Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю

Олексій Толстой

Черепаха Тортіла забула вказати дорогу з Країни Дурнів. Буратіно біг куди ноги несли. Над чорними деревами яскраво блищали зірки. Він вибіг на дорогу. З одного боку звисала крута скеля. З іншого — в ущелині лежав густий туман.

Раптом попереду Буратіно застрибала якась сіра кулька. За спиною почулося гавкання псів. Буратіно притиснувся до скелі. Поруч нього, люто посапуючи носами, промайнули два поліцейських бульдоги з Міста Дурнів. Сіра кулька кинулася вбік з дороги — на схил. Бульдоги — за ним.

Коли тупіт ніг і гавкання були вже далеко, Буратіно кинувся бігти так швидко, що зірки, здавалося, пливли по небі за чорними гілками.

Раптом сіра кулька знову перестрибнула дорогу. Буратіно встиг розгледіти, що це був заєць, а на ньому верхи, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.

Зі схилу посипалися камінці, — бульдоги слідом за зайцем перескочили через дорогу, і знову все стихло.

Буратіно побіг ще швидше, зірки тепер, як скажені, неслися за чорними гілками.

Сірий заєць, гнаний лютими псами, втретє перетнув дорогу. Маленький чоловічок, зачепившись головою за гілку, звалився з його спини і розтягнувся на землі просто біля ніг Буратіно.

— Ррр-гав! Тримай його! — пронеслися услід за зайцем поліцейські бульдоги: їхні очі були так налиті злістю, а носи так забиті порохом, що вони не помітили і не почули ні Буратіно, ні блідого чоловічка.

— Бувай, Мальвіна, бувай назавжди! — заплаканим голосом пропищав чоловічок.

Буратіно нахилився над ним, і дуже здивувався, побачивши, що це був Пьєро у білій сорочці з довгими рукавами.

Він лежав головою донизу у колісній колії і, вочевидь, вважаючи себе вже мертвим, знову пропищав загадкову фразу: «Бувай, Мальвіна, бувай назавжди!», наче розстаючись з життям.

Буратіно почав його трясти, потягнув за ногу, — Пьєро не рухався. Тоді Буратіно відшукав у кишені п’явку, що випадково завалялася там, і приставив її до носа бездиханного чоловічка.

П’явка відразу присмокталася йому до носа. Пьєро отямився, швидко сів, замахав головою, відчепив п’явку і простогнав:

— Ох, я ще, виявляється, живий!

Буратіно схопив його за плечі і, від радості, почав цілувати у щоки, білі, як зубний порошок, запитуючи:

— Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?

— Буратіно, друже, — відповів Пьєро, лякливо озираючись, — сховай мене швидше… Люті пси гналися не за сірим зайцем, — вони гналися за мною… Пан Карабас Барабас переслідує мене в день і в ночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських псів і заприсягся схопити мене живим або мертвим.

Здалеку знову почулося гавкання псів. Буратіно схопив Пьєро за рукава і потягнув його у кущі мімози, вкритої запашними квітами, у вигляді маленьких жовтих кульок. Там, сидячи на купі прілого листя, Пьєро пошепки почав йому розповідати:

— Розумієш, Буратіно, якось вночі шумів вітер, дощ лив як з відра…