Розбійники підвішують Буратіно на дереві
Олексій Толстой
Від втоми Буратіно ледь перебирав ногами, як осіння муха на холодному підвіконні.
Раптом крізь гілки ліщини він побачив велику галявину і посеред неї — маленький, освітлений місяцем будиночок з чотирма вікнами. На віконницях були намальовані сонце, місяць і зірки. Навколо будиночка росли великі блакитні квіти.
Доріжки були дбайливо посипані піском. З фонтану бив тонкий струмінь води, в ньому підтанцьовував смугастий кольоровий м’ячик.
Буратіно з останніх сил рачки виліз на ґанок. Постукав у двері. В будинку було тихо. Він постукав сильніше, — мабуть, там міцно спали.
В цей час з лісу вибігли розлючені розбійники. Вони були не так втомлені, як Буратіно, адже добряче повечеряли і мали багато сили. Їм довелося самотужки перепливати озеро, і холодна вода стікала з них цілими струмками. Побачивши Буратіно, низенький розбійник мерзотно зашипів по-котячому, а високий задзявкав по-лисячому…
Буратіно розпачливо грюкав у двері руками і ногами:
— Допоможіть, добрі люди!..
Тоді вікно розчинилося і з’явилася гарненька кучерява дівоча голівка з чудовим кирпатим носиком. Очі в неї були заплющені.
— Дівчинка! — відчиніть будь ласка двері, за мною гоняться розбійники!
— Ох, яка нісенітниця! — мовила вона, позіхаючи гарним ротиком. — Я дуже хочу спати, і не можу розплющити очей…
Вона підняла вгору свої пухкенькі, білі рученята, сонно потягнулася і зникла у вікні.
Буратіно з відчаю впав носом у пісок і прикинувся мертвим. Розбійники підскочили до нього:
— Ага, тепер вже від нас не втечеш!..
Важко навіть уявити, що вони тільки не робили, щоб примусити Буратіно розкрити рота. Якби під час гонитви вони не загубили ножа і пістолета, — на цьому місці можна було б закінчити оповідання про нещасного Буратіно.
Нарешті, порадившись, розбійники вирішили повісити його донизу головою, прив’язали до ніг мотузку, і Буратіно повис на дубовій гілці… Самі вони вмостилися під деревом, простягнувши мокрі хвости, і почали чекати, коли у нього випадуть з рота золоті…
На світанку піднявся свіжий вітер, зашуміло на дубі листя. Буратіно гойдався на гілці, як звичайна суха деревинка. Розбійникам набридло сидіти на холодній землі…
— Повиси, друже, ще до вечора, — мовили вони зловісно, і пішли шукати якусь придорожню корчму, адже мали звірячий апетит, і знову захотіли їсти.