Малороссийская баллада
Опанас Шпигоцький
По долині, ген, тумани, по долині сиві.
Скребе землю, й рже, й гигоче кінь мій довгогривий.
Вже на борзих сіла коней козацькая сила!
Прощай, серце моє, Саню, прощай, моя мила. –
«Ох, я бідна сиротина!.. Боже милостивий!
Ой куди ж ти, мій козаче, куди, чорнобривий?» –
По долині, ген, тумани: то військо козаче,
І козаче, і московське, а до війська скаче,
Як лунь білий, вітру хутчій єнерал Суворий…
«Ой брати ви мої любі, хто бачив з вас гори?
Побачимо ж ходім гори сніговії! – він каже. –
По вбитому королеві поминки з ним справим,
З супостатів крові пива червоного зварим.
Душно край їх натопимо, дамо пир на диво
Й розіп’ємо гуртом щиро те червоне пиво». –
«О мій милий! Іспий сльози й кров твоєї Сані,
А не кидай мене тільки, Прокопе коханий!» –
«Не плач, мила, не вбивайся, не рви мого серця!
Вп’ять вернуся щирим, вірним, як пир сей минеться!» –
«Ой ні, мабуть! Вже недаром твій кінь он сумує!
Чудно, трудно мені! Серце не добро віщує!»
Засмутився Прокіп хоробрий, як місяць у хмарі.
Навернулись дрібні слізки на оченьки карі.
Впала Саня на козака й, бідная, взридалась.
Й на грудях його, мов горлиця по дітках, вбивалась.
Довго плакав з козачкою козак молоденький;
Стоїть сумно й не промове тут козак старенький.
І не хлипне! Хто зозулю підстрелену вбаче,
Взглянься: сива зозуленька не стогне й не плаче,
А круг серця дзюрить чорна кров. «Козаче, вернися;
О мій милий, о. мій любий, ще хоч оглянися!» –
Ні! Не чує! Вже далече козак молоденький!..
Навзаводи кінь, як птиця, мчиться вороненький.
«О мій милий, о мій любий, махни хоч рукою!» –
Ні! Не чує! Вже й не видко його за горою!
Впала Саня в темнім гаю, його не догнавши, –
Там, де впала, зозуленька сльози баче, вставши.
То не хмара через ріки, ліси, баяраки
Йде далеко, йде далеко, – то руські й козаки.
То не чорних грачів сизі орли пужать, гонять, –
Руські війська то пранцуза ріжуть, б’ють, полонять.
Дуб зелений гойнолистий квітчає долину
Й укрива від буйних вітрів калину й шипшину…
Реве буря, реве грізно й на дуб налягає;
Прийшло й нашим лихо: ворог в город нас стісняє.
Пливе човен людей повен на пінявім морі;
З гори хвилі ревуть грізно й громотить грім в горі.
Оцей човен – наше військо, що веде Суворий;
А ті хвилі – швейцарськії поднебеснігори.
Як човнові не втонути в лихій хуртовині,
О, як спастись нашим військам в ворожій чужбині!
Царю білий! Твої діти – ясні соколята,
Що ж їм труд, невзгода, злидні й ворожа завада?
Попід небом там гуляють в увесь літ орлята;
А старший їх – йому рівні весь світ і не баче!
Чому ж крук онде над кручею надгорною кряче?
Як на пирі, де смерть щиро сама всіх частує,
Голов буйних не зложити? Бач, кінь он сумує!
Чий же кінь се? Кінь Прокопів. Бідная годино!
Й ти на охвіт братам своїм тут вклавсь, козачино.
«Ой ви, вітри, буйні вітри, чим гнути вам лози,
Гляньте, зжальтесь на дрібнії ви Санині сльози!
Возьміть мого миленького на бистрії криля
Й примчіть його мерщій легше, аніж човен хвиля!» –
«Ні!» – глухії буйні вітри річ розносять з свистом…
Не ліс шумить за півтори; – внизав, як намистом,
То Суворий своїм військом гори сніжні груди.
«Не хочете ховать мене, що ж із сього буде?
Дітки мої, милі, любі!» – він мове народу.
«За тобою всі хоч в пекло, в полум’я і в воду!»
І сипнулось все на гору, страшную, крутую.
О, як гибло храбре військо в годину сю злую!
Посковзнеться, покотиться на дике каміння,
Й на літу ще його гостре розірве креміння,
А впаде де – і не видко! Так згиб і чорнявий, –
Син Чуприни Радька Прокіп, козак кучерявий!
Й вітри буйні не зжалились на всі сльози Сані!
По долині туман чорний, а в тому тумані
Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;
Туга томе молодицю, нуде чорноброву…
З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,
Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна;
І не мове, і не стогне, і не плаче! За півночі
Заплющилися насилу болячі їй очі.
З хмари місяць виступає. Сонна, ще страшніша,
Сонна Саня ще блідніша, дичіша, смутніша.
Ось, непевная, схватилась; слуха – мов щось кряче.
Що ж то? – ворон! Глядь – мов з бору щось чорного скаче.
Вона з хати, – місяць в хмари, вітер закрутився
И, буйний, ломе все; ліс темний, ревучи, схилився;
Сірі сови полохнулись і в лісі завили…
«Швидше, швидше, козаченьку, серце моє, милий!» –
Мове – й мчиться молодиця, як бистрая птиця…
Місяць в хмари. Де ж дівчина, Саня молодая? –
В високому бур’яні, вже й холодна, й німая!..
Примітки
Вперше надруковано в «Украинском альманахе», Харків, 1831 р., с. 65 – 73. Подається за першодруком.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 85 – 87.