Промова на Соборі учених руських
Микола Устиянович
у Львові 19 (31) жовтня 1849
(В скороченні)
Родимці! На широкій картині святої Слав’яньщини лежит земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на которій віками не забракло ні хліба ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем Слав’яньщини єсть Руськая земля, а на ній мешкає народ, славний колись багацтвом і силою, но стораз славніший судьбами своїми.
Бувальщина його записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь його тяженьке горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.
Ото стоїть він похилен яко самотная билинка на широкім полі, вержен ненависними судьбами серед темную пітьму ночі, на ігровище всяких бурь і довольства, без зірнички ясної, що би му світ його життя розсвітила, без приязної руки, що би його в упадку підперла: на чолі його видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очах стремиться студений лід недовіри і підозрілості, на лиці нужда і укори: а сли-бись в душу глянув, знайшов бись там безодню невіжества найсвятіших прав природи, найдорожчих правд божества. Позбавлен свідущества чоловічеської честі, позбавлен, що так скажу, самостоянної волі, темний як ніч осінняя, тяжкими стопами тягне він життя своє, гадав бись, що приріс землею і ставляє собою образ животящого трупа і тип цілого народа долі.
О, нема народа в Слав’янщині, которий би з так високого щабля багатства і слави, як колись Русь сяяла, так низько грянув в недолю, так глибоко запав в безиствіє! Відлучен від всього, що духа оживити, достоїнство чоловічеське двигнути, серце розвеселити, надію піднести зможе, загирив в собі вогонь божества і стався німим служебником сліпоти ума і довольним орудієм самолюбія сильніших.
А дно єстества його так красне, а душа його так чесними питомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества його, а знайдем там не одно золоте зерно, котороє лиш тілько вправної требує руки, аби розсвітити ясним клейнотом заранньої звіздки.
Правий серцем і усти, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милості, повільний в месті, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанні повзятого заміру, вірний в дохованні отечеських преданій, вірний церкві, незломлен свому владітелю, становить він найчесніший тип достойного Слав’янщини сина і образ тихого, безмятежного, боголюбивого обивателя краю.
Родимці! В краснім животнім світлі душі величається кожная відросль слав’яньского велета: а серце його, Русь красавая, той син недолі, має ж во віки гробовим сумовати сумом, во віки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства, і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груди?
Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїт виписано: воскресеніє! Кожний народ потряс підвалинами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на те переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягаром могили? Величавая Віндобона виборола і для нас золоте право письма і слова, а краснодушні побратимці нашої землі давно розв’язали на руках дзвенящі окови підданства: а ми ж би мали зрікатися найдорожчої чоловічества перли, могли ж би-сьмо обоятно призиратися оковам душі?
Бог присудив Галичій Русі, тій маленькій частині великого нашого народа, скорше щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних життя свобід: а ми ж би не мали старатися о розсвіт душі нашого народа, аби спізнав, порозумів, полюбив те щастя, розбудив честь в своїй груди і стався того золотого дару достойним?
Родимці! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвивається земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тільки благами душі: а которому ж чесному синові землі, якому правому обивателю не лежить на серці братнє щастя і благость краю?
Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народа, занадто в’яже вас до нього любов, гартована довгими віками чорної недолі, і занадто вгризла нам ся та неволя в серце, аби-сьмо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця. Занадто довго розложила була тоска мешкання в нашій груди, аби-сьмо не оцінили врем’я доби: нащо ж довгим розговором марнувати час так дорогий? Руське серце чувствує завсе правоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! а тим ділом єсть: розсвіт на Галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! воскресеніє народної жизні! воскресеніє животного ядра з-під гробової могили!
Родимці! Найдорожчим маєтком народа єсть язик його, він єсть душею, він єсть ядром його жизни. Ткнешся бесіди, тикаєшся його жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убийство не одного чоловіка, але міліонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слав’янщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизни 15 міліонів народа. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народного престола Русі, а може, а може і цілої Слав’янщини.
Родимці! Великая гадка промкнулася в моїй душі. Язик руський, та стобарвная цвітка, возникшая з м’ягенької груди найчувственнішої дочки Слави – а Слав’янщина, тот велет Європи, розпорошений по широкій землі без спільного огнища духа, без союзного огнива, без средоточного ідеального світа!… Два помисли просвіту недоглядного, може дітинячі, смішні, але ж дітина взрастає в совершенного мужа, як Бог возросту дозволить.
Хто ж бо в Слав’янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласкання, которим мати першоє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви, цвіту і воні тої літорослі золотобережної України?! На слав’янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякі чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками.
Аж хочем налюбоватися її принадами милості, підім до Основ’яненка Марусі, аж желаєм надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на його всхід сонця: аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, аж розвеселитися і попустувати, візьмім Котляревського; аж на послідок статечного образа хочем, прочитаймо оден тільки короткий уступ з Перекинчика під назвою Бандурист, через незабвенного нашого Шашкевича написаний: а слиби-сьмо не пожалували потрудитися до пісней народа, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-сьмо не одну звіздку, котра би славу найкращому письменникові кожного народа принесла.
О тій красі бесіди руської добре знают слав’яне, з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильность, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими-то цвітами покрили вони давную наготу красноріччя свого.
Але ж може ми хто скаже, що язик єсть типом народного духа, а народ руський, будучи темним і необразованим, не має одлучних нонятій, так званих абстрактів, проте і мова його не здібна до ідеальних образовань любомудрія і сполучених йому лиць. Правда, родимці, що типом народного просвіщення єсть язик його, яко сума всіх оживлених ідей його духа: але ж питаюся, яка ідея єсть вища над ідею Бога? тій ідеї служит Русь язиком прадідів своїх, язиком питомим, которим до недавна писовали отці наші і від которого днешняя річ тілько м’ягшим розкладом слів і свободнішим їх наклоном розличаєся і так ся виробляє, як ся розвиває народне чувство.
А в тих богослужебних книгах наших яка глибокость помислів одлучних, яка докладність в толкованні найвищих правд християнських, як ясне і барвне лице чувствительних появів душі! Там-то в наших Мінеях, Тріодах, Осмогласниках знаходиться овая краса, сила і обильность мови, которая високому степеневі душевного нашого колись образовання вічний ставляє пам’ятник, і доки тілько Русь народним своїм язиком Бога хвалити буде, завсе неоціненим для її письменності як і для письменності майже цілої Слав’янщини скарбом бути не перестане.
О, хто такую в народній церкві має скарбону, о свічку для її престола не потребує ся журити!…
Примітки
Надруковано в книзі «Исторический очерк основания Галицко-русской матицы и справозданье первого собора ученых русских… Сост. Як. Головацким», Львів, 1850 р.
Ця промова була виголошена на першім зібранні «Собора учених руських», після привітів оо. Куземського і Жуковського. Їй товаришили, як пише Головацький, за кожним уступом грімкі оплески і оклики «слава!», а «Зоря Галицька» (1848, 25) сказала о ній:
Соловій руський, Устиянович Николай, так красненько до чувства всіх промовив, що ся аж розилакали.
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 114 – 119.