Дівчинка з блакитними косами повертає Буратіно до життя

Олексій Толстой

За гілками дуба, де висів Буратіно, розливалася ранішня зоря. Трава на галявині посивіла від імли, блакитні квіти вкрилися краплинками роси.

Дівчинка з кучерявими косами, котрі при сонячному світлі були яскраво блакитними, знову з’явилася у вікні, протерла і широко розплющила гарненькі заспані оченята.

Ця дівчинка була найгарнішою лялькою у ляльковому театрі пана Карабаса Барабаса.

Не в силах зносити грубих витівок господаря, вона втекла з театру і усамітнилась в будиночку на сонячній галявині. Добрі звірі, птахи і навіть комахи дуже полюбили її, — напевно тому, що вона мала лагідну вдачу, була вихованою і чемною дівчинкою.

Звірі допомагали їй чим тільки могли, і постачали все необхідне для життя.

Кріт приносив поживне коріння, цибулю, петрушку, моркву, бурячок. Миші — цукор, сир і шматочки ковбаси. Благородний пес Артемон, пудель чистої крові, приносив хліб і булочки. Сорока приносила свіжі новини і крала для неї на базарі шоколадні цукерки у срібних обгортках. Жабенята приносили в горіхових шкаралупах смачний лимонад. Яструб — смажену дичину. Хрущі — різні лісові ягоди. Метелики — пилку з квітів — щоб пудрити носик і щічки. Гусінь робила зубну пасту і мастило для скрипучих дверей. Ластівки знищували шкідливих мух і комарів. Шовкопряди звивали нитки і ткали тканину. Жуки-світлячки освітлювали кімнати.

Отже, розплющивши очі, дівчинка з блакитними косами відразу побачила Буратіно, що висів на гілці донизу головою.

Вона стурбовано обхопила руками голову і голосно зойкнула:

— Ой, ой, ой!

Під вікно, тріпаючи вухами, прибіг благородний пудель Артемон. Він тільки що вистриг собі всю задню частину тулуба, і робив так щодня. Кудлата шерсть на його передній частині була гарно розчесана, а китичка на кінчику хвоста перев’язана чорним бантом. На передній лівій лапі — срібний годинник.

— Гав! Я готовий! — мовив він.

Артемон задер вгору носа і закопилив верхню губу над білими гострими зубами, наче посміхаючись.

— Поклич когось, Артемончику! — мовила дівчинка. — Треба зняти з дерева бідного Буратіно, віднести у будинок і запросити лікаря…

— Гав! Готовий!

Артемон рвонувся з місця, аж сирий пісок полетів з-під його задніх лап… Він побіг до мурашника, гавкаючи розбудив все його населення, і послав чотириста найсильніших мурах — перегризти мотузку, на котрій висів Буратіно.

Мурахи вишикувалися одна за одною і швидко поповзли вузенькою стежиною до дуба, влізли на нього і перегризли мотузку.

Артемон підхопив передніми лапами падаючого Буратіно і відніс його у будинок… Обережно поклав на ліжко, і галопом помчав у лісові хащі, звідки швидко повернувся, ведучи з собою відомого лікаря Сову, фельдшера Жабу і народного цілителя Богомола, подібного на суху гілку.

Сова приклала вухо до грудей Буратіно.

— Пацієнт радше мертвий, аніж живий, — прошепотіла вона і відвернула голову у зворотній бік на сто вісімдесят градусів.

Жаба довго розминала холодне тіло Буратіно своїми липкими вологими лапами. Замислено дивилася витріщеними очима відразу в різні боки. Нарешті прошелепала великим ротом:

— Пацієнт радше живий, аніж мертвий…

Народний цілитель Богомол сухими, як солома, руками почав торкатися Буратіно.

— Одне з двох, — прошелестів він, — або пацієнт живий, або він помер. Якщо він живий — він залишиться живим, або він не залишиться живим. Якщо він мертвий — його можна оживити, або не можна оживити.

— Шшшарлатанство, — зашипіла Сова, змахнула м’якими крилами і полетіла на горище.

У Жаби від злості надулися всі бородавки на шкірі.

— Ква-ква, яке огидне неуцтво! — Не-ква-ліфіковано! — проквакала вона і, плескаючи по землі черевом, поцибала у вологий підвал.

Цілитель Богомол про всяк випадок прикинувся сухою гілкою і випав за вікно.

Дівчинка сплеснула гарненькими рученятами:

— Ну то як же мені його лікувати, панове?

— Касторкою, — квакнула Жаба з підпілля.

— Касторкою! — зневажливо зареготала Сова на горищі.

— Або касторкою, або не касторкою, — проскрипів за вікном Богомол.

Тоді обірваний, весь у синцях і подряпинах, нещасний Буратіно простогнав:

— Не треба касторки, я дуже добре себе почуваю!

Дівчинка з блакитними косами турботливо нахилилася над ним:

— Буратіно, благаю вас — заплющіть очі, затисніть носа і випийте.

— Не хочу, не хочу, не хочу!..

— Я вам дам трішки цукру…

При цих словах по ковдрі на ліжко швидко залізла біла миша, вона тримала в лапках грудочку цурку.

— Ви його отримаєте, якщо будете мене слухатися, — мовила дівчинка.

— Лише цууукру дайте…

— Зрозумійте, нарешті, — якщо не вип’єте ліки, то можете померти…

— Ліпше помру, аніж питиму касторку…

Тоді дівчинка мовила рішучим, майже дорослим голосом:

— Затисніть носа і подивіться у стелю… Один, два, три!

Вона швидко влила касторку до рота Буратіно, відразу подала йому грудочку цукру і поцілувала у щоку.

— От і все…

Благородний Артемон, котрий любив щасливі закінчення, схопив зубами свого хвоста, і почав швидко крутитися під вікном, як дзиґа на тисячах лапах, з тисячами вух, і тисячами блискучих очей.