Допуст божий

Микола Устиянович

Повістка

1

Було та перед сорок і кількома літи. В містечку, де я родився, жила вдовиця, Харчишина Євка. Була то женщина високого взросту, суха, обтесана як драниця, з лицем довгим і скривленим мов місяць на новю, з зеленавими маленькими очима, которі як два углики з-під бров визирали і мов блискавиця бігали, вірно як у білиці. Всі жилки її поровленої тварі поскладались були в якийсь немилий відразливий склад, а на устах стиснених лицювалась якась потайна злосливість. Була то женщина, яких немало, що то, вмісто лагідністю, любов’ю, дишуть самою ненавистю. Не мала вона більше як трицять літ, а цвіт її лиця зів’яв уже і пожовк як лист осінній, а це не так від смутку і горя, як від того жару, що бухав з її серця. Впрочім була Євка, як то кажуть, дубових сил, найліпшого здоров’я.

Не такий був небіжчик її муж. Був то побожний, тихий і надзвичайпо терпеливий чоловічок, но ораз і слабовитий. Якась внутрення недуга норила його молоді сили, но ще більше лоточила їх Євка. Не було майже божої днини, щоби вона не вадилась то з своїм мужем, то з челядкою, то з сусідами, так що гадав бись, же Євка не могла би і дихати без звади. А над все любила вона проклинати; ох, і проклинала, що гадав-бись, же то буря хрести ломить, біс на могилі зубами скрегоче. Всі сусіди клали хрест на себе, утікали, як Євку напала лихая хвиля; лиш муж неборак слухав, мовчав і терпів, так що го люди, ніби на глум, Терпилайком призвали. А й терпів Терпилайко і мовчав, доки не замовк навіки.

Гірко заплакала Євка і заридала, як мужа занесли до гробу, бо ж було за чим плакати і ридати. Доки жив газдик, був і старий бусьок на хаті, і ластівочка миролюбна ліпила під острішником гніздочко своє, і довгошия ласичка іграла на гумні, і широка дорожечка вела на подвір’я. Но помалу зачало все те ізчезати з обійстя Євки: лишив бусьок хату, повергла ластівка гніздо своє, утекла ласичка з стодоли, а напослідок зачала і доріжка до хатини зарастати биллям.

Бо де лайка і звади,

Там і птиця не сяде,

І псище там не прибуде –

Чи не правда, люде?

Ой, заплакала Євка, заридала, но як лаяла, так і лає, а коль мужа не стало, то зачала лаяти дітям.

А лишив їй Терпилайко діточок троє: два хлопчики і дівчинку Ганнусю. Дівча було найстарше, ішло уже чотирнадцятим роком. Всі троєчко були маленькими на чуд красні і подібні до вітця. Дітьми мали вони всі кругленькую твар як яблучко, очи повні, голубі, волоссячко русявеньке, а личко як кров з молоком.

Но з літами яла та краса ізчезати, і у всіх яла переходити твар якось на матерній склад. Найвірніше можна було те дослідити на Ганнусі. Очі її позістали як передше голубими, і коси русявенькими і личко білим. Але над очима обвисли брови, точ в точ як у матері; лице потяглось і викощавіло, як у матері; від очей потяглись дві смуги через обі ягідки, як дві витичені дороги, істно як у матері; худі уста розтяглись на широко, подібнісінько як у матері, а на цілій тварі засіла якась блідость, мов-то ржа на цвітку від безперестанної непогоди. Словом, вона не подобала на матір, але вона удалася, вона вжилася в матір.

На таку саму подобу закравали і обидва хлопчики. І не дивно, бо лице чоловіка – то грамота його серця. А молоде серце – то як теплий віск: яку печать втиснеш на те серденько, такий образець відіб’ється на нім вірно. А Євка не втискала на нього образ ангеликів небесних, но громи і пекло. Вона проклинала, вона знайшла собі щодень якусь приключку до звади, богдай-би і за той дим, що заходив з чужої стріхи на її подвір’я.

А діти слухали, переймали лайку і взростали в лайці, і ставалися щодень подібнішими до матері і з серця і з личка. Скорше научилися вони чорти визивати, ніж хрест святий положити на себе. Скорше привикли вони вадитися, дертися межи собою, ніж Отче-наш говорити. В їх молодім серденьку вкоренилися гнів, зависть, злосливість далеко передше, ніж дитиняча щирість і простодушність. З сими красними чувствами вони ачей не познакомилися, бо їх не знала і власна мати. І чи ж дивно, що на красні личка дітей Харчишиної Євки залягала щодень грубша, темнішая ржа, коль ржа обняла їх серденька?

Но ту грамоту чоловіческої душі помагали виписувати ще і очі. Не дивися безустанно на жовті барви, кажуть собі люде, бо напослід і сам пожовкнеш. І правду кажуть люди. В хмуравій родині знайдеш тільки хмураві діти, бо вони не бачать ясного, веселого сонця, тілько саму хмару. А від зизуватої матері научиться дитина скоро дивитися зизом. Бо що дитина видить, до того і привикає і своїть собі від тих, що ю отчують, і добре і зле, і біле і чорне, і бесіду і рух, а навіть і склад лиця і тварі.

Ой мати, мати! як же тяжкий відвіт прийде тобі давати на тамтім світі за твої діти!… З нескаженим серцем, з чистою грамотою приходить твоє немовлятко на світ. Ти перша ореш неткненую ріллю, перша засіваєш зерно і перша чертаєш на грамоті азбуку розпочатого свого діла. І зерно сходить, азбука вирізується ясніше, і мов сосуд з глини під пальцями гончара, так під твоєю рукою взростає новий чоловік, просто або криво, по мірі того, як ти ним повернула.

Ой мати, мати! в твоїх-то власних руках лежить задаток на долю і недолю твоєї дитини, і милість і суд від Бога. Як засієш золотую пшеничку, то пшеничка твоя буде плодитись з покоління в покоління, і Бог поблагословить тебе, а на твоїм гробі не одна тепла сльоза оросить твою пам’ять. А як бур’яном засіяла-сь серце твого чада, то бур’ян твій перейде від рода в рід, суд божий обвисне над твоєю головою, а злоба дітей не дасть тобі супочинку і в тихім гробі.

Не дбала о те Харчишина Євка, а може і не знала, що її прокльони пописали красне личко її дітей на свій склад. Вона як лаяла, так і лає. А кажуть люди, що і подоба то красна оздоба.

Ой стережися, хочби і багатий,

Як му на бровах сяде медведище,

А в ровах личка скриєсь вовк кудлатий,

А в рот залетить на жир воронище;

З таким пропав би, ні сісти ні їсти.

Чи не правда, невісти?

Не зважала Євка і на те, що від її хатини чимраз більше відчужалися сусіди. Вона лютилась і проклинала ще страшніше, бо у злосливих людей така уже природа, що вони лютятся ще більше, чим менше прихильності дізнають від своїх ближніх. Так було і з Євков. Дичіла вона, а при ній дичіли і її діти. Прийшло до того, що сусіди лякались і о себе.

– Страх, як тота Євка лає! – гуторили вони межи собою. Ану ж вона залає вогнем, громами в лиху годину, і Бог на диво спустить іскру на її стріху, а наші будинки так собі близенько!

І зачали радитися межи собою і послали стару Лесиху, щоби яким світом відвела Євку від лихої привички, а принаймні наставала на те, щоби власні свої діти так люто не проклинала.

А була Лесиха женщина, яких дай Боже і в кожній хатині: розважна, тиха, побожна, смиренна, а надо все добродушна і м’якого серця. До того була вона найближча сусідка Євки, і по газді, хоть далека, а такой своячка. І для того не відчужалась вона ніколи цілком від ненависної Євки, як другі сусіди, любила її діти і не раз щиренько заплакала про їх долю.

2

І раз, в неділеньку божу, прийшла стара Лесиха до своєї сусідки і стала говорити:

– Ей Євко, Євко! не проклинай ти твої діти, не тягни гніву божого на їх голови. Таж то кров з твоєї крові, кість з твоєї кості. Таж ти їх під твоїм серцем носила, власними грудьми поїла, вилеліяла своїми руками.

– А що тобі. Лесихо, до моїх дітей? – відворкнула Євка.

– Ай Євко, Євко! – перервала їй благенька невіста, – дивись на свіг наш гіренький! Чи не повно на нім суму і горя? Чи не маєм ми тут достатком нужди і недолі? Чи не бідуєш ти сама на тім світку тяжко? Твій муж, отець твоїх дітей, давно лежить в гробі, господарство гине, пропадає щодень більше, і ти сама аж почорніла від жури і праці, і знаю, що не раз і не два заплило твоє око кривавими сльозами. Ти бідна, ти нещасна! А хто тобі дасть поруку, що твоїм діточкам цвіте на небесях лучшая, світлішая доля? А єсли яка і снітиться, чи ж годиться, щоби власна їх мати ту засніту лихим яспидним своїм язиком нарочно морила?

– Ой так, так, – зацокотіла Євка, – багачеві чорт і діти колише, а я бідна нуждую!

– Жено, жено! – озвалась Лесиха, перехрестившись. – Маєм ми повітря, голод, вогонь і війни; суть і громи, бурі, град і хмароломи; карає нас татко небесний, не палицею, але своїми допустами. Нащо ж стягати на цей світ темний ще більше лиха нашими язиками, а ще до того на невинні голови власних наших дітей? Євко, Євочко! їм благодати божої треба, не гніву! Не клени ти твоїм дітям…

– Ай, ай, Лесихо! – озвалася Євка глумно, – ти говориш, як стара попадя. Але твоя бесіда такой дурна та пуста. Якби Бог слухав наших язиків, то би давно уже були рознесли ту землю громи. Лайка – байка. І мені лаяла моя мати. О, лаяла, що аж земля ся трясла, а проте я росла як верба над водою і цвіла як калина в гаю.

– Правду-сь сказала, Євко, – підхопила розважна женщина, – якби гатко небесний всі ті огненні громи спустив на свої діти, которими ненависні люде б’ють собі навзаєм в серце, то би давно весь світ погиб від самого страху. Але Бог карає одного, аби ся каяло сто. А за лиху годину ніхто не віщий… Євко, Євко! і ворогові не годиться лаяти, а що тобі винні власні твої діти? Ох, я не знаю, яке у тебе серце! Таж тебе ачей не родила вовчиця?

Євка похилила голову к земли, відь пом’якла трохи, і зачала тихше:

– А коли ми надоїдають! А мені жаль ударити, та заклену, ох заклену на чім світ стоїть, і серцю стане легше.

– Жено, жено! чи є у тебе розум? – озвалась Лесиха. – Ти жалуєш ударити різочкою, та б’єш гнівом божим? Ти шибнеш на голову дитини всім лихом пекла, та й тобі стане легше?! Ой вірно, так і собаці легше, як ухватит за литку, бо відь перестане брехати…

– Стара! а громи би на тя! чи ти мене до собаки лицюєш? А гризли би ти кості! – заскреготала яспидниця, зірвавшись на ноги як опарена.

– Не во гнів ти буде, ненависна жено! – озвалась Лесиха, по-видиму уражена до живого, – я тобі відпускаю ту досаду, бо знаю, що-сь опариста і привикла до прокльонів, як сова до ночі. Але я ти розповім, що мене тисло днесь прийти до тебе і сказати тобі всю правду в очі… Ти знаєш, що небіжчик твій муж був моїм, хоть далеким, а таки свояком, і діти його були мені завше дорогі, а тепер ми ще дорожчі, бо знають люди, що ти уже прокляла і найменшу їх кісточку. А мені ся тої ночі недобре снило. Послухай, Євко, а чей тя Бог нарозумить.

Євка усіла назад, а старуха зачала розповідати.

– Снило ми ся, що десь в твоїй хаті з постелі вилізла гадина, як кров червона і пасманиста, а така велика, що піднестися головою аж під саму стелю сягала: а голова у тої гадини була така ясна, як жаристий уголь… Вилізла, і дай же твої два хлопчики кусати. Ти десь надбігла з Ганнусев, отворила двері, а гадина в клубок, в клубок, та й тобі за пазуху. Ти засміялась реготами, ухватила гадь за голову, і ну ж нею на своє дівча. Ганнуся заверещала, поблідла, зойкнула і упала без душі. Но втім і я пробудилась… Таке ж то мені ся снило… Євко, Євко! дай Боже, щоби я не була ворожков на чуже лихо, але той сон на гаразд не віщає. Гадь – то відай чи не твоє проклятство, а уголь жаристий у гадини на голові – відь то чи не вогонь. А ну ж ти заклянеш громом в лиху годину, і Бот спустить іскру з небес, світу на покаяніє, та й згориш ти, а попри тебе погоримо і ми, твої невинні сусіди… та що тоді розпочнем на світі темнім? Ох Євочко, Євочко! перестань ти лаяти діточкам твоїм, ба не лай ти нікому. Десять раз, сто раз пошумить лайка з вітрами, але такой не перелетить вона ніколи мимо божого слуху, а знаєш, Бог справедливий, хоть довготерпеливий.

Євка слухала по-видому з задивом тої бесіди старухи і призадумалася на хвильку, бо і вона любила свої діти. хоча і по-звіринному. Але Євка була женщина, як то кажуть, мартова хвиля, а притім лихорада. Чи оповіданий сон був істинний, чи такой лиш Лесихою видуманий, не знаю, тільки знаю те, що розважна кметиця та не вірила в сни. Але таки тронув сон Євку глибоко, і вона була би ся покаяла і услухала старухи, коб лише Лесиха не була споминала за вогонь, которого лякаються сусіди. На згадку за ту боязнь яло в серці злосливої Євки розгнітатися якесь задоволення і утіха. Недавно, бо перед тою розмовою, ходила Євка помежи сусіди жичити грошей на бики, но без діла, ніхто не хотів зарятувати Євку. Та неприхильність сусід впала їй в тій хвилі на гадку, і очі її зажаріли, мов углики з-під попелу, коль на них буйний вітер подує. Вона зірвалась з лавиці, зареготалася лихорадним сміхом, та й заворкотіла:

– Ох, які ж то щиренькі сусіди для діточок моїх, коль їх зачала пуджати сонная мара! А як я їх просила, щоб мені позичили пятьдесять ринських на бики, то мя всі випихали за двері мов собаку, – богдай їм ся над головами засвітило, заким перший когут запіє!…

– Пек, пек, пек! – скричала Лесиха, здригнувшись на цілім тілі. – Ачей в твоїм серці нема уже Бога?! Бувай здорова, женщино окаянна, но пам’ятай на слова Христа Спасителя: хто мечем воює, той від меча і гине.

Рекла, вийшла з хатини і обтерла дві сльози, що як горох покотилися по її праведнім личку. І все велось по-давньому. Сусіди покивали головами, стисли плечима, зачали обминати ще більше Євку і її обійстя, а Євка як лаяла, так і лає. Но Бог терпить, але не спить.

3

Минуло св. Николи, надішов і святий вечер. Всяка невіста кряталася около ватри, щоб угостити родину, розвеселити діти і увеличати пам’ятку рождества Христова, як те свята наша Русь від первовіка привикла. Сонце яло котитися к западу, стало і смеркати. Стара Лесиха, упоравшися з вечерею, нагріла воску, вішла до світлиці межи діти, що під віконцем обтирали мисочки і тарелики, і сіла коло скрині біля вікна. Віконце виходило на Євчине подвір’я, просто проти сінних дверей. Лесиха стала на скрини сукати свічу, споглянула в віконце, та й мимовільно востхнула. Втім напрасно щось загомоніло за віконцем на дворі. Лесиха схопилась, підслухала та й закричала:

– Утікайте, діточки, утікайте, бо уже Євка лає.

І ухвативши дрібніші за рученята, пошкандибала з ними до пекарні, щоб і голос Євчиної лайки не заходив до ушей її діточок і внуків. Ту усіла знов, яла далі сукати свічі, щоб на цілу ніч стало, та й знов призадумалась. Їй щось тяжіло на груди, а може віщало якесь лихо її м’якеньке серце. Вона знов востхнула мимовільно та й каже:

– Діточки, зложіть рученята і змовте Отче наш, нім тато внесе сінця і соломи до хати, щоб нас Богонько хоронив від припадку, бо мені щось дуже тяжко на серці, мов лежить ми камінь; а ти, Никольцю, візьми оноє горнятко з медом, що стоїть на полиці, та й ось тую свічу і занеси Харчишиній Євці, бо вона сирота не буде мати чим засолодити пшеницю, та й знаю, що і за свічку у неї тяжко.

Ай невісти, невісти, які ж ви красні, які ж ви солодкі, як ваше серце любовію дише!

Необав утих гомін за хатов, надішов з гумна поважний Лесь, приніс під пахою найкращого сінця, розтряс по столі, накрив біленькою як сніг скатертю, велів нанести до хижі соломи, зажег свічу, взяв святовечірнюю водиціо і зачав кропити нею кімнати, співаючи: «Рождество твоє, Христе, Боже наш!» Потому взяв просфору з всенощного Зачатія св. Анни, покраяв на стільки частин, скільки було всіх з челяддю в хаті, і зачав роздавати чергою по старшині, мачаючи просфору в мед, що стояв на тарелику, і співаючи побожно тропар Рождества. Укінчивши прекрасний той обичай, поставив пляшку вареної на столі, та й позасідали. Позасідали всі, і старші і молодші, а з ними засіла до стола радість і довольство, і св. Никола і ангелики божі, і сам отець небесний уносився над побожнов челядков.

По вечері зачали колядувати по старому звичаю, забавлялись горішками і веселились до пізної доби. Одна Лесиха не ділила з ними тої радості, як то щороку бувало. Вона чогось була неспокійна і сама не знала тому причини. Но година ішла за годинов, над досвітком загудів церковний звін з храма св. Николи, і всі забрались на всенощне.

Як вечеряла Харчишина Євка, Бог вість, але досвітком забралась і вона до церкви з дівчатем, а хлопчики лишила дома, бо ще спали. Виходячи з дому, поставила горящую свічу серед стола, підперла дручком хижні двері, щоб хлопці, повстававши, не виходили з свічкою, бо на хаті солома, замкнула і сіни, та й пішла.

Яло світати. Закінчилося всенощне, який такий спішить до дому, бігла і Євка скоренько; вона щось непокоїлась, ю щось аж гнало до дому. А вітер западовець зачав подувати і носити снігом. Чим ближче к хаті, тим скорше спішила вона, гадав бись, що хоче злетіти до дому. От і злетіла, станула на подвір’ї, зверещала, аж задрижав воздух, ударила собою до дверей, відчинила, а ту садять чорні клуби диму з хижі шпарами дверей попри одвірки і всіми скалубинами. Євка ударила головою в стіну, вергла собою назад на присінок і зачала кричати:

– Рятуйте, люди! вогонь! рятуйте!

Збіглися люди, позаставали вікна, і дайже жбухай коновками воду до хижі через віконце, що стояло проти вітру. Пригасили, відложили дручок від дверей, відчиняют, а тут, о Боже! по цілій хижині згар, а у самого порога лежать два хлопчинятка, один верх другого, без душі. Рубаточки на них до рубця згорілі, біле тільце обсмалене і покрите кров’ю, волоссячко спалене, а посеред дверей десять кривавих знаків, дрібними пальчиками випятнованих.

Глянули, заломали руки і постовпіли. По хвилі зачали заливати останки вогню, і придивляючись знайшли серед хати недогорівший бурак, в которім свіча стояла. Знать нещасливі хлопчики трутили той свіщник разом з свічею зі стола, солома зайнялась, діти зачали утікати по закутках, вогонь, розширяючись, проганяв їх з кута до кута, напослідок, коли уже і рубаття на них зачало горіти, ухватив старший хлопець молодшого свого брата в найвищім отчаянні обіруч перед себе, і в послідній надії, гадаючи, що ще собою вивалить двері, несе його через палающу солому до дверей, і ударивши обома руками в двері, паде на нім без життя, оставляючи десять кривавих знаків від обгорілих своїх пальчиків.

Поставали почтиві сусіди, і який-такий обтер полою сльозу, що му ся пустила мимовольно з очей.

А Євка? – Окаянна Євка виволокла мертві діти на присінок, уклякла на коліна в кервавих головах, заламала сухі руки, та й зачала, ох зачала на весь світ ридати і нарікати:

– Ай синочки мої біленькії! Чи так я вас викохала, чи так я вас вилеліяла? Ой Ганнусенько моя мила, Ганнусенько! через тебе-то погоріли діточки мої золотії, через тебе-то я такі гіренькі свята мато, бо я тебе не хотіла до церковці взяти. Моє серденько віщало лихо, а ти ся наперла, а ти ся всадила, щоб твої братчики погоріли. А богдай тя було передше скривило, нім єсь з постелі встала! А богдай тя було підвіяло, нім єсь до церковці вступила!…

І розиростерлась наново гадина клятьби, що ся на хвилю під серцем окаянної невісти була звила, а на воздухах враз заревав вихор, ударив в затильні двері хатини, витиснув з слабих одвірків і потягнув мов шалений, цмоком через сіни. Повіяв і ударив цілою силою о дівицю Ганнусю, що в сльозах під стіною стояла. Дівча зойкнуло і упало. Люди прискочили, піднесли – і остовпіли на-ново. Дівчині відняло одну ногу, вона не поступилась більше з місця. Страх перейняв всіх притомних, кожного лице зблідло, і якби одними устами скликнули всі:

– Гей люде! се допуст божий! се кара божа!

І тихо стало і на воздухах і в хатині, і мовчком, мов божая гроза затворила всіх уста, занесли сусіди нещасливую дівчину до Лесихи.

Другого дня ладили добрі люде два деревища на подвір’ї Євки. Євка клячала в хаті над головками двох обгорілих цвіточків своїх, і уже не плакала і не – проклинала, знать згоріло, скорчилось і її серце. А до Лесихи зішлися жени і ближчі і дальші, і молодші і старші, і зачали звідоватись за учорашнє нещастя, жалувати, потішати. Довго розмовляла Лесиха, сидячи біля постелі, на котрій бідна каліка лежала, напослід встала, всказала рукою на постіль, та й каже:

– От вам, невісти, ясний і явний доказ, що Бог чує і записує, коль злобна мати своїм дітям лає. Ой не кленіть же, жіночки, нікому, не то своїм чадам… А єсли котра до лайки привикла, що уже сам язик до злого ю тисне, то нехай ось так клене, як моя мати кляла: «Діточки, богдай вас лихо минуло! А богдай, діточки, доленка вам цвіла!»

Примітки

Надруковано в газеті «Неділя, письмо народне» (виходить що неділі), Львів, 1865 р.

В цій повістці зобразив Устиянович в особі тихої і доброї Лесихи свою матір, що плекала мир і сердечну любов родинну в своїм домі та гамувала свою злющу і сварливу сусідку. Від матері переймив наш поет чутливу вдачу.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 299 – 312.