Жорстокий бій на узліссі
Олексій Толстой
Карабас тримав на мотузку двох поліцейських псів. Побачивши у полі втікачів, він розтулив величезного рота і щосили вигукнув:
— Ага! Ось де вони! — І спустив псів.
Люті пси почали відкидати задніми лапами землю. Вони навіть не гарчали, дивлячись в інший бік, а не на втікачів, — так пишалися своєю непереможною силою. Потім вони повільно пішли до того місця, де зупинилися перелякані Буратіно, Артемон, Пьєро і Мальвіна.
Здавалося, порятунку не було. Карабас Барабас, перевалюючись з ноги на ногу, клишоногою ходою йшов за поліцейськими псами. Його борода весь час вилазила з кишені куртки і плуталася під ногами.
Артемон підібгав хвоста і загрозливо загарчав. У Мальвіни тремтіли руки, наче вона струшувала з них воду:
— Боюся, ой боюся!
Пьєро опустив рукави і дивився на Мальвіну, впевнений, що це кінець. Першим отямився Буратіно.
— Пьєро, — заволав він, — бери за руку дівчину, і біжіть до озера, де лебеді!.. Артемон, скидай вузли, знімай годинника, — будеш битися!..
Мальвіна, ледь почувши цю мужню команду, зіскочила з Артемона і, підібгавши сукню, побігла до озера. Пьєро — за нею.
Артемон скинув вузли, розправив груди, зняв годинник з лапи і бант з кінчика хвоста. Вишкірив гострі білі зуби і цибнув ліворуч, потім праворуч, потім вгору, тренуючи м’язи, і теж став відкидати задніми ногами землю.
Буратіно заліз по липкому смолистому стовбуру на верхівку італійської сосни, що одиноко стояла серед поля, і звідти щосили заволав, завив, заверещав:
— Звірі, птахи, комахи! Наших б’ють! Рятуйте ні в чому не винних лялькових дерев’яних чоловічків!..
Поліцейські бульдоги нашорошили вуха і, наче тільки зараз побачивши Артемона, разом кинулися на нього. Спритний пудель майстерно ухилився і хапнув зубами одного пса за куцого хвоста, іншого за стегно. Жирні бульдоги незграбно розвернулися і знову кинулися на нього. Артемон високо підстрибнув, пропустив їх під собою, і встиг обдерти одному бік, іншому — спину.
У третє кинулися на нього бульдоги. Тоді Артемон, опустивши хвоста до трави, почав бігати колами по полю, наче малюючи китичкою вісімки, то підпускаючи поліцейських псів ближче до себе, то звертаючи у бік перед самим їхнім носом…
Кирпаті бульдоги тепер вже по-справжньому розлютилися, засопіли, бігали за Артемоном повільно і вперто, готові ліпше здохнути, але добратися до горла свого спритного суперника.
Тим часом Карабас Барабас підійшов до італійської сосни, схопився за стовбура і почав щосили трясти:
— Злазь, злазь!
Буратіно руками, ногами, і зубами вчепився за гілку. Карабас Барабас трусив дерево так, що на ньому гойдалися всі шишки.
На італійській сосні шишки — колючі і важкі, розміром з невелику диню. Дістати такою шишкою по голові — це ой-ой-ой! Буратіно ледь тримався на хиткій гілці. Він бачив, що Артемон вже висунув язика, як червону ганчірку, і скаче все повільніше.
— Віддавай ключика! — заволав Карабас Барабас, дивлячись вгору, роззявивши рота, і важко дихаючи.
Буратіно поповз по гілці, добрався до величезної шишки і почав гризти стебло, на котрому вона висіла. Карабас Барабас знову труснув сосну, і важка шишка полетіла донизу, — бах! — просто йому у великого рота.
Карабас Барабас аж присів. Буратіно відгриз другу шишку, і вона — бах! — просто йому в потилицю, як по барабану.
— Наших б’ють! — знову заволав Буратіно. — На допомогу ні в чому не винним ляльковим дерев’яним чоловічкам!
Першими на допомогу прилетіли гострокрилі стрижі, — на бриючому польоті вони почали зі свистом пролітати перед носом у бульдогів. Пси даремно клацали зубами, — стриж не муха: він як сіра блискавка — ж-жик повз носа!
З хмаринки, що нагадувала котячу голову, впав чорний шуліка — той, що частенько приносив Мальвіні дичину; він встромив кігті у спину поліцейського пса, змахнув могутніми крилами, піднявся вгору і випустив його… Пес перелякано заверещав і гепнувся на землю догори лапами.
Артемон тим часом налетів збоку на іншого пса, вдарив його грудьми, повалив, вкусив, відскочив…
І знову, як у хороводі, погнався полем навколо одинокої сосни Артемон, а за ним обдерті і покусані поліцейські пси.
На допомогу Артемону поспішали жаби. Вони тягнули двох вужів, сліпих від старості. Вужам все одно треба було помирати — або під гнилим пеньком, або у шлунку чаплі. Жаби вмовили їх загинути геройською смертю заради дружби і справедливості.
Благородний Артемон наважився тепер вступити у відкритий бій. Він сів на задні лапи, настовбурчив хвоста, і вишкірив клики. Бульдоги налетіли на нього, збили з ніг, і всі троє покотилися клубком. Артемон загрозливо гарчав, клацав щелепами, бив лапами, драпав кігтями. Бульдоги, не звертаючи уваги на укуси і подряпини, прагнули лише одного: вхопити Артемона за горло — мертвою хваткою. Вереск і завивання лунали на все поле.
На допомогу Артемону бігла ціла родина їжаків: їжак, їжачиха, їжакова теща, дві їжакові незаміжні тітки, і маленькі їжачки.
Летіли, гуділи товсті чорно-оксамитові джмелі у золотих плащах, шипіли крилами люті жовтопузі шершні. Повзли жужелиці і кусючі жуки з довгими вусами.
Всі звірі, птахи і комахи самовіддано кинулися на ненависних поліцейських псів.
Їжак, їжачиха, їжакова теща, дві їжакові незаміжні тітки, і маленькі їжачки розбігалися, зверталися у клубок і зі швидкістю футбольного м’яча били бульдогів голками у морди.
Джмелі і шершні з льоту жалили їх отруйними жалами.
Поважні мурахи одна за одною залазили у ніздрі і там випускали пекучу мурашину кислоту.
Жужелиці і жуки щосили кусали за живіт.
Шуліка своїм гострим кривим дзьобом бив по голові то одного пса, то іншого.
Метелики і мухи густою хмарою висіли у них перед очима, закриваючи світло. Жаби тримали напоготові двох вужів, ладних померти геройською смертю.
Галявина навколо сосни перетворилася на справжнє поле бою.
І ось, нарешті один з бульдогів зупинився, закотив очі, і широко роззявив пащу, щоб вичахати з носа отруйну мурашину кислоту. Жаби відразу кинули йому просто у пельку старого сліпого вужа, і той гвинтом поліз у шлунок. Те саме сталося і з іншим бульдогом — другий вуж також заліз йому у черево.
Обидва пси — поколені, пожалені, покусані, подерті, отруєні, з натовченими головами і живими вужами у животах почали задихатися, і безпорадно качалися по землі, дригаючи лапами. Благородний Артемон вийшов з цього бою справжнім переможцем.
Тим часом Карабас Барабас витягнув нарешті з величезного рота колючу шишку. Від удару по потилиці у нього аж повилазили очі. Погойдуючись, він знову схопився за стовбур італійської сосни. Вітер розвівав його бороду.
Сидячи на верхівці сосни, Буратіно помітив, що кінець бороди Карабаса Барабаса завіявся вітром і приклеївся до липкого смолистого стовбура.
Буратіно повис на сучку, дригаючи ногами і, дражнячись, запищав:
— Пане Карабас, не наздоженеш, пане Карабас, не наздоженеш!..
Він цибнув на землю і побіг навколо сосни. Карабас Барабас простягнув руки, щоб схопити хлопчиська і, незграбно похитуючись, побіг за ним. Обігнув дерево раз, вже ось-ось, здається, схопив покарлюченими пальцями спритного втікача, обігнув вдруге, обігнув втретє… Його борода намотувалася на стовбур і міцно прилипала до смоли.
Коли вся борода намоталася, і Карабас Барабас вперся носом у дерево, Буратіно показав йому довгого язика і побіг до Лебединого озера — шукати Мальвіну і Пьєро. Потріпаний у бійці Артемон, підібгавши поранену лапу, шкутильгав за ним трилапою песячою риссю.
На полі залишилися лежати два поліцейських пси, за життя котрих, вочевидь, не можна було дати і здохлої мухи, та знесилений доктор лялькових наук, професор Карабас Барабас, міцно приклеєний бородою до італійської сосни.