Вступ. За самостійність України
Вал. Злотополець
Приїзд спудея. Чому дід Опанас ніколи не всміхався? – «В нашім роду не було відступників». Таємний гінець. Заворушення по хуторах. Молитва сотника. Висвячення на лицаря. Посвячення зброї та присяга. Останнє благословення борців за самостійність.
Над вечір ціле село вже знало, що до старого сотника Тараса Наливайка приїхав син. що вчився від кількох літ у Києві, у славній Могилянській Академії [1].
Од цього часу в сотника не зачинялися двері. Цей прийде привітати сина, той за порадою, третій – розпитати, що там у Києві чувати. А далі й по хуторах пішла звістка про Миколу (так звався син сотника), і старого Тараса почали одвідувати люди навіть з найдальших околиць.
Минуло тижнів зо два й Микола заглянув у кожну хату й об’їхав мало не всі околишні хуторі. І кожного разу, як вертав він до дому, обгортав йому душу все більший сум. Всюди чув лиш одно: то тихе зітхання, то прокльони, то плач матерів, жінок і сестер. Тому батька вбито, в того брата ляхи на паль посадили; там ціле село спалили й вирізали людей упень, там церкву жиди зачинили; цього як коня ксьондз до таратайки запрягав; в оцьому селі орють людьми наче худобою. Немов одно велике пекло розкрилося на широкій, веселій колись Україні.
Одного вечора вертав Микола з сусіднього села. Дорога вела повз пасіку старенького діда Опанаса, що колись іще малого вчив його їздити на коні, стріляти з лука і оповідав йому стільки про запорожців. Туди звернув Микола коня. Йому хотілося розважити важкі думи.
Кругом було тихо-тихо. Поволі стали гаснути зорі. При ватрі, що дотлівала, сидів на колоді старий дідусь. Біле як сніг волосся спадало йому на плечі. Микола сидів біля дідуся, слухаючи його немудре оповідання.
… «а тебе ще тоді на світі не було. Солониця [2], з якої досі стоять руїни та згарища, красувалася зеленими садами й білими хатами. На невисокому горбі за селом окопалися козаки. Цілий місяць здобував табір Жолкевський, та нічого не вдіяв. Поїхав по важкі гармати. А тим часом люди щораз більше й більше гинули. Було їх там чимало: шість тисяч козаків та неозброєного люду – чоловіків, жінок і дітей – біля семи тисяч. Їжі вже не було. Води й сіна для коней теж не ставало. Кожного разу доводилося виправляти козаків на герці з ляхами, щоб їх обдурити. За цей час добували воду, сіно та їжу. І кожного разу приходилося платити нам за це кількома козацькими головами. За тижнів два привезли ляхи важкі гармати й почали бити по табору. Що діялося там – важко описати. На тріски розліталися вози. Діти й жінки, що з-за безвіддя й безхліб’я виглядали наче трупи, знімали руки вгору й з лементом просили в Бога смерті. Розпачливий крик матерів та зойкіт дітей, що за кожним стрілом гармати гинули під возами, рев худоби, черепи немовлят, що валялися закривавлені кругом, – це все змінило табір у страшне пекло. Пройшло чотири дні, один страшніший за другий. Цілі купи трупів, калюжі крони й зграї чорних галок, що кружляли над табором, наче вогнем налили нам очі.»
«Та пожди, це ще нічого! Прийшов п’ятий день, цей день страшного суду. Ляхи вдерлися в табір; зчинилася страшна різанина. Козаки билися мов тури [3]: дарма ні один не віддавав свого життя. Ті, що падали знеможені від ран, іще в останніх смертних корчах пробивали кинджалами ноги ляхів. Навіть діти, що тому день плакали, й ті бігли на ляхів та ножами й чим попало мстилися за своїх батьків і матерів. Та дарма! Ляхи як чорне гайвороння налягли на табір. Над вечір прорідли, ох прорідли, наші ряди!… На світанні, як небо зайнялося червоним промінням, було вже тихо в таборі. Покотом валялися цілі купи труну. Повідрубувані ноги, постинані голови, повирізувані груди, черепи з виколеними очима, – це все облите кров’ю змішане було з землею. Валялося біле тіло козацьке, тіла жінок і неповинних дітей. Ось як мстилися гнобителі, звірюки в людському тілі, ляхи! Тисяч п’ять, сину, козацьких трупів! Жінок і дітей тисяч шість…»
«Питаєш, що зі мною сталося?… Нас тисяча з Кремпським пробилася по трупах із табору й дібралася на Січ. Тут тільки я дізнався, що мій Андрій, мій єдиний син, зістався там: згинув як годилося лицареві! І відтоді не всміхалася мені весна; для мене не світило більше сонце: в мене не було вже ні дня ні ночі. Тепер, Миколо, знаєш, чому не сміявся ніколи дід Опанас….»
«І оповідають, що й тепер іще опівночі серед згарищ Солониці чути в лозах зойкіт і плач малих діток. І блимають очі наче малі зірки. Кажуть, що це душі невинних, душі тих святих героїв, що полягли в боротьбі з ворогами.»
А потім… потім ти пам’ятаєш, як радів я кожного разу, коли ти влучав списом або стрілою, або як птицю в леті вбивав. Мені вдавалося кожного разу, що ти влучаєш у серце гнобителя-чужинця. Що ти колись по козацькому зумієш помститися за це пекло, за мого сина, за море сліз і крові. Бо в мене, як бачиш, волос як сніг біліє й рука вже не вдержить шаблюки.»
«І я зрадів, побачивши тебе, Миколо, хоч признаюся, тривожиться моє серце. Бо чи ж мало з тих, що колись присягалися помститися на чужинцях» вернувши з великих міст, починали брататися з ними, забуваючи свою присягу… Беруть собі за жінок чужинок, а ті приводять їм на світ відступників: цураються своєї мови, якою вчила їх мати молитися; гордують нею й опльовують свою вітчину – Вкраїну. І забувають ці недоляшки, що сам Господь Бог створив рівними всі народи й усі мови. Що немає народів-панів і народів-рабів, як немає мов панських і мужичих!» Голос діда бринів од гніву, а погляд мов огнем пік Миколу.
І випростався тоді Микола, спалахнувши від образи.
– «Я з роду Наливайків!» – тихо промовив він. – «Зрадників у нас не було, самі знаєте!» І навіть не попрощавшись із дідом, сів на коня й зник у нічній пітьмі…
Від цього часу минуло пів року. Тиха весняна ніч спустилася на землю. На хуторах усе спало твердим сном. Зненацька почувся на дорозі тупіт кінських копит і гавкання собак. Якийсь їздець промайнув селом і спинився коло хати старого Наливайка. Чорна бекеша на кремезних плечах і червоний шлик на голові – от усе, що можна було розібрати на їздцеві. Він зіскочив в одну мить з коня, застукав у вікно й гукнув: «Пане сотнику! виходьте мерщій.» Не до гостини здається було їздцеві, бо шепнув слів кілька сотникові, що вийшов із хати, з-за пазухи витягнув звиток паперу й, передавши його Наливайкові, скочив на коня й зник у темряві ночі.
Два дні після цього село мов не те стало. Заметушилося мов бджоли в улику. Там громадою стоять парубки й ведуть якісь наради. Там діди посідали під дзвіницею й розказують, як вони колись збиралися в похід. У кожній хаті гамір. Там сина виряджають, там батька, там брата, там нареченого.
Нарешті прийшов день, якого молодь ніяк не могла діждатися – день відходу. Це була неділя. Ясне сонечко світило як ніколи. Коло церкви почали збіратися люди, хто в зброї, хто голіруч. Усе село кинуло хати: і старенькі матері, і дівчата й маленькі діти. Нині ж провожають борці за Україну, месників своїх за тих безвинних, що погинули на палях, по льохах, на бусурменських галерах.
Сонце стояло вже досить високо, як розітнувся поважний, тремтячий звук дзвона. Сколихнулося село. Це був поклик, що час збіратися на останнє прощання з борцями за Вітчизну.
Здригнувся й старий сотник у своїй світлиці. Упав навколішки перед святою іконою й похилив сиву голову. Проміння сонця вдиралося вікном і освічувало його сиве волосся, мигтіло на пощерблених шаблюках, мушкетах та пістолях, що висіли на стінах. Сотник підвів очі до ікони Покрови й зі сльозами в очах шепотів:
«О Лати Божа! Ти бачиш, як катують наш люд: уже немає сили терпіти. Ти прости мені, що вмиратиму на м’якому ложі, але рука вже не вдержить шаблюки. Та я посилаю за себе сина, останнього сина! Благаю тебе, Свята Мати, дай йому сили докінчити святе діло, яке почали предки. Дай йому сили, щоб не зневірилася його рука, щоб не став зрадником! – Тоді краще вбий мене громом, а його скарай першою ворожою кулею! Та Ти, Милостива, вернеш мені сина героєм. Верни, я Тебе благаю! Щоб прикрив мої старі очі на вічний сон. Благослови його, Свята Діво, на велике діло, на війну за самостійність, на бій за Вкраїну!»
Звук дзвона почувся вдруге. Тремтячою рукою обтер старий сотник сльози, здійняв шаблюку з стіни й пішов у другу світлицю, де ждав його вже Микола.
«Сину мій! промовив сотник стиха. – Ти бачив і знаєш, що діється на Вкраїні: одно страшне пекло. Зайда-чужинець вдерся в нашу землю. Стогне й ридає Вкраїна. Сором гнути шию! Сором ходити в ярмі по землі политій кров’ю славних предків, вкритій їх тисячолітніми могилами!»
Голос батькові вже не тремтів, але дзвенів як метал. «Не раз ми піднімали повстання, – продовжував він. – Тисячі борців гинуло в боях за самостійність України! Твій прадід поліг у бою з бусурменами. Дядька твого Северина спекли ляхи в мідяному биці. Старший брат твій упав од московської кулі. Я сам двадцять три роки був у походах. Не сподобив мене Господь упасти на полі слави: рани зробили гречкосієм. Така його воля… Та я тебе шлю, сину! Останнього з Наливайків… Хай кров їх пролита запалить твоє серце. Помстись або згинь, як герой!… Як вони!»
А може як вернеш у славі, мене вже не буде на світі. Тоді, сину, лишаю тобі один заповіт: будь сином України. Для лакомства нещасного, проклятого панування, багато кинуло свій народ, і віру, і мову. Продали Вкраїну за золото, як Юда продав Христа. Згадай Вишневецьких, Острожських і інших… І як би я знав, що за жінку візьмеш чужинку й приведе вона тобі на світ ляха, москвина чи турчина, вбив би тебе оцею шаблюкою! Кров твоїх дідів і братів, кров нашого роду спала б на голову твою й помстилася б на твоїх дітях і внуках!»
З піднесеною до горн правицею, випроставшись у весь свій могутній зріст, це не був уже слабосилий дідусь. Ні, він був втілена помста! Із очей йому прискали блискавиці. Шрами, що рясно вкривали лице, не опоганювали виду, надаючи якоїсь суворо-вояцької краси. Він стояв наче величній, страшний дух сили, гніву і кари.
«Оцею шаблею благословляю тебе на святе діло, останній із роду Наливайків! Віднині ти не спудей, а лицар і месник України! Хай імя’м твоїм страшать гнобителі своїх дітей і внуків! Докінчи почате предками визволення Вкраїни! Зганьблена чужинцями, вона знімає до тебе закривавлені руки. Іди рятуй її!»
Микола стояв навколішках без слів. Чув, як наче грім котиться над його головою. Чув, як його серце б’ється шалено, як щось величне розпира груди. Устами доторкнувся до шаблі, освяченої кров’ю й благословенням батька і тремтячими руками прип’яв її до пояса.
Потім схопив батькову руку й припав до неї з безмежною пошаною. І вчув, як батькові уста діткнулися його палаючого чола довгим, довгим поцілунком.
Знову розітнувся звук дзвона. Батько здригнувся. Зусиллям волі відірвавсь од сина – «Іди!»… ледве чутно промовив і одвернувся: старий вояка соромився батьківських сліз.
Микола вийшов із кімнати. На очах йому блищали сльози. У другій кімнаті ждала мати. З іконою Чернігівської Божої Матері сиділа вона нерухомо й шепотіла молитву. Як тільки побачила сина з батьковою шаблею в руках, зрозуміла відразу, що вже все скінчено, щ? сповнилась остання жертва. З виразом розпачливої покори вдивлялася в очі сина й страшне ридання вирвалося з материнських грудей. Це останній син йде від неї на невідому долю…
Потім кинулася, обняла йому голову й мовчки почала притискати до себе.
«Благословіть мене, мамо!» – сказав Микола крізь сльози. Мати ледве підвелася. Тремтячими руками піднесла святу ікону. Нею тричі перехрестила сина, одягла йому на шию й без сил схилилася на ослін Микола впав навколішки, ще раз припавши до маминих рук. А вона тремтіла на цілому тілі, шепочучи: «І ти йдеш… останній…»
Церква була повнісінька. На цвинтарі хвилювало море голів. Діди, жінки, діти – всі в святкових убраннях. Спереду стояла молодь; парубки в повній зброї.
Задзвонили дзвони. Притих гомін юрби. Навкруги стало тихо, тихо. Навіть малі діти, відчуваючи що твориться щось надзвичайне, не бігали й не пустували. Служба скінчилась. Із церкви вийшов у золотих ризах сивий як голуб пан-отець. Перехрестив дерев’яним хрестом (золотого ляхи відняли) народ і так промовив:
«Дорогі браття й сестри і ви воїни-козаки!»
Немає більшої любові, аще хто душу свою віддасть за друзі своя», – каже Святе Письмо. – «Ви, козаки, серцем зрозуміли ці слова. Ви зібралися на велике свято, для не одного останнє свято. Чого шаблі в ваших руках? Чому очі ваші налають завзяттям? – Бо страшний суд прийшов на Вкраїну! Чужинці опанували нашу землю! Віру нашу ганьблять, тіло Христа топчуть ногами, церкви зачиняють, мову нашу нам забороняють.»
«Немає сил довше терпіти! Немає сліз, бо висохли вже очі! Немає в грудях стогону: в них одна роз’ятрена рана! Не плачте ж матері, не плачте сестри й сиві батьки! Забудьте, що перед вами стоять ваші брати, чоловіки, сини й онуки! Це – лицарі, це – месники за ваші сльози й муки! Це – борці за відбудування Української держави! їх кличе голос предків: Володимира Великого. Святослава Хороброго, Ігоря, Романа, Сагайдачного, Трясила, Наливайка!»
«Їх кличе голос матері – Січи: Прийдіть до мене всі ті, хто прагне порвати ярмо чужинців, і я наставлю вас! Прийдіть до мене ті, кому пече душу вогонь священної ненависті, і я озброю вас! Прийдіть до мене всі скривджені ворогом, і я помщуюся за вас! – Ви, козаки, вчули цей голос. Ідіть же на ворога! Кожна шабля ваша кінчається хрестом : з хрестом ідете на нього, і ніяка сила ворожа ке встоїть проти вас!»
«Бачу – (і тут голос пан-отця набрав якогось пророчого натхнення), – падає лютий ворог од ваших шабель! Видиться мені: жене Вкраїна зайд із своєї землі! Ідіть же і знайте: зброя ваша та пролита кров відбудують Українську державу!»
З піднесеним у правиці хрестом стояв він наче апостол. Очі горіли завзяттям. Видно було, що рука в якій мигтів хрест, держала колись шаблюку [4].
«Простягніть свої шаблі!» владно промовив він.
І в цю хвилину забряжчала зброя. Здригнулася велика громада. Мороз пробіг усім по тілі. А краплі свяченої води сипалися на блискучі леза й похилені голови козаків.
Раптом розітнувся звук дзвона. Ціла громада впала на коліна.
Посвячення зброї скінчилося. А священик іще стояв нерухомо, простягнувши над вояками руки, благословляючи їх у далеку, далеку дорогу…
Примітки
Року 1340 Україна втратила самостійність і підпала під Литву, а за яких 200 літ – під панування Польщі. Зайди-ляхи страшно знущалися над укр. народом: забороняли нам віру, мову. Тоді для оборони прав укр. народу н здобуття втраченої самостійності зі зброєю в руках піднімається козацтво. Описане у вступі діється р. 1636, якраз напередодні повстання Павлюка.
1. Києво-Могилянська Академія – славна вища школа на Україні XVI – XVIII ст. – так немов би теперішній університет. Перетворив її на Академію з Богоявленської школи митрополит Петро Могила. З Академії вийшло багато діячів того часу, що боролися за відбудування Української Держави. Спудей – студент Академії.
2. Лободу та Наливайка розбито було під Солоницею коло Лубен р. 1596.
3. Тури – дикі бики страшної сили та міці, що до початку XVII в. водилися в наших лісах. Були вони значно більші за свійських биків і зовсім чорні з білою смугою вздовж хребта.
4. Старі козаки з спудеїв, послуживши Україні в війську замолоду, висвячувались іноді на старість на священників.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 9 – 16.