Буратіно потрапляє у Країну Дурнів
Олексій Толстой
Дівчинка з блакитними косами підійшла до дверей комори.
— Буратіно, мій друже, ви вже покаялися нарешті?
Він був дуже сердитий, до того ж у нього на думці було зовсім інше.
— Дуже мені потрібно каятися! Не дочекаєтесь…
— Тоді вам доведеться просидіти у коморі до ранку…
Дівчинка гірко зітхнула і пішла.
Наступила ніч. Сова зареготала на горищі. Жаба виповзла з підпілля, щоб плескати животом по місячному сяйву у калюжах, і ловити нічних комах.
Дівчинка лягла спати у своє мереживне ліжко, і довго засмучено схлипувала засинаючи. Артемон, затуливши носа хвостом, заснув під дверима її спальні.
В будиночку годинник з маятником пробив північ. Кажан злетів зі стелі.
— Пора, Буратіно, біжи! — заскрипів він йому на вухо. — В кутку комори є щурячий хід у підвал… Чекаю тебе на галявині.
Він вилетів крізь духове віконце. Буратіно кинувся в куток комори, плутаючись у павутинні. Навздогін йому злісно шипіли павуки.
Він повз щурячою ніркою у підвал. Хід ставав все вужчим і вужчим. Буратіно вже ледве протискувався під землею… І раптом полетів донизу головою у підвал.
Там він мало не потрапив до щуроловки, наступив на хвіст товстому вужу, що напився молока з глечика у їдальні, і через котячий лаз вискочив на галявину.
Над блакитними квітами безшумно літав кажан.
— За мною, Буратіно, у Країну Дурнів!
У кажанів, котрих ще звуть летючими мишами, нема хвоста, тому вони літають не прямо, як птахи, а різко шугають вгору і донизу, ліворуч і праворуч — на своїх перетинчастих крилах. Маленькі настовбурчені вуха роблять їх подібними зовні на чортенят; рот у них завжди відкритий, щоб не гаючи часу, відразу ловити, кусати, ковтати живцем комарів і нічних метеликів.
Буратіно біг за ним по шию у високій траві; мокрі хвощі шмагали його по щоках. Раптом кажан злетів високо вгору, до круглого місяця, і звідти комусь гукнув:
— Привів!
Буратіно ступив крок вперед, послизнувся, і стрімголов полетів донизу з крутого схилу. Котився, котився і шубовснувся у лопухи. Подряпаний, з повним ротом піску, з витріщеними від переляку очима він сів на землю.
— Оце так!..
Перед ним стояли кіт Базіліо і Лисиця Аліса.
— Хоробренький, відважненький Буратіно, напевно, ти звалився сюди з місяця, — глумливо мовила Лисиця.
— Дивно, як він залишився живий, — похмуро мовив кіт.
Буратіно зрадів старим знайомим, хоча йому здалося дивним, що у кота перев’язана ганчіркою права лапа, а у лисиці весь хвіст обліплений болотяною ряскою.
— Нема лиха без добра, — мовила Лисиця, — адже ти потрапив у Країну Дурнів…
І вона вказала лапою на зламаний міст через сухий струмок. По той бік струмка, серед куп сміття, виднілися обшарпані будинки, з розбитими вікнами, чахлі дерева з обламаними гілками і подертою корою, дзвіниці, що похилилися в різні боки…
— В цьому місті продаються знамениті куртки на заячому міху для твого тата Карло, — облизуючись, мовила Лисиця, — абетки з кольоровими малюнками… Ох, які тут печуть смачні медові пряники, і роблять льодяники на патичках! Ти не загубив ще свої грошенята, чудовенький Буратіно?
Лисиця Аліса допомогла йому підвестися на ноги; облизнувши лапу почистила йому курточку, і повела через зламаний міст. Кіт Базіліо похмуро плентався позаду.
Була вже середина ночі, але в Місті Дурнів ніхто не спав. По кривих, брудних вулицях, з вибитою бруківкою, вешталися худющі пси в реп’яхах, і позіхали від голоду:
— Е-хе-хе…
Кози з обірваною на боках вовною щипали на узбіччі дороги пожовклу траву, вкриту порохом, і смикали куцими хвостами.
— Б-і-і-і-і-да…
Схиливши голову, стояла сумна корова; вона була така худа, що її кості стирчали крізь шкіру.
— Мууука… — Мууука… — повторювала вона.
На грудках болота сиділи облізлі безхвості горобці, — вони не злітали — хоч дави їх ногами… По подвір’ях вешталися знесилені кури з видертими хвостами…
Зате на перехрестях струнко стояли люті бульдоги-поліцейські в трикутних капелюхах, блискучих формах, і колючих ошийниках.
Вони гарчали на голодних і обірваних мешканців:
— Пррроходь! Тррримай пррраворуч! Не затррримуйся!..
Лисиця тягнула Буратіно далі, вздовж вулиці, до центру міста. Там вони побачили жирних ситих котів в золотих окулярах, попід руку з кішками у чепчиках, що гуляли під місячним сяйвом по широкому хіднику.
Гордовито піднявши носа, прогулювався також товстий рудий Лис — голова цього міста, і з ним — примхлива лисиця, що тримала в лапі квітку запашної фіалки.
Лисиця Аліса зашепотіла:
— Бачиш, це гуляють ті, хто посадив свої гроші на Полі Чудес… Сьогодні остання ніч, коли це можна зробити. До ранку збереш купу грошей і накупиш собі всього, чого душа забажає… Ходімо швидше.
Лисиця і кіт привели Буратіно на пустир, де всюди валявся битий посуд, порвані черевики, діряві банки і зношений одяг… Перебиваючи одне одного, вони нетерпляче загомоніли:
— Рий ямку.
— Клади золоті.
— Посипай сіллю.
— Зачерпни з калюжі води, і добряче полий.
— Не забудь промовити «крекс, фекс, пекс»…
Буратіно почухав носа, забрудненого у чорнилі.
— А ви відійдіть все ж таки подалі…
— Боже мій!.. Та ми і дивитися не хочемо, де ти зариєш гроші! — мовила Лисиця.
— Боже упаси! — мовив кіт.
Вони відійшли трохи і сховалися за купою сміття.
Буратіно викопав ямку. Мовив тричі пошепки: «Крекс, фекс, пекс», поклав до ямки чотири золотих монети, загорнув землею, вийняв з кишені щіпку солі, посипав вгорі. Набрав з калюжі жменю води, полив. І сів чекати, коли виросте його дерево…