Пьєро розповідає, яким чином він, верхи на зайці, потрапив у Країну Дурнів
Олексій Толстой
— Розумієш, Буратіно, якось вночі шумів вітер, дощ лив як з відра. Пан Карабас Барабас сидів біля вогнища і палив люльку. Всі ляльки вже міцно спали, крім мене одного. Я думав про дівчинку з блакитними косами…
— Не мав про що думати, от дурний! — перебив Буратіно. — Я вчора увечері втік від цієї дівчинки — зачинений в коморі з павуками…
— Як? Ти бачив дівчинку з блакитними косами? Ти бачив мою Мальвіну?
— Ну то й що — велика цяця! Плакса і чіпляка…
Пьєро скочив на ноги, почав у запалі розмахувати руками.
— Веди мене до неї… Якщо ти допоможеш мені відшукати Мальвіну, я відкрию тобі таємницю золотого ключика…
— Як! — радісно вигукнув Буратіно. — Ти знаєш таємницю золотого ключика?
— Знаю, де ключик лежить, як його дістати, знаю, що ним треба відчинити одні двері… Я підслухав цю таємницю, і тому пан Карабас Барабас розшукує мене з поліцейськими псами.
Буратіно страшенно закортіло похвалитися, що таємничий ключик лежить у нього в кишені. Але він згадав, скільки разів потрапляв у халепу через свою балакучість і нерозважність. Тому, щоб не проговоритися, він стягнув з голови ковпачок і міцно затулив ним рота.
Пьєро благав негайно вести його до Мальвіни. Буратіно на мигах намагався пояснити цьому дурнику, що зараз темно і небезпечно, а коли розвидниться — вони побіжать до дівчинки.
Заспокоївши Пьєро і примусивши його знову сховатися під кущами мімози, Буратіно промовив ватним голосом, оскільки рот в нього був затулений ковпачком:
— Рошповідай…
— Так ось, — колись вночі шумів сильний вітер…
— Про це ти вже рошповідав…
— Так ось, — продовжив Пьєро, — я, розумієш, не сплю і раптом чую: у вікно хтось голосно постукав.
Пан Карабас Барабас сердито забурчав:
— Кого це там принесло у таку шалену негоду?
— Це я — Дуремар, — почулося за вікном, — продавець лікувальних п’явок. Дозвольте мені обсохнути і погрітися біля вогню.
Розумієш, мені дуже захотілося подивитися, які бувають продавці лікувальних п’явок. Я обережно відхилив край фіранки і просунув голову у кімнату. І — бачу: Карабас Барабас підвівся з крісла, наступив, як завжди, на свою бороду, вилаявся і відчинив двері.
Увійшов довжелезний, мокрий-мокрісінький чоловік з маленьким-премаленьким обличчям, таким зморщеним, як сушена груша. На ньому було старе зелене пальто, на паску бовталися щипці, гачки і шпильки. В руках він тримав бляшану банку і сачок.
— Якщо у вас болить живіт, — мовив він, вклоняючись, наче спина у нього була зламана посередині, — якщо у вас сильний головний біль або дзвенить у вухах, я можу вам причепити за вуха півдюжини чудових п’явок.
Пан Карабас Барабас байдуже пробурчав:
— До дідька, жодних п’явок! Можете сушитися біля вогню скільки завгодно.
Дуремар став спиною до вогнища. Відразу від його зеленого пальта пішла пара і запахло болотяним мулом.
— Погано нині йде торгівля п’явками, — знову мовив він. — За шматок холодної свинини і склянку вина я готовий вам приставити до стегна дюжину найчарівніших п’явочок, якщо у вас ломить у кістках…
— Я вже казав, — жодних п’явок! — заволав Карабас Барабас. — Ріжте собі свинину і наливайте вина.
Дуремар накинувся на вечерю, обличчя в нього стискалося і розтягувалося, як гумове. З’ївши добрячий шматок м’яса і запивши вином, він попросив щіпку тютюну.
— Шановний пане, тепер я ситий і зігрітий, — мовив він. — Щоб віддячити за вашу гостинність, я вам відкрию одну таємницю.
Пан Карабас Барабас засопів люлькою і відповів:
— Існує тільки одна таємниця на світі, котру я хочу знати. На всю решту я чхав і плював.
— Пане, — знову мовив Дуремар, — я знаю найбільшу таємницю, її повідала мені черепаха Тортіла.
При цих словах Карабас Барабас витріщив очі, скочив на ноги, заплутався у бороді, полетів просто на переляканого Дуремара, притиснув його своїм черевом і заревів, як бик:
— Люб’язний Дуремаре, дорогоцінний Дуремаре, говори, говори швидше, що тобі повідомила черепаха Тортіла!
Тоді Дуремар розповів йому наступну історію:
«Я ловив п’явок в одному брудному ставку біля Міста Дурнів. За чотири сольдо на день я наймав одну бідну людину, — він роздягався, заходив у ставок по шию і стояв там, поки до його тіла не присмоктувалися п’явки.
Тоді він виходив на берег, я збирав з нього п’явки і знову посилав його у ставок.
Коли ми виловили таким чином велику кількість, з води раптом показалася зміїна голова.
— Послухай, Дуремаре, — мовила вона, — Ти перелякав все населення нашого чудового ставка, ти каламутиш воду, знищуєш наших друзів п’явок, ти не даєш мені спокійно відпочивати після сніданку… Коли закінчиться це неподобство?..
Я побачив, що це була звичайна стара черепаха і, не злякавшись, відповів:
— Поки не виловлю всіх п’явок у вашій брудній калюжі…
— Я готова відкупитися від тебе, Дуремаре, щоб ти залишив у спокої наш ставок і більше ніколи не приходив сюди.
Тоді я почав кепкувати з черепахи:
— Ех ти, стара плавуча валіза, дурна тітко Тортіла, чим ти можеш від мене відкупитися? Хіба що своєю кістяною кришкою, куди ховаєш лапи і голову… Я би продав її на гребінці…
Черепаха аж позеленіла від образи, і відповіла мені:
— На дні ставка лежить чарівний ключик… Я знаю одну людину, — вона готова зробити все на світі, щоб його отримати…»
Не встиг Дуремар вимовити ці слова, як Карабас Барабас щосили заволав:
— Ця людина — я! я! я! Люб’язний Дуремаре, так чому ж ви не забрали у Черепахи ключика?
— Теж мені! — відповів Дуремар, і зморщив своє обличчя так, що воно виглядало як сушений фрукт. — Теж мені! — проміняти пречудових п’явок на якийсь-там ключик… Одним словом, ми посварилися з черепахою, і вона, піднявши з води лапу, мовила:
— Присягаюся — ні ти, ні жоден інший не отримаєте чарівного ключика. Присягаюся — його отримає тільки той чоловік, за кого мене проситиме все населення ставка…
І з піднятою вгору лапою черепаха занурилася у воду.
— Не гаючи жодної секунди, треба бігти у Країну Дурнів! — заволав Карабас Барабас, поспіхом засовуючи кінець бороди у кишеню, схопивши шапку і ліхтар.
— Я сяду на березі ставка. Я улесливо посміхатимусь. Я благатиму всіх жаб, пуголовок, водяних жуків, щоб вони просили черепаху… Я пообіцяю їм півтора мільйона найжирніших мух… Я буду ридати, як самотня корова, стогнати, як хвора курка, плакати, як ситий крокодил. Я стану на коліна перед найменшим жабенятком… Ключик мусить бути в мене! Я піду у місто, знайду один будинок, проникну у кімнату під сходами… Я відшукаю маленькі двері, — повз них всі ходять, але ніхто їх не помічає. Встромлю ключика у замочну щілину…
— Розумієш, Буратіно, — продовжував далі Пьєро, сидячи під мімозою на купі прілого листя, — саме тоді мені стало так цікаво, що я весь висунувся із-за фіранки.
Тут Карабас Барабас побачив мене:
— Ти що, підслуховуєш, негіднику! — Він кинувся, щоб схопити мене і жбурнути у вогонь, але знову заплутався у бороді і з страшним гуркотом, перевертаючи стільці, розтягнувся на підлозі…
Вже не пам’ятаю, як я опинився за вікном, як переліз через паркан. На дворі шумів вітер і лив дощ. Над моєю головою чорна хмара засвітилася блискавкою, і в десяти кроках позаду я побачив Карабаса Барабаса та продавця п’явок, що наздоганяли мене… Я подумав: «Пропав», зашпортнувся, впав на щось м’яке і тепле, схопився за чиїсь вуха…
Це був сірий заєць, що ховався у лопухах. Він зі страху запищав, високо підскочив, але я міцно тримав його за вуха, і ми поскакали у темряві через поля, виноградники, городи. Коли заєць втомлювався і сідав, ображено жуючи траву своєю роздвоєною губою, я ніжно цілував його у чоло.
— Ну будь ласка, ну ще трішки поскачемо, сіренький…
Заєць зітхав, і ми знову неслися невідомо куди, звертаючи то праворуч, то ліворуч… Коли хмари розійшлися і зійшов місяць, я побачив під горою місто з похиленими в різні боки дзвіницями. По дорозі до міста щосили бігли Карабас Барабас і продавець п’явок.
Заєць приречено мовив:
— О хо-хо, таке воно, заяче щастя! Вони йдуть у Місто Дурнів, щоб найняти поліцейських псів. Все, ми пропали!
Заєць враз занепав духом. Ліг на землю, ткнувся носом у лапки і звісив довгі вуха. Я благав, я плакав, я навіть кланявся йому до ніг, але він не рухався. Але коли з міста, голосно гавкаючи, вибігли галопом два кирпатих бульдоги з чорними пов’язками на правих лапах, у зайця мілко затрусилася вся шкіра, — я ледь встиг заскочити на нього верхи, і він відчайдушно погнався через ліс… Решту ти сам бачив, Буратіно.
Пьєро закінчив розповідати, і Буратіно спитав його обережно:
— А в якому будинку, в якій кімнаті під сходами знаходяться двері, котрі відмикає ключик?
— Карабас Барабас не встиг про це розповісти… Ох, яка нам зрештою різниця, — адже ключик на дні ставка… Нам вже ніколи не побачити щастя…
Тут Буратіно охопило якесь дивне відчуття, і він не витримав:
— А ти це бачив? — радісно вигукнув він на вухо Пьєро. І, витягнувши з кишені ключика, покрутив ним перед носом друга. — Ось він, золотий!