«Свята простота» або свідоме шулерство?

Євген Синиця

(до адекватності науково-художніх реконструкцій Зінаїди Васіної у книзі «Український літопис вбрання». Т. І. К.: Мистецтво, 2003)

Питання реконструкції одягу за археологічними матеріалами є надзвичайно проблематичним. Текстиль та шкіра (як і будь-які органічні матеріали в принципі) вкрай нечасто представлені в археологічних матеріалах з території України, та й на суміжних теренах такі знахідки зазвичай вважають унікальними. Більш представницьким комплексом джерел, дотичних до проблеми, є знахідки металевих деталей одягу, а також прикрас. Однак такого роду знахідки зазвичай є підставою для лише гіпотетичного відновлення загальної схеми вбрання, але аж ніяк не для визначення конкретних різновидів або навіть фасонів цього вбрання. Варто також обумовити: навіть висновки щодо «загальної схеми» робляться виключно за наявності прямих археологічних підстав. Останніми вважають комплекси інгумаційних поховань, в яких деталі одягу надійно зафіксовані in situ під час розкопок, тобто дають більш-менш адекватне уявлення про розташування металевих деталей у костюмі похованого. Навіть за таких «ідеальних» умов залишається відкритим питання щодо відповідності поховального вбрання вжитковому (бодай у його парадному, а не повсякденному варіанті).

Класичним прикладом реконструкцій вбрання на таких підставах є реконструкції одягу знатних скіфів (насамперед – «скіфських цариць»), вбрання яких рясніло декоративними нашивними бляшками (найчастіше – золотими). Тож ретельна польова фіксація взаєморозташування цих бляшок та їхнього положення відносно кістяка дозволила відновити силуети різних предметів одягу, притаманних цій групі скіфської людності. Однак і в цьому випадку отримані суто археологічним способом реконструкції «вивірялися» з огляду на паралельне джерело – доволі чисельні зображення скіфів на витворах торевтики та у грецькому вазописі.

Адекватну реконструкцію одягу насправді можна здійснити лише за наявності іконографічних джерел, й авторка рецензованої роботи, судячи за її підходом до проблеми, чудово це усвідомлює. Інша справа, що до іконографії висуваються ті самі суворі джерелознавчі вимоги, що й до решти історичних джерел, із всіма забаганками внутрішньої та зовнішньої критики. Ігнорування методичних основ історичного дослідження чи то доволі «вільне» їх використання в жодному разі неприпустиме, принаймні, якщо дослідник претендує на науковість розвідки, а не пропонує загалу «фантазію на тему».

Ми недаремно послалися на приклад реконструкцій одягу скіфів як на класичний. Річ у тім, що жодних підстав сумніватися в адекватності не тільки археологічних, а й іконографічних джерел в цьому випадку немає. Давні зображення скіфів, безсумнівно, є «портретами з натури», навіть коли йдеться про аттичний вазопис. Аттичним майстрам не було потреби «виїжджати на етюди» до Північного Причорномор'я, «моделями» змальованих ними «скіфів» та «амазонок у скіфському вбранні» були численні скіфи-раби; зокрема, загін останніх виконував поліцейські функції в Афінах протягом класичного періоду (V – друга третина ІV ст. до н.е.), тобто у той самий час, протягом якого справлена переважна більшість «царських» скіфських поховань. Незайвим буде також нагадати, що окрім представницької іконографії, «жива» культура скіфів (й особливості їхнього одягу зокрема) представлена також у досить докладних етнографічних описах грецьких авторів, насамперед Геродотовій «Історії» середини V ст. до н.е., тобто існує можливість «калібрування» реконструкцій з огляду на ще одну групу синхронних джерел.

«Похизуватися» настільки ґрунтовною джерельною базою, як для класичної Скіфії, на превеликий жаль, можуть далеко не всі періоди давньої історії України. Південь Східної Європи не лише порівняно пізно, саме у скіфський період, потрапив у фокус уваги давніх авторів, але й доволі часто, подекуди на століття, опинявся поза цим фокусом. До того ж, у більшості випадків згадки про населення регіону настільки лаконічні, що використовувати їх у костюмологічних студіях неможливо. Дуже фрагментарною є іконографія, причому лакуни в ній також часто складають століття. Тож навіть для історичного періоду базовою, а у значній кількості випадків – єдиною, підставою для реконструкції одягу є археологічні матеріали. Про період доісторичний годі й казати, окрім археології та доволі абстрактних антропоморфних зображень матеріал відсутній.

В цьому контексті варто зазначити кілька «дрібничок», що стосуються періоду та території в цілому. Археологічних знахідок текстилю, що був у вжитку різних груп населення, практично немає. Висновки щодо наявності тканини певного типу плетіння роблять насамперед на підставі відбитків цих тканин на керамічному посуді. Зрозуміло, що такі відбитки, цілком достатні для характеристики структури тканини, не надають жодної інформації про її колір, тож практично всі колористичні рішення, що запропоновані на кольорових ілюстраціях або зазначені у тексті, не мають жодного підґрунтя. Останнє зауваження стосується не лише текстилю, а й шкіри, адже жодних прямих свідчень про пофарбування шкіри не надають ані археологічні, ані писемні джерела.

Абсолютно безпідставним є механічне перенесення на одяг орнаментальних елементів й навіть цілих композицій, що відомі за декором керамічних посудин або ювелірних виробів. Звернемо увагу, що декоративні композиції тієї самої кераміки та прикрас вкрай мало «перегукуються» між собою. Паралелі можна вбачати хіба що на рівні найзагальніших елементів-фігур (коло, хрест, трикутник, «сітка», «ялинка» тощо), а композиційні рішення, за якими поєднуються ці елементи, для посуду та ювелірних виробів здебільшого різняться. Це цілком зрозуміло з огляду на відмінності у призначенні орнаменту на функціонально різних групах речей. Орнамент посуду передбачав насамперед апотропейні функції – захист вмісту посудини від небажаних «потойбічних» впливів, а також, не виключено, надання цьому вмісту «добрих» якостей. Значна частина прикрас теж була оберегами, однак вони виконували й іншу, не менш важливу функцію – сигнальну чи-то інформативну, тобто сповіщали про певний статус свого власника. Зрозуміло, що «код» магічно-захисний навряд чи співпадав із «соціально-інформативним», ба більше – «код захисту» харчів та/або питва, цілком ймовірно, не збігався із «кодом», покликаним захищати людину. Сказане, щоправда, аж ніяк не є закликом оперувати у реконструкціях одягу виключно орнаментикою прикрас, адже немає жодних підстав вважати, що однакові, за великим рахунком, з огляду на призначення «коди» одягу та ювелірних виробів обов'язково були аналогічними.

Нарешті, на рівні загальних зауважень варто відзначити зневажливе, м'яко кажучи, ставлення авторки до питань хронології та просторових характеристик як конкретних речей, що уводяться у комплекси реконструйованого одягу, так і іконографічних та писемних джерел, на яких ґрунтуються такого роду реконструкції. Доволі вибірковим є й підхід до історіографічного доробку, що в різних контекстах залучений до рецензованої роботи. Дуже неточними є загальні характеристики археологічних явищ, до яких звертається авторка у тексті. Також вельми довільним є оперування термінологічно-понятійним апаратом. Проте ці претензії доречніше унаочнити, розглядаючи конкретні розділи роботи.