о 10-ій год. вечора вилетів звідкись невідомий снаряд і пролетів собі над скляною копулою білого будинку. В будинку в той час радили раду і не звернули на нього ніякої уваги, а він вилетів на ріг Великої Володимирської і Прорізної, впав і розірвався, чим налякав трохи вулицю і розпустив по місту нових чуток чимало.

Ще два-три дні минуло і з-за Дніпра старого почувся гарматний гуркіт. В «Народній волі» писалося, що то «Селоспілка» фронтовиків і різних заволок обеззброює, а на базарах говорилося, що то «з Полтави йдуть червоні».

Тоді ж прийшли до Золотоверхого в свитах та в жупанах, з чубами на голених головах Вільні козаки із Звенигородки, які називали себе «Чорними гайдамаками». Йшли собі по-господарському. Крім скорострілів, гармат та набоїв, везли на возах хліб і сало – щоб людей не обдирати. Рафес прикусив язика, інші розпустили його, а «гайдамаки» підійшли до білого будинку, прокричали там «славу батькові Грушевському» і «ганьбу синкам базарникам» (після В. Винниченка), навідалися на площу святої Софії до , де попробували було знищити відоме «Единая и неделимая», а потім забрали з собою Симона Петлюру, який у той час саме звільнився від «секретаріатства», і так подалися на той бік Дніпра. Казали, що начебто на ст. Гребінку.

Після цього годі вже було думати про «федерацію» і стали натякати на самостійність. Про це передовсім з іронією заговорив «куплетист» Троїцький у Театрі Бергоньє, слідом за ним озвалися фейлетоністи, особливо у «Народній волі» Ісак Пугач, а там загомоніла вулиця і стала радити раду Центральна Рада над четвертим універсалом, який і з’явився незабаром. Цим універсалом Україна робилася самостійною і цю самостійність треба було обороняти.

Послали делегацію до Берестя «мир навертати», прибрали до рук Сівер Одоєвського і інших «бунтовщиків», що «на схід задивлялися» і так усе було зроблене для того, щоб проголосити четвертий універсал і спокійно собі «запанувати у своїй сторонці».

Але селянин-поет і тепер журно хитав головою:

– Гей, не по-господарському воно якось робиться!

– Чого ж вам ще хочеться? – спитався я.

– А хіба ви не бачили, як вільні козаки статечно в дорогу свою вибралися? – відповів він мені запитанням. – Раніш треба про ладунки всякі подумати, а потім уже за саму справу братися!

– Хіба ж не думали?

– Тоді, як на вулицях стали вже кричати та вимагати, – всміхнувся він.

Я нічого не сказав на те, хоч бачив, що цей «син землі» має свою рацію.

3

Ледве на світ поблагословилося, а на вулицях Золотоверхого так і заклекотіло. Стріляли тут, стріляли там, тріщали скоростріли на Подолі, гримали гармати на Деміївці, бухкало щось на Печерську і сипалося із жалібним дзеленчанням скло з вікон на Хрещатику, тільки навколо білого будинку стояв спокій, бо там ще раду радили.

На ганку серед галицької охорони і селянин-поет притулився, стоїть мовчазний, як мур, і тільки карабіна до грудей притискає.

– Що ви, взяли себе під охорону? – пожартував я.

– Не себе, а батька свого, – коротко виповів він мені і знову занімів.

Я зрозумів, що це він про голову Центральної Ради говорить так і побіг туди, де була зброя.

В невеличкій залі на Терещенківській вулиці, де містилася В. Р. В. Д. [Всеукраїнська рада військових депутатів], стояло чоловіка 40 її членів, а між ними сам новий військовий міністр товариш Жуківський, який говорив:

– Надіятися на богданівців, що вони їх виб’ють з «», даремна річ! Беріть, товариші, рушниці, кулемета та набої і ходім самі!

Всі ніяково мовчали й позирали на двері, наче в них мала стати нагла допомога, але Жуківський не давав довго думати.

– Скоріше! – кричав він. – То ж вони вже Центральну Раду обстрілюють!

Через декілько хвилин наша «розстрільна» була вже на розі Володимирської і Фундуклеївської. З боку Софійської площі роздратованими роями летіли кулі. Вичікувати чогось ліпшого не було рації. Крикнули: «Слава!» і кинулись вперед. Хтось вилаявся і впав. Хтось вилаявся і кинувся до сусідньої брами, як стеклий. Там хтось у сірому і в кепці налагоджує кулемета в бік білого будинку.

– А! с… с… – крикнув хтось, пускаючи вперед себе багнета. Кепка падає просто у фіртку і під кулеметом виростає кривава калюжа.

«Прага» в їх руках. Крізь усі вікна кулемети. Міністр впереді – «слава!»

Чверть години кривавої праці і сірі кепки летять з даху шестиповерхового будинку чеської гостиниці, а ми вже очищуємо Софійську площу. Крок за кроком наближаємося до залізного гетьмана і враз… зачинаємо відступати назад. Обперлися в і в стіни святої Софії і так стали боронитися. Сорок чоловіка проти цілої хмари всяких «фронтовиків», «сірих кепок» і двох панцерних авто. Касарня Богданівців поруч св. Софії на площі. Послали найкращого промовця. Вернувся з нічим. «Нейтралітет!» – тільки міг і сказати.

На щастя, несподівано цілком, невідомо звідки надійшла невеличка групка вільних козаків.

– Щойно прибули до міста, – сказали.

Не питалися навіть звідки саме, а стали разом вимірювати кроки до залізного Богдана.

Небо хмурилося, віяв північний вітер, починався мороз і надходив вечір. В сутінках гострішали почування й разом з тим зміцнювалися змагання. Хтось прийшов і повідомив, що під Лаврою вже вільні козаки, а на головний двірець полк полуботківців наступає. Ах, той полк полуботківців! Скільки йому прийшлося витерпіти за свої «самостійницькі тенденції!» Навіть місця в Києві не знайшлося, то десь аж у Хвастові розмістили, гадаючи, що так він скоріше розсиплеться. А він там не тільки не розсипався, а ще зміцнився і тепер на перший заклик своїх недобрих опікунів спішився на допомогу.

Та їх попередив кіш галицьких січових стрільців. Ця горстка відірваних від своїх родин жорстокою війною людей, що після важкого московського полону зазнала ще й тут всякої всячини, творила справжні чудеса. Будучи зранку несподівано оточена «шевченківцями» і незліченими юрбами «фронтовиків» та «сірих кепок», вони не тільки відбили їх від своєї касарні (Вознесенський спуск, ), але вибили їх з усього Подола, очистили майже половину Старого Києва і так на Софійській площі стрінулися з нами, а на з полуботківцями, які в свою чергу вже майже очистили Новий Київ. Це саме робили на Печерську «Чорні гайдамаки» з Петлюрою, котрі також поспішили на визволення Золотоверхого.

Ніч настала темна та чорна. Води і світла не було, а також не було чутно ніде ні одного вистрілу, тільки пісня січових стрільців лунала десь з боку Хрещатика.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми пашу славну Україну та й розвеселимо…

– Справжні господарські діти! – зітхав селянин-поет, стоючи з карабіном в руках на ганку білого будинку і прислухуючись до співу.

А в той час Центральна Гада разом з Радою народних міністрів радила над тим, що робити далі, тим більше, що від мирової делегації з Берестя вже два дні не було ніяких вістей.

– Війна для військових, а моє діло пером воювати, – подумав я тоді і подався в пітьмі до друкарні з надією випустити хоч якийсь листок на ранок, аби повідомити читачів «Нашого голосу» про наші «перемоги».

Видав не тільки листок, а ціле число «Нашого голосу», але, на жаль, то вже було останнє число цієї газети. На другий день гримнули гармати і стало відомо, що навколо Золотоверхого облягли ворожі сили, на чолі яких були і Ремньов, і Муравйов, і Юрась Коцюбинський…

Посипались звідусіль снаряди. Ще темніша прийшла друга ніч, на протязі якої майже всі встигли переконатися, що базари кричали не на вітер.

І так настали дні великих змагань, на протязі яких без перестану летіли на місто гарматні набої, без угаму торохтіли на передмістях скоростріли і без перерви, то тут, то там українське «слава» чергувалося з московським «ура», що означувало найбільш напружені моменти боротьби, коли справа доходила до багнетів.

Двадцять днів трималася так горстка оборонців Золотоверхого, а вночі на 21-й день ворог відкрив стрілянину фугасними снарядами і повів звідусіль рішучий наступ.

Опівночі стали горіти передмістя й місто, а опівночі Центральна Рада з Радою міністрів зоставила Київ і його мешканців на божу волю й сама подалися Берестейським шляхом на Житомир. Слідами уряду йшло все, що було здатне чесно боротися, а все інше втікало на всі боки і так гинуло від руки ворожої.

Діялося то по старому стилю 23 січня 1918 р., який був другим роком революції і першим роком український державності!

4

Їхали кіньми, ішли пішком, рухалися колюмнами і тяглись гурточками і все на північ, в бік Полісся.

Мені не прийшлося йти разом з ними і виходив я з міста перебраний «за пана», на що тоді менше всього звертали «вони» увагу. Тоді все, що боролося за Україну, було в чистеньких шинелях і так відразу взнавалося.

Юрби міських злодюжок та хуліганів вешталися по помешканнях з «обысками», розхристані фронтовики ловили на вулицях «украинцев и генералов» і тут же чинили самосуди.

На Жидівському базарі два матроси тягли кудись нашого козака. По нашивках на ковнірі пізнав полуботківця. Козак опирався і не хотів іти. Тоді один матрос вихопив револьвера і вистрілив йому в потилицю. Той упав як сніп і навіть не скрикнув.

– Так тебе и надо! – скрикнув один голос і під задоволений регіт обірваної юрби стали стягати з нього чоботи.

Було вже над вечір, коли я вибрався з міста на Берестейський шлях. З міста стріляли по шляху з важких гармат і в канавах валялося багато трупів. Вже під самим Святошином стрінув якусь колюмну. Говорили по-польському. Довідався, що то польський легіон прямує на Волинь і спокійніше стало.

За Святошином мене наздогнав гурток полуботківців.

– Ми цепного моста вартували і нічого не знали. Декілько наших загинуло через це, – розповідали мені.

– Як же ви встигли втекти? – дивувався я, дивлячись на їх войовничий вигляд, якому так імпонувала їх багата зброя – рушниці за плечами, ленти з набоями на грудях та американські бомби коло поясів.

– Та ми той, гуртом собі йшли і сміливо, а ті побоялися йти разом і загинули, – ніяково пояснив один із них, кремезний, як дубовий пень.

– І вони не зачепили вас?

– О, хай би тільки зачепили! – була відповідь.

Поляки цікаво прислухалися до нашої розмови й переглядалися між собою, а той, що як дубовий пень, говорив:

– Вони всі розбишаки, а розбишаки більше всього бояться смерті тоді, як розживуться. А тепер вони саме жити починають на чужім добрі.

Поляки перестали переглядатися і несподівано заспівали:

Єще Польска не згінела,

Пукі ми жиєми…

Що вони хотіли цим сказати – Бог їх знає, але полуботківці суворо нахмурили брови й забурчали про себе:

– До лясу! До лясу, панове! Нема того, щоб міць грудей показати, а втікають.

Вже цілком стемніло і час було подумати про відпочинок, тим більше, що всі ми були важко стомлені київськими змаганнями. Як на щастя побачили недалеко дороги вогник і подалися до нього. Хтось із поляків побажав нам доброї ночі, і ми відповіли тим же.

Вусатий господар хати неохоче відповів на наше привітання і ще більш неохоче згодився прийняти нас на ніч.

– Бог вас знає, що ви за люди такі! – говорив він.

– Які б ми не були, але коли маємо рушниці і просимо, а не самі ліземо, то значиться, люди ми не дуже кепські! – жартував той, що як дубовий пень.

Господар замовк і згодився прийняти. Побачивши, що вони готуються лягати на голій землі, приніс соломи, дав рядно простелити і так помалу розговорився якось. Жалкував, що бідний і не може дати повечеряти, бо «все тепер дороге стало». Хлопці були голодні як вовки, але терпіли, бо не мали ні шага в кишені. Виручили мене новісінькі сто карбованців, які я тримав при собі як найдорожчу річ. Перші гроші нашої держави!

За них я купив п’ять бохонців білого хліба, чималий шматок сала, три десятки яєць і чотири літри молока, чим була задоволена вся наша випадкова громада і сам «бідний» господар.

Повечерявши, виставили коло воріт варту і полягли спати.

Лежучи на широкій лаві під образами, я цілу ніч бився з думками і заснув лише тоді, коли на горищі треті півні проспівали. Снились моторошні сни і було важко прокинутися. Чув навіть, як хтось приходив під хату і щось кричав, як вибігали на двір хлопці і схвильовано гомоніли з ним.

Вранці взнав, що то мінялася варта, але в мене проте зісталося таке враження, наче після якоїсь певної події і, взагалі, та перша ніч на вигнанні за свою справу була навдивовижу особлива від усіх інших ночей.

Примітки

Гуленко Корній Кіндратович (? – січень чи лютий 1918) – .

Шахрай Василь Матвійович (1888 – 1920) –

Наш голос – соціалістична газета, орган Всеукраїнської ради народних депутатів. Відомі номери від 10 до 25 грудня 1917 р. [ 1917–1920 років у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – К.: 2014 р., № 706, с. 158].

П’ятаков Юрій Леонідович (1890 – 1937) – , розстріляний російськими більшовиками.

Ремньов – ?

Муравйов Михайло Артемович (1880 – 1918) – російської Червоної гвардії в поході на Київ у січні 1918 р., розстріляний більшовиками.

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883 – 1938) – українець, пізніше , розстріляний іншими більшовиками.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896 – 1937) – українець, пізніше , розстріляний іншими більшовиками.

Народна воля – Селянської спілки, виходила в 1917 – 1919 рр.

Нова рада – українська , виходила в 1917 – 1919 рр.

Правда – російська більшовицька , виходить від 1912 р. до нашого часу [15.06.2023].

Киевлянин – російська українофобська , виходила в Києві у 1864 – 1919 рр.

Рафес Мойсей Григорович (1883 – 1942) – єврей, , пізніше більшовик, загинув у більшовицькому ув’язненні.

Капкан Юрій Євгенович (1883 – 1919?) – .

Пугач Ісак Михайлович (1885 – 1918) – , розстріляний в Києві москалями М. Муравйова.

Сіверо-Одоєвський Опанас Семенович (1884 – 1938) – на Харківщині, розстріляний більшовиками.

Жуківський Олександр Тимофійович (1884 – ?) – , від 29 січня 1918 року – виконувач обов’язків військового міністра УНР.