Спогади II

Володимир Голань
(переклад Світлани Шакули)

Франтішеку Тихому

Коли ми стільки годин хрест-навхрест ходили,

даремно шукаючи траву бедринець,

то вийшли опівдні із гаю на вигін.

Повітря розжарене – мов металу пластина.

Навпроти – виднілись кущі і ялини,

від спеки вони, як і ми, – остовпіли.

І я вирішив дещо спитати

(питання було – нагальним),

зачарований багатством дерева,

що стояло на видному місці,

що я навіть почав тріпотіти –

камертоном, без жодного звуку.

Ви б сказали – це радість серця,

наче радість пригоди і герцю.

Але дерево потім почало шелестіти,

як шелестить срібло, що має чорніти.

Але дерево потім почало тремтіти,

як тремтить сукня жінки, що доторкнулась

одягу чоловіка, що читає в притулку.

Але дерево так затряслось й зашуміло,

наче трусив його хтось що є сили,

хтось, хто побачив безодню кохання,

й мені стало лячно, що я – помираю….

“Не бійся”, – сказав мені батько, – “це осика!”

Але й досі пам’ятаю, як він зблід,

коли ми підійшли туди ближче

й побачили під деревом порожнє крісло…

Примітка перекладача

Особливістю осики є те, що вона шумить навіть від найменшого вітру. У поетів така властивість осики викликає містичні переживання, пов’язані з коханням та смертю. До цих переживань автор додав ще й дитячі спогади свого героя про спекотний день та одиноке крісло.