Новий ляльковий театр дає свою першу виставу
Олексій Толстой
Карабас Барабас сидів перед вогнищем у гидкому настрої. Мокрі дрова ледь тліли. На вулиці накрапав дощ. Дірявий дах лялькового театру протікав. У ляльок змокли руки і ноги, на репетиціях ніхто не хотів працювати, навіть під загрозою семихвостого батога. Ляльки вже третій день нічого не їли і скривджено перешіптувалися у коморі, висячи на цвяхах.
З ранку не було продано жодного квитка у театр. Та й хто б наважився дивитися у Карабаса Барабаса нудні п’єси, у виконанні голодних, обірваних акторів!
На міській вежі годинник пробив шосту. Карабас Барабас похмуро пішов до глядацької зали, — пусто.
— Чорти б забрали всіх цих шановних глядачів, — пробурчав він і вийшов на вулицю.
Подивився, протер очі і, від несподіванки, роззявив рота так, що в нього могла б залетіти ворона. Навпроти його театру, біля великого нового полотняного намету стояв натовп, не звертаючи уваги на вологий вітер з моря.
Над входом до намету, на помості, стояв довгоносий чоловічок у ковпачку, трубив у хрипучу трубу і щось вигукував. Публіка сміялася, плескала в долоні, і багато заходило всередину намету.
До Карабаса Барабаса підійшов Дуремар; від нього, як ніколи, пахло болотом і ряскою.
— Е-хе-хе, — мовив він, збираючи все обличчя у глибокі зморшки, — не йдуть справи з лікувальними п’явками. Ось хочу піти до них, — Дуремар вказав на новий намет, — попрошуся запалювати свічки або підмітати підлогу.
— Чий це проклятий театр? Звідки він узявся? — прогарчав Карабас Барабас.
— Це самі ляльки створили ляльковий театр і назвали його «Блискавка», вони самі пишуть віршовані п’єси, самі грають ролі.
Карабас Барабас заскреготів зубами, смикнув себе за бороду і закрокував до намету. Над його входом стояв Буратіно і вигукував:
— Перша вистава нової розважальної, захоплюючої комедії з життя дерев’яних чоловічків. Справжні пригоди про те, як ми перемогли всіх своїх ворогів за допомогою кмітливості, сміливості, твердості духу, і цілеспрямованості…
Біля входу у театр в скляній будці сиділа Мальвіна з гарним бантом в блакитних косах і ледве встигала роздавати квитки бажаючим подивитися веселу і повчальну комедію з лялькового життя.
Тато Карло у новій оксамитовій куртці весело крутив шарманку і посміхався поважній публіці.
Артемон тягнув за хвіст з намету лисицю Алісу, котра примудрилася пройти без квитка. Кіт Базіліо, теж безквитковий, встиг втекти і сидів під дощем на дереві, дивлячись донизу злющими очима.
Буратіно, надувши щоки, затрубив у хрипучу трубу:
— Вистава починається!
І збіг по драбині, щоб грати першу сцену комедії, в котрій показувалось, як бідний тато Карло вирізає з поліна дерев’яного чоловічка, не сподіваючись, що це принесе йому щастя.
Прийшов подивитися на виставу і старий столяр Джузеппе. Останньою приповзла черепаха Тортіла, тримаючи в роті почесний квиток з золотими літерами на гербовому папері.
Вистава почалась. Карабас Барабас похмуро повернувся у свій порожній театр. Взяв семихвостого батога. Відімкнув двері у комору.
— Зараз я вас, негідники, відучу лінуватися! — люто загарчав він. — Я вас навчу як заманювати до мене публіку!
Він клацнув батогом. Але ніхто не відповів. Комора була пустою. Тільки на цвяхах висіли уривки мотузків. Всі ляльки — і Арлекін, і дівчата у чорних масках, і бородаті чаклуни у гостроверхих ковпаках з зірками, і горбуни з носами, як огірок, і арапи, і песики, — всі, всі, всі ляльки втекли від Карабаса Барабаса.
З криком розпачу він вибіг з театру на вулицю. Побачив, як останні з його акторів бігли через калюжі у новий театр, де весело грала музика, лунав сміх і плескали у долоні.
Карабас Барабас встиг лише схопити маленького пухнастого песика з ґудзиками замість очей. Але тут на нього налетів Артемон, повалив на землю, вихопив песика і зник з ним у наметі, де за кулісами для голодних акторів була приготована гаряча бараняча юшка з часником і смачними пампушками.
А Карабас Барабас так і залишився сидіти в калюжі під дощем. Тепер у нього було багато часу, щоб обміркувати на самоті всі свої погані вчинки, і ніколи більше їх не повторювати.