Столяру Джузеппе потрапило до рук поліно, котре розмовляло людською мовою

Олексій Толстой

Колись давно в одному маленькому італійському містечку на березі Середземного моря мешкав старий столяр Джузеппе, на прізвисько Сизий Ніс. Якось йому до рук потрапило поліно, звичайний шматок дерева для паління в печі, коли взимку стає холодно.

— Непогана річ, — мовив сам до себе Джузеппе, — з нього можна щось корисне зробити, наприклад, ніжку для стільця…

Джузеппе одягнув окуляри, обмотані мотузкою, — адже вони теж були старі, як він сам — покрутив поліно у руці, вибираючи зручний бік, і замахнувся на нього сокирою.

Але тільки сокира торкнулася своїм гострим лезом поліна, як раптом чийсь дуже тоненький голосок пропищав:

Ой-ой, обережніше, будь-ласка!

Джузеппе опустив окуляри на кінчик носа і уважним поглядом оглянув майстерню, — але нікого не було… Він зазирнув під верстак, — нікого… Він подивився у кошик з ошурками, — теж нікого… Він просунув голову за двері, — і на вулиці нікого…

«Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг тут пищати?..»

Він знову взяв до рук сокиру і вдарив по поліну…

— Ой, боляче, не треба! — запищав тоненький голосок.

Цього разу Джузеппе злякався не на жарт, у нього навіть окуляри спітніли… Він ретельно обдивився всі кути в кімнаті, навіть зазирнув у вогнище і, підвівши голову, довго дивився у комин.

— Нікого нема…

«Можливо, я занадто багато випив і в мене дзвенить у вухах?» — подумав про себе Джузеппе…

Ні, сьогодні він нічого міцного не пив… Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, стукнув молотком по його задній частині, щоб в міру — не занадто багато і не занадто мало — вилізло гостре лезо, поклав поліно на верстак і тільки провів по ньому рубанком…

— Ой, ой, ой, послухайте, чого ви дряпаєтесь! — відчайдушно запищав тоненький голосок…

Джузеппе від несподіванки випустив з рук рубанок, поточився назад, і сів просто на підлогу: він зрозумів, що тоненький голосок лунав зсередини поліна.