Буратіно ледве не гине через власну легковажність. Тато Карло робить йому одяг з кольорового паперу і купує шкільну абетку

Олексій Толстой

Після пригоди з Мудрим Цвіркуном, коли той втік від Буратіно і зник з кімнати, у комірчині під сходами стало зовсім сумно. День тягнувся, здавалося, без кінця. В животі у Буратіно теж було сумненько.

Він втомлено заплющив очі і раптом побачив смажену курку на тарілці. Хутко розплющив очі, — курка на тарілці зникла. Він знову заплющив очі, — побачив тарілку з манною кашею і малиновим варенням. Розплющив очі, — зникла тарілка з манною кашею і малиновим варенням. Тоді Буратіно здогадався, що йому дуже хочеться їсти. Він підійшов до вогнища і сунув ніс у страву, що кипіла в казанку на вогні, але його довгий ніс лише проткнув наскрізь казанок, тому що, як ми вже знаємо, і вогнище, і вогонь, і дим, і казанок були намальовані бідним Карло на шматку старої шпалери.

Буратіно розгублено витягнув носа і подивився у дірку, — за шпалерою у стіні виднілося щось схоже на невеликі двері, але там було так багато павутини, що годі було й роздивитися. Буратіно почав нишпорити по всіх закутках, — чи не знайдеться десь шкуринки хліба або курячої кістки, обсмоктаної кішкою.

Ох, нічого, зовсім нічого не було у бідного Карло приховано на вечерю!

Раптом він побачив у кошику зі стружкою куряче яйце. Схопив його, поставив на підвіконня і носом — тук-тук-тук — розбив шкаралупу.

Всередині яйця пропищав голосок:

— Дякую тобі, дерев’яна людинка!

З розбитої шкаралупи вилізло курча, з купкою пуху замість хвоста і з веселими очима.

— До побачення! Бувай! Моя мама Курка вже давно чекає мене на подвір’ї.

І курча жваво вистрибнуло у вікно, — тільки його і бачили.

— Ой, ой, ой — застогнав Буратіно, і схопився за живіт, — їсти хочу!..

День нарешті закінчив тягнутися. У кімнаті смеркло. Буратіно сидів біля намальованого вогню і від голоду стиха гикав.

Він побачив, як з-під підлоги, в кутку під сходами, показалася товста голова з довгою пикою. Просунулася, понюхала, і виліз дивний звір на низьких лапах з короткими вухами. Обережно він пішов до кошика, заліз в нього, нюхаючи і пораючись у стружці, — сердито зафиркав носом. Можливо, він шукав там яйце, котре розбив Буратіно.

Потім він виліз з кошика і підійшов до хлопця. Обнюхав його, рухаючи чорним носом з чотирма товстими волосинами на кожному боці. Від Буратіно їжею не пахло, — тож звір пішов далі, тягнучи за собою довгий сірий хвіст.

Ну як такий юний бешкетник міг не схопити за цього хвоста! Буратіно простягнув руку і схопив.

Це був старий злий щур Шуршак. З переляку він, як блискавка, кинувся було під сходи, тягнучи за собою Буратіно, але побачивши, що це лише дерев’яний хлопчисько, — обернувся і з шаленою люттю кинувся на нього, щоб перегризти йому горло.

Тепер вже злякався Буратіно, він відпустив холодного щурячого хвоста, і скочив на стілець. Щур — за ним.

Зі стільця він перескочив на підвіконня. Щур — за ним. З підвіконня через всю комірчину він перестрибнув на стіл. Щур — за ним… І тут, на столі, щур наздогнав Буратіно, схопив його за горло, повалив, скочив на підлогу і, тримаючи в зубах, поволік під сходи, у підпілля.

— Тато Карло! — лише встиг пропищати Буратіно.

— Я тут! — відповів грубий голос.

Двері розчинилися, увійшов тато Карло. Він скинув з ноги дерев’яного черевика і щосили жбурнув ним у щура.

Шуршак випустив переляканого Буратіно, заскреготів зубами і зник у дірці.

— Ось до чого призводять дитячі пустощі! — пробурчав тато Карло, піднімаючи з підлоги Буратіно. Він уважно подивився, чи все у хлопця ціле. Посадив його на коліна, вийняв з кишені цибулину, обібрав, і простягнув йому.

— На, їж, синку!..

Буратіно встромив голодні зубки у соковитий овоч і з хрускотом з’їв його, прицмокуючи язиком. Після цього він ніжно притулився головою до щетинистої щоки тата Карло.

— Я буду розумним і слухняним, татусю Карло… Мудрий Цвіркун радив мені ходити до школи, я так хочу всього навчитися.

— Оце слушна думка, малий…

— Тато Карло, але ж я — голенький і дерев’яний, — діти у школі сміятимуться з мене.

— Еге-ж, — мовив Карло і почухав потилицю. — Твоя правда, малий!

Він запалив гасову лампу, взяв ножиці, клей і шматки кольорового паперу. Вирізав і склеїв брунатну куртку та яскраво-зелені штани. Змайстрував туфлі зі старої халяви, і шапочку — з китичкою на ковпачку — зі старої шкарпетки. Все це дбайливо одягнув на Буратіно:

— Носи, синку, на здоров’я!

— Тато Карло, — мовив Буратіно, — як же я піду до школи без абетки?

— Еге-ж, знову твоя правда, малий… Тато Карло почухав потилицю, накинув на плечі свою єдину куртку, рипнув дверима і вийшов на вулицю.

Невдовзі він повернувся, але вже без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами і чудовими малюнками.

— Ось тобі, синку, абетка. Вчися на здоров’я.

— Тато Карло, а де твоя куртка? — запитав Буратіно.

— Куртку я продав. Не біда, якось обійдуся без неї… Аби тільки ти був живий та здоровий.

Буратіно вдячно тикнувся носом в добрі, теплі руки тата Карло, і відчув як у нього в грудях щось тихо застукало.

— Я вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток, і ще багато чого…

Буратіно намагався у цей перший в його житті вечір не бешкетувати, а бути чемним і вихованим хлопчиком, як вчив його Мудрий Цвіркун.