Слово до українців

Ігор Зіньчук

Рецензія на публіцистично-просвітницьку працю Левка Лук’яненка «Національна ідея і національна воля». – К.: 2006. – 288 с.

Почати читати цю мудру націоналістичну публіцистично – просвітницьку працю Левка Григоровича Лук’яненка мене спонукали події, що відбуваються в Україні впродовж кількох останніх місяців, коли десятки тисяч українців вийшли на вулиці заради європейського майбутнього України.

Захотілося знайти відповідь на питання: чому все відбувається саме так і «Маємо те, що маємо» – антиукраїнська влада кримінально олігархічних кланів вперто ігнорує голос Майдану і обстоює відверту прокремлівську політику, чому більшість громадян південних та східних областей України бояться приєднатися до мирного руху спротиву, невже їх влаштовує ситуація, коли можновладці безкарно збагачуються і ставлять власні бізнес – інтереси вище за добробут держави та її громадян, звідки ця пасивність та апатія і як її здолати?

Відповіді на ці та цілу низку інших питань, що впливають на процес формування української нації, на думку Левка Лук’яненка слід шукати в ментальності нашого народу. Адже через те, що різні частини України тривалий час перебували під владою різних світових імперій наш народ не мав можливості творити спільну національну ідею, яка стала б запорукою добробуту і розквіту нації. Комуністична влада нищила українську духовність, культуру, прагнула стерти з лиця землі українське селянство та інтелектуальну еліту, як генофонд нації голодоморами, репресіями, вивезенням тисяч українців в віддалені райони радянської батьківщини. А натомість населяла росіян на південно-східних теренах. На жаль значна частина громадян цих теренів і досі не подолали сприйняття України «як не своєї» і почуваються частиною російської культури і держави.

Комуністична влада послідовно утверджувала у свідомості громадян думку про те, що від них в країні нічого не залежить і вони «лише маленький гвинтик, котрий має служити вождям партії». Таким чином виникла звичка цілковитої «безпринципності» та байдужості виборців до подальшого майбутнього та долі держави. Автор закликає кожного дбати про розвиток української мови, культури, пам’ятати і шанувати звичаї та традиції власного народу і сприяти відродженню національної свідомості та духу:

«Тепер є модним зневажати національну історію та звичаї і мавпувати все закордонне – характерна риса безбатченків, що котяться по світі за вітром, наче теє перекотиполе: Вони бачать яскравий блиск моди і не розуміють її зміст» [с.68].

Ще однією негативною рисою українських виборців є їх продажність і пасивність, що стали політичною традицією сучасності.

На мою думку, щоб змінити ситуацію в державі на краще, громадянам та можновладцям слід прислухатися до закликів Левка Григоровича і змінити

«характер пристосуванця і раба, що дістався нам від безправних батьків і прадідів та виробити характер вільної людини, співвласника і співкерманича найславетнішої у світі землі під назвою Україна. Бути гордими з того, що є українцями!» [с.140]

Значна частина українців досі страждає від «комплексу меншовартості», який всіляко прищеплювала комуністична система. Дуже часто зараз люди автоматично переходять на російську мову, коли до гурту звертаються цією мовою.

В своїй праці автор доводить, на основі достовірних документів, що теперішні владоможці – Микола Азаров, Дмитро Табачник, Леонід Кравчук, Людмила Кучма та багато інших є дійсними членами таємного масонського ордену і їм, по суті, – байдуже до українських національних інтересів. Крім того дисидент прогнозує різні сценарії розвитку політичної ситуації в країні і, фактично передбачає сьогоднішні акції протесту оскільки вважає, що майбутнє України творитиме молоде покоління із значно вищим рівнем національної свідомості та прагненням до свободи!